Херсонці, де б вони не були – в обстрілюваному місті або далеко за його межами – тримають спогади про рідне місце у серці й діляться ними зі своїми друзями у соцмережах. «Гривна» зібрала декілька теплих спогадів земляків, щоб читачі могли розділити з авторами дописів приємні спогади й згадати щось своє.
Краще літо на Ковші
Євген Мойсеєнко ділиться спогадами з дитинства:
Фото з фейсбук сторінки Євгена Мойсеєнка
«Ковш. Літо, що залишилося назавжди. Херсон. Кіндійка. Мені 12 років. Початок. Ми щойно переїхали до Херсона. Район, який у народі звуть Кіндійкою, а офіційно – Антонівка. Батьки купили будинок, бо мама завжди мріяла жити в Херсоні. Все було новим, але чомусь таким рідним.
Саме тут почалося моє справжнє літо. Літо, що залишилося зі мною назавжди. Головне місце тоді – Ковш. Хто місцевий – той зрозуміє. Це була ділянка Дніпра, де швартувалися баржі та розвантажували пісок. Цілі гори – справжні піщані піраміди. Ми, пацани, дерлися на них, як на Еверест, а потім з розгону – бум! – у воду. Вода… Вона була така чиста, що, як казали, можна було покласти газету на дно і читати, не витягаючи її з води. І це не вигадки – ми самі проводили такі експерименти. Ми стрибали з барж, хоч нас і ганяли звідти. Але для нас це був літній ритуал, як купання у святому джерелі. Саме там я навчився плавати. Метр за метром – на глибину і назад. Без інструктора, без надувного круга. Лише ти й річка. А потім – сонце, пісок, кавуни – холодні до ломоти в зубах. Ми годинами тримали їх у воді, доки вони не наливалися прохолодою. Персики – стиглі, соковиті – текли по руках. Одяг сох прямо на нас. А ми сиділи на піску босі, засмаглі, вільні.
Телефонів у нас не було. Але кожен кадр того літа в моїй пам’яті. Як друг пірнає й зникає у блискучій воді. Як пахне кавунова шкірка і гарячий пісок. Як десь у далині гуде баржа.
Якщо хтось запитає мене, коли я був по-справжньому щасливий, я скажу: у 12, на Ковші з соком персика на долонях і сонцем на плечах. І з присмаком херсонського кавуна».
Безтурботне минуле
Дементій Білий згадує, як подорожували спонтанно та душевно:
«Безтурботне минуле. Кожного ранку Фейсбук знаходить сховані на далеких серверах якісь приємні моменти з нашого життя. Витягує ті спогади перед твої очі. А потім тихенько запитує: може покажеш, як десять років тому було тихо, сонячне та мирно. Як всім нам було добре? Як ми могли раптово сісти в мікроавтобус із друзями й поїхати на лівий берег – на кордон між пісками та лісами. І провести на тому кордоні безтурботний день. Лежати на піску. Дихати сонцем. Дивитися в небо. Посміхатися один одному. Хоча, війна вже йшла понад рік, але нам чомусь здавалося, що та війна десь далеко. І ніколи до нас не прийде».
На чужині бракує великої води
Олена Мазур сумує за рікою та широкими вулицями:
«Херсон… Чого мені бракує, де б я не була? Великої води, бо річка – то не потічок, то розлив на кілометр, широких прямих вулиць (ну, ок, рідна Забалка з балками – то виключення), дерев вздовж всіх вулиць таких щільних, що перетворюють центральні вулиці на зелені тунелі, неспішного променаду від залізничного вокзалу до набережної спекотним літним вечором…».
Згадаємо наш Острів
Жителька мікрорайону Острів Марина Король пропонує віртуальну прогулянку:
Фото з фейсбук-сторінки Марини Король
«А давайте згадаємо наш Острів! Я пам’ятаю наші жовтенькі автобуси 3, 6, 15. А ще тролейбуси 3, 4, 7, 13. Наші три школи: новенька № 57 розпочала свій відлік у 1991 році. Моя старшенька пішла у перший клас в нову школу. А скільки у нас було дитсадків, я навіть не знаю, чимало. Два новеньких побудували на нашому новому Острові. Магазинчиків теж було достатньо: «Корабел», здається 16-й – ми так називали, з іншої сторони – кооперативний, які ковбаски там були смачні, а збоку – хлібний… Свій торговий центр: внизу – продуктовий, на 2-му поверсі – промтовари, а під сходами – фотографія. А яка гарнюня була наша «Бригантина», коли її тільки побудували. Будинок побуту, аптеки, перукарні… Свій кінотеатр «Мир». Кафешки: «Асоль», «Русалочка», «Бодрість». Там, де зараз «Велмарт», був спочатку теж 2-х поверховий магазин. Зверху навіть меблі продавали. І хліб пекти почали саме в цьому магазині, який же був смачнющий той кирпичик. Класний стадіон біля школи, навіть концерти там бували. Один раз нас запросили з балкона подивитися і послухати «Форум».
І наша Ракета, то взагалі для нас класика. А зелений невисокий парканчик навколо старого Острова, через який йшов полив зелених газонів. Тому навіть влітку було так свіженько і так добре було гуляти з колясками. Яхтклуб з класними яхтами, регатами, причали. Байдарки на Кошевій і не тільки. І гарні стрункі дівчата на конях. І тоді було все життя попереду. А зараз вже розумієш, що більша частина вже позаду. Але це зовсім не означає, що життя нам не цікаве. Дуже цікаве, але таке зараз непередбачуване».
Джерело – Гривна