У цивільному він працював далекобійником на зерновозі, нині – б’є з артилерії по позиціях ворога на лівобережжі Херсонщини. Це історія бійця з позивним Сват – військовослужбовця 39-ї окремої бригади берегової оборони.
Про Свата та його бойовий шлях розповіли на сторінці 39-ї окремої бригади берегової оборони, де систематично публікують історії захисників.
Далі – історія Свата. Він народився та виріс на Одещині. Працював далекобійником на зерновозі. Початок великої війни застав його у рейсі. Повернувшись, пішