Колишній міський голова Херсона Володимир Миколаєнко, якого повернули з російського полону 24 серпня, дав перше інтерв’ю. Він розповів про викрадення, катування та перебування в полоні.
Ексмер перебував у полоні понад 3 роки – нагадаємо, Володимира Миколаєнка окупанти затримали 18 квітня 2022 року біля власного будинку в Херсоні. Додому в межах обміну його повернули цьогоріч у День Незалежності України.
Про окупацію, викрадення та життя в полоні Володимир Васильович розповів в інтерв’ю виданню «Мост».
«На Страсну п’ятницю побили двічі»
– Розкажіть про той день, коли вас викрали. Як це сталося?
– Я йшов на зустріч з представником ТрО, з людиною, з якою ми знаходилися в одному відділенні. Коли підійшов до місця, зірвалася автівка, до мене підскочила людина в формі, зі зброєю. Спитали ім’я. Спитали в автівку «Це він?». Хтось з автівки підтвердив: «Він». Скрутили, кинули в багажник. Це був двір будинку, було нелюдно. Не знаю, чи це хтось бачив.
Позабирали все з кишень, але в мене залишився телефон. Я почав телефонувати дружині з того багажника, вони почули і стали вимагати віддати телефон. Дружина почула це, зрозуміла, що я в полоні.
Привезли на Лютеранську, в обласне управління поліції. Сказали, що дадуть телефон, аби я повідомив дружині, що йшов з ТрОшниками на завдання, партизанська робота і все таке. Я сказав, що дружині не буду брехати. Вони спитали: «Ти розумієш наслідки?». Звичайно, я розумів. Я дуже боявся, що моїм телефоном скористаються і ще хтось опиниться «у ямі».
Наступного дня мені сказали, що, мовляв, бачили, що про моє затримання написали всі сайти місцеві й центральні. Зрозуміли, що обманути нікого не вдасться.
Тим не менше, вони наполягали, аби я викликав людей – вас в тому числі, Сергію (Сергій Нікітенко, редактор «Мосту», – ред.), і Еліко Русланівну Маркелію (волонтерка, голова грузинської діаспори в Херсоні, – ред.). Дуже сильно вами цікавилися, думаю, в їхній уяві ви мали сидіти поруч зі мною.
– Це були росіяни?
– Так, це були росіяни. Але я так зрозумів, що поруч з ними завжди був херсонець. Бо він був дуже обізнаним у місцевих справах, в якихось дрібницях, які знають тільки місцеві. Такий, невеличкого зросту.
– Вони всі були в масках?
– Так. У балаклавах.
– Вас у перший день в камеру помістили?
– Так, мене кинули в одиночку. Це такий підвальчик в обласному управлінні поліції, який використовувався для утримання ув’язнених. Сирий, постійно вода тече, холодний. А я ще в легкому одязі – це ж весна була. Годину мене тримали там. Потім повели на допит: «Тебе тут залишили очолювати опір? Де ваші люди? Де ваша зброя?» Напхали так добряче. І так кожного дня це відбувалося.
– Хотіли у вас дізнатися про опір? Вони знали, що ви в теробороні?
– Так, де військові частини, які люди очолюють, як здійснюють опір, що плануєте робити? Хто ці люди? Я кажу, що я на пенсії, я не причетний. А вони – «Та ми знаємо, що ти на пенсії, але розповідай все». Ну лупцювали… А це ж був святковий тиждень – після Вербної неділі (мене в понеділок затримали) і до Великодня – так давали по шиї… Казали: «Тебе тільки по обличчю бити не можна, ти ж політик. А по голові й по тілу можна». На Страсну п’ятницю побили двічі, а на Великдень жодного разу. Так що вони, мабуть, також святкують.
«Вони бояться, що хтось їх впізнає»
– Ви весь цей час сиділи в одиночці?
– Ні, я добу сидів в одиночці, а потім мене перекинули, і ми сиділи вдвох з нашим хлопцем з патрульної поліції – Андрюшою Горшковим. До речі, вони дуже цікавилися, де знаходиться Путілов (Андрій Путілов, колишній голова Херсонської ОДА, – ред.). Хоча він нібито раніше пропав.
– Хіба не на початку травня?
– Ні, він до мене пропав.
– А за кого ще з відомих людей питали?
– За великим рахунком, вони більше цікавилися громадськими діячами. Коли зрозуміли, що я нікого підставляти не буду, то якось і відмовилися. Хоча… Я не хочу називати, кого вони просили відбілювати. Їх так цікавив Путілов, тому що він начебто будував цю дамбу (насправді першу дамбу, яка перекривала воду в Північнокримському каналі, навесні 2014 року почав будувати голова ОДА Юрій Одарченко, а вже другу дамбу почали зводити за губернаторства Андрія Путілова, але добудували, коли головою ОДА був Андрій Гордєєв, – ред.). Вони казали, що Юрій Віталійович Одарченко там небагато був, а от Путілов будував, а Гордєєв взагалі начебто цікавився виключно футболом. А от Путілов будував дамбу, і він негідник.
По Гордєєву я їм сказав, що він цікавився виключно футболом, не хотів, щоб його ще десь ловили. А Путілова не відмажеш.
– Оцей дрібний місцевий консультував їх прямо під час допитів?
– Так.
– Імені ви не чули?
– Та ні, вони настільки бояться! Щоб ви розуміли, от у нас прогулянковий дворик, там їх три, ми вибігаємо туди – нас змушують натягнути футболки свої чи майки на голови, щоб унас були закриті очі, і ми, не дай бог, не побачили їхні обличчя. Це було в Росії, тобто навіть там вони бояться, що хтось їх впізнає.
– А що було після Великодня?
– Вони знайшли якесь фото, де я на Майдані з Денисом Лошкарьовим (учасник Революції Гідності, нацгвардієць із батальйону «Донбас»; загинув 15 грудня 2018 року від кулі снайпера, – ред.), в оту ніч, коли Будинок Профспілок горів. Там я в касці, на якій написано «Херсон».
Бив, власне, тільки один. Він, судячи з усього, був не дуже високих розумових здібностей, але кулаки в нього були добрі. Мене пару разів били на допитах. А він потім ще після допиту прийшов в камеру і так мене там відлупцював, що зламав ребро. От я сьогодні дивився документи з обстеження. Дивлюсь, написано «Зламані ребра». Їх ламали тричі: один раз на Страсну п’ятницю, другий раз на день піонерії, вже у Воронежі, а третій раз – коли «заселялися» в Пакіно. Але нехай, це все вже забуто.
Отже, тоді Андрія Горшкова кинули, а потім ще через пару днів привезли керівника роти тероборони Юрія Євченка. Ми всі втрьох були в одній камері. І той, що лупашив дубинкою, приніс мені каску, розмалював її червоними зірками, «Росія форева», ну і каже: «Будеш сидіти в касці», і бив мене в цій касці по голові. Погрожував, що виведе мене на 9 травня і що я буду вести «Безсмертний полк». Ми ж ніколи з цього приводу нічого не робили. Навіть червоні прапори, цей прапор перемоги, яка там вже дивізія, не пам’ятаю, у нас кожного 9 травня був на заходах. Ходили люди собі парадами. Ніхто їм нічого з цього приводу не казав.
– Ви їм про це сказали?
– Я казав. Вони ж кажуть: «Та ви все знищили. У вас заборона 9 травня». Я їм казав, що це дурня, що в нас 9 травня офіційно державно закріплено. Єдине, що коли почався ковід, я просив херсонців не йти прямо зранку покладати квіти, а якось розбитися по часу, щоб не було скупчення людей.
А вони: «Ви вимкнули Вічний вогонь!». А я казав, що в нас такі ціни на газ, що утримувати Вічний вогонь за пів мільйона не було змоги. У них там це побєдобєсіє доведене до такого культу… Їм же нема чим хизуватися, окрім того, що поклали 30 мільйонів під час Другої світової. І «Можем повторіть». Що «можем повторіть»? Покласти ще 300 мільйонів? Повторили вони…
«Там не буває, що ти сам на сам із “журналістом”»
– А коли до вас прийшов цей «журналіст» Літомін вперше?
– Я не пам’ятаю. Вони привезли цього Ванєчку (російський пропагандист Іван Літомін, так званий «воєнкор» видання «Известия», – ред.). Ванєчка мені одразу сказав: «Після того, що ти там наговорив, наробив, тобі з в’язниці живим вже ніколи не вийти».
– Це він сказав вам не на камеру?
– Вони спочатку обробляли не на камеру. Потім на камеру. А потім знову не на камеру, бо не отримали того, що хотіли. Казали: «Ми тебе повеземо до Соловйова на ефір». Я сказав, що й там вони не витягнуть з мене жодного слова. «А ми повеземо все рівно, – казали. – Заговориш. Розкажеш, як у вас тут Правий сектор та Азов керує».
– З вами цей Літомін розмовляв не сам на сам?
– Там не буває, що ти сам на сам із «журналістом». «Журналіст» питає, а вони стоять перед тобою, граються кийками.
– Спочатку вони у дворі вас знімали?
– Я вже не пам’ятаю. Спочатку наче у дворі. Столик поставили. А потім поставили до стінки, сказали «Зараз будемо тебе розстрілювати». Я сказав «Давайте» і став до стіни. Запитали, чи мені не страшно. Я сказав, що страшно, здихати не хочеться, але я свій родинний обов’язок виконав – продовження роду – в мене двоє онуків. Прийшов час – значить прийшов час. Один почав стріляти в стінку, інші почали кричати «Зав’язуй!».
– Це у дворі поліції?
– Так.
– Розкажіть про цей момент, коли вони вас вивели в парк Слави.
– Рано-вранці дали одноразовий станок поголитися і вивели в парк Слави. Кажуть: «Дивись, тут написано «Дякую російським солдатам». Я кажу: «А що, крім російських солдатів, більше ніхто не воював?»
«Але ви самі написали так!»
Кажу: «Подивіться, як впорядкований парк Слави, а ви розповідаєте, що ми все позносили й не шануємо цих людей. В мене дідусь загинув. Але загинув як? Під час звільнення Києва, тому що треба було Київ звільнити до 7 листопада, і Ватутін поклав 700 тисяч людей за це. А якщо це було 17 або 27 листопада, може б 150 тисяч поклали. Але треба було порадувати радянський народ».
– І вони це все записували на камеру?
– Так, я розповідав на камеру. «От дивись, у нас червоний прапор», – каже. І танк стоїть біля прапора, охороняє, щоб ніхто не зняв. Я кажу: «Ну бачу, саме 9 травня йому тут і місце. В нас був державний прапор, але купа червоних прапорів теж були». Словом, незадоволений він залишився. Я ще попросив підійти, розумів, що більше мене сюди не приведуть. Підійшов, перехрестився, подякував в тому числі й дідусю. Але, знаєте, в них таке ставлення, цей культ війни, що начебто вони такі потужні…
Я завжди згадував, що Лукашенко казав, мовляв, «ми з Владіміром Владіміровічем, якщо буде така потреба, за добу до Ла-Манша дійдемо». А в підсумку півтора місяця до Гуляйполя йшли.
Потім сказали мені – готуйся, очолиш колону на 9 травня. Боявся, чесно кажучи, що вони спровокують мене на оці виходи масові до 9 травня. Підготував собі, намагався впасти, щоб синці собі набити, але не виходило. Знайшов залізяку – думаю, поріжу собі обличчя. Але так сталося, що 2 травня нас повезли на Севастополь.
– Ця історія, яку вони виставили, здається, зіграла Україні більше в плюс, бо вся Україна побачила, як ви йому відповідали про Шухевича. Він був незадоволений?
– Для них це типу «Як же так, що Бандера і Шухевич – герої України?». Я казав, що з Бандери зняли статус Героя, а Шухевич – так, офіційно Герой України. Які претензії? Людина воювала за Україну. Він офіційно Герой України. Нехай до Бандери багато претензій, але ми зі своїми героями самі розберемося.
«Шокери і кийки – оце всі їхні прокурори й адвокати»
– Після цього вас не катували?
– Вони постійно катували. Один день більше, другий день менше. У Херсоні я був десь 16 діб. А в Севастополь коли привезли, роздягли, питають: «А що це таке»? Я кажу: «Впав, 16 днів падав». А потім приймали через 2 дні у Воронежі, там лікар приймав, спитав: «А ти взагалі дихати можеш?». У Воронежі також побили, але Херсон мені дуже запам’ятався. Коли я був у Севастополі, там був один хлопець із наших, лікар, я йому тихесенько підійшов і сказав, що, вибачте за подробиці, в туалет ходжу з жовчу і кров’ю. Спитав, що вони мені могли повідбивати. Він сказав, що після такого побиття немає нічого дивного.
– Вас транзитом через Севастополь везли у Воронеж?
– Два дні ми побули в Севастополі, нас посадили на літак десантний, 48 людей. А там ми сиділи з 36-ю бригадою, з морпіхами. Ті, які боронили Маріуполь. Три дівчини були.
Були люди там вже і каліки – хтось без ноги, Мусаєв, начебто, його підстрелили під Олешками, куля влетіла між пластин бронежилета, пробила легені. Він розповідав: «Лежу, розумію, що за годинку вмираю. Легені кров’ю набиті. Потім годинка пройшла – живий, почув, що десь собака гавкає. Поповз до найближчого села. Там викликали швидку, забрали в лікарню, надавали медичну допомогу і забрали в полон». До речі, дали змогу зателефонувати його родині, а родина вже похоронку отримала, що його вбили. У нього п’ятеро дітей.
– А про його нинішню долю ви нічого не знаєте?
– Ні. Один хлопець ще був без ноги, він довго сидів.
– У Воронежі вас посадили в СІЗО?
– Ну це не Воронеж, а Воронезька область, Борисоглєбськ. Посадили в СІЗО. Прийомка дуже жорстка була, били. Пропускали через стрій по дворику по троє, стояли оперативники з гумовими кийками. Всі в масках. І кожен тебе б’є. Мені пощастило – мене вів охоронець вже у віці, мене тільки до пів строя довели, і він сказав: «Досить, йому і так вже надавали, пика вся в крові». Мене дуже били, один ногу мені ламав, бо в мене була Біблія з собою. А в Біблії така закладка – голочки такі, якими сторінки прикріпляють. Я її витяг і поклав собі в куртку, і він (оперативник, – ред.) пальчик собі наколов. Так він за цей свій пальчик стільки крові з мене випустив…
Потім 1 жовтня нас перевезли в Пакіно.
– У СІЗО були допити? Якісь прокурори, адвокат?
– Шокери і кийки, дошки, якими вони б’ють, – оце всі їхні прокурори й адвокати.
– Якісь обвинувачення вам висували?
– Ні, ми просто всі фашисти. Ми тримаємо українців в заручниках, населення від нас страждає, а тому з нами треба жорстко поводитися. А ще, крім того, розповідають, що в нас знущаються над їхніми військовими. Типу, в дупу піну монтажну задувають, каструють. А вони такого наслухалися і намагалися на нас відігратися.
Перші дні були найстрашніші. Тебе стабільно кожного дня три рази б’ють: вранішня перевірка, вечірня перевірка, і коли ти виходиш на прогулянку вдень – або собака охорони тебе покусає, або йдеш в баню – також б’ють. Ми вороги, ми не підкорилися. Ми повинні були зустрічати їх з квітами, а ми зустріли зі зброєю.
До речі, перший же допит в Херсоні, головний їхній висновок був, що я всіляко дуже активно запобігав входженню російських військ в місто Херсон. Як я там запобігав, не знаю, але судячи з їхніх висновків, запобігав.
«Найголовнішим завданням росіян було схилити мене до співпраці»
– А вас же ще в Херсоні додому приводили?
– Так, вони сказали, щоб здавав зброю. Скажу відверто – ми не здали. Перший раз я збрехав, хоча я брехати не вмію і не люблю. Але тим не менше я збрехав, сказав, що залишив зброю, що нам сказали розходитися. Я не казав, що нам була команда йти на партизанську роботу. Я, можливо, і поїхав би [з Херсона], якби не було цієї команди. Я розумів, що є ризики втратити життя або отримати ув’язнення. Росіянам я сказав, що залишив автомат в інтернаті. Але потім вони привели свідка, після свідчень якого мою брехню було викрито. Вони знали, як ми йшли, як зупинили автівку Водоканала, як автівка Водоканала, «газелька» робоча, вивезла нас в більш безпечне місце. Подробиці були такі, що я зрозумів, що вони вже все знають.
Отже, вони сказали: «Ти нам набрехав, здавай зброю». Ну тоді я і віддав. Знайшли там, де я рибок годував.
Але ж вони ще сказали показувати, що там у мене вдома. Ванєчка пішов знімати. Потім забрали ключі від цієї хати, сказали, що поживуть там. Я збирав там якусь алкогольну колекцію, дружина сказала, що нічого вже немає. Дуже багато речей зникли. Сподобався їм, мабуть, хочуть пам’ятати про мене. Ну я, чесно кажучи, теж згадую цього Ванєчку. Думаю, що я ще йому в Москву вітання передам.
– У нього там є історія, що його якийсь їхній чиновник на камеру побив…
– Ну, отже, великі перспективи в нього продовжити цю гарну традицію.
– Скажіть, у колонії ви були в повному інформаційному вакуумі, так?
– Практично з першого дня затримання і до 24 серпня 2023 року ніякої інформації, що відбувається в Україні, в нас не було. Нам давали пропагандистські матеріали, звідти ми дізналися, що підірваний «Північний потік». А ще перекидали людей, які пізніше потрапили в полон. Вони розповіли, що Каховську ГЕС підірвали. Я був в повному жахітті, бо розумів, скільки людей могло загинути, якщо вона б прорвалася до самого низу. І що постраждали ймовірно Олешки, Гола Пристань.
Найголовнішим завданням росіян було схилити мене до співпраці. Ще Сальдо не був губернатором, вони казали мені: «Можеш займати це місце». І коли мене забирали на Севастополь, це була десь година 4-5 ранку, він (один із ФСБшників, – ред.) вийшов і каже: «Ну що, не передумав? Якщо не передумав, зараз поїдеш на Севастополь, одумаєшся там за місяць-два, визнаєш нову владу, будеш з нами співпрацювати. А ми за тиждень-другий розфігачимо ваші Сили ССО».
А вийшло, що не місяць-два, і не розфігачили ССО.
– А коли вони вас схиляли до співпраці, казали щось про владу?
– Вони казали, що Херсонщина – історично їхнє місце. Про Херсон не було спочатку взагалі розмов. Я казав, що мені 62 роки, а в нас на таких посадах можна працювати до 60. А вони казали: «Ти дурня не валяй, долучайся». Я сказав: «Якщо вам потрібна інформація, як підготувати місто до опалювального сезону, я готовий показати вам проблемні ділянки, давайте, міняйте труби. Тому що ви взяли місто зі зброєю в руках, але ви і взяли відповідальність за життєдіяльність міста. Школи хочете запускати? Добре. Там також є проблеми. Готуйте школи до навчального сезону». Я пишаюсь херсонцями, які не повели дітей до шкіл вчитися за російськими підручниками.
– Про Сальдо вони щось казали?
– Потім була розмова. Коли вони призначили його, то кажуть, мовляв, є губернатор. Я спитав хто. Вони дали роздруківку, а там написано «Сальдо». Я почав сміятися, а вони питають: «Чому смієтеся?». Я кажу: «Та знаю я його, пропонував мене навчити поганому». А вони кажуть: «Та у нас не забалуєт». А я кажу: «Та він ще не таких дурив». Потім я побачив, що Стремоусов з’явився в них. А потім з’явився Кобець. Вони сказали: «От ти не погодився, ми знайшли мера. Що ти можеш нам сказати?». Я сказав, що вперше про нього чую. Тоді я зрозумів, що Колихаєва вони або прибрали, або він сам пішов. Це був кінець квітня. Десь уже перед відправкою на Севастополь.
А потім вже в Пакіно приїздив «спілкуватися» один. Розмова була наступна: «Ти розумієш, що ти досі в полоні?» – «Ні, не розумію, тут такі самі, як я, сидять. І чого я повинен раніше вийти?» – «Так ти не одумався?» – «Ні, будемо сидіти. Будемо чекати звільнення всієї України». Він мені тихесенько сказав тоді, що Херсон український.
– Ви в камеру повернулися, сказали про це співкамерникам?
– Я зайшов, а вони спитали: «Ти чого такий радісний? Цукерок поїв чи що?». Бо там паралельно приїздив слідчий, і він кожному давав 5-6 цукерок на камеру. Це був десь кінець травня – початок червня, ми вже більше року солодкого нічого не вживали. І оце ми одну цукерку на трьох ділили. А ще давали попалити, а хлопці, які палять – вони ж там взагалі трусилися від щастя.
Я сказав: «Та ні, Херсон – український». Усі раділи.
«У мене є почуття провини: вони залишилися там, а я вже тут лікуюсь»
– А розкажіть про цю історію, коли ви поступилися місцем іншому полоненому, хоча мали вже поїхати додому.
– Я з Денісовою (Людмила Денісова, до травня 2022 року – уповноважена ВРУ з прав людини, – ред.) списався, коли був у Херсоні. Спитав [окупантів], чи можна написати? Вони дозволили, казали, що можливо за мене дадуть 20 їхніх хлопців. Я казав і тоді, і у Воронежі, що я категорично проти, щоб мене міняли на умовно 20 російських військових. Бо я знав, що не зможу потім дивитися в очі людям, батькам, сини яких сидять, а за якогось кренделя Миколаєнка віддали купу російських військових. Федорова (Іван Федоров – начальник Запорізької ОВА, у 2022 році – мер Мелітополя, – ред.) викупили за 11 начебто військових. І він аж 6 днів просидів. Так, я розумію, що це дуже важко. Але я казав, що не погоджуюся і не провокуйте мене на такі заходи.
– Якась відповідь була від Денісової?
– Ні, вони просто приймали інформацію до відома і все. Всі обміни – все так утаємничено. Ми навіть не розуміли, чи когось міняють, чи просто забирають на інший поверх чи в іншу камеру. Вже потім хлопці почали прислухатися, якийсь рух там десь, чути, що перевдягають. А так практично ніхто нічого не знав.
– А до цього були розмови з вами, що будуть вас обмінювати?
– Казали про те, що обміни будуть. Але місцеві ніяким чином не впливають на ці речі. На це впливають чиновники з Москви. Місцеві тільки виконують команди – збирати людей, готувати.
Від місцевих, щоправда, були пропозиції, мовляв, ми тебе відпустимо, але ти повинен певні дії проводити на користь їхньої держави. Але коли зрозуміли, що від мене таких дій не буде, відчепилися зі своїми пропозиціями.
– Коли ви зрозуміли, що вас будуть міняти?
– 20 числа (серпня, – ред.) нас, чотирьох людей, зібрали в так званому порталі. Ми вже знали, що з цієї камери людей виводять на обмін. Ту ніч я не спав, чекав, може, прийдуть вночі. Але 21 серпня нас знову розвели по камерах, зняли з нас військовий одяг, одягли тюремну робу, і сказали, що Україна не хоче нас бачити, не приймає.
Дуже активна фаза була у травні 2023 року, коли активно ходили й розповідали, що Росія готова всіх віддати, вже тричі давали пропозиції, а Україна не хоче вас бачити. І почали давати вибірково можливість подзвонити, 2-3 людини з камери. Мовляв, телефонуйте своїм рідним, нехай виходять на протести. Я тоді сміявся і казав співкамерникам, що, мабуть, вже в них нічого не виходить, не можуть ту війну закінчити, щоб вони не реагували на такі провокації.
– Вам не пропонували подзвонити додому?
– Ні, вони бачили, що я не підкорююсь і схильний до спротиву. Що я навіть на ці речі не реагую. Там же дають телефон і кажуть, що саме ти повинен сказати. Крок вправо – крок вліво ніколи не зможеш зробити. Що ти повинен сказати: «Мені пропонують, а Україна не хоче». І хтось подзвонив і сказав, мовляв, «Отак-от, рідненька, три рази мене Росія подає, а Україна відмовляється». А вона по гучному зв’язку: «Та пішли вони нахрін, хай не брешуть!».
А 23 серпня нас знову вивели з камери, тут же, біля камери, дали одяг, терміново посадили в автівку, вже тільки двох – мене і Дмитра Хилюка (журналіст «УНІАН», якого росіяни викрали в березні 2022 року, – ред.).
– Він сидів не з вами в камері?
– Ні, він сидів у третьому корпусі. Я познайомився вже в цьому порталі. Ми домовилися, що будемо використовувати наші можливості, щоб витягти інших хлопців. Я вже говорив з Верещук (Ірина Верещук – заступниця Керівника Офісу Президента України, – ред.), домовився порадитися, чим ми можемо допомогти. Головне – не нашкодити. Бо розповідаєш про побиття, а вони починають ще більше бити. Тому я обережно розповідаю. Але буду робити все можливе, щоб їх витягти. Бо ти потрапляєш на обмін, а лишаються такі ж самі люди. І ти начебто поза чергою пішов. У мене є почуття провини з цього приводу – вони залишилися там, а я вже тут лікуюсь.
– Від вас же це не залежить.
– Можна себе заспокоювати, як хочеш, але дискомфорт все одно є. Особливо, коли почали звільняти молодь. Ми там рахували по роках. Я десь порахував, що мене десь аж через рік звільнять. Я не знав, чи проживу ще рік там.
На фото: Володимир Миколаєнко у день звільнення з полону, 24 серпня 2025 року. Скриншот з відео
Джерело – Гривна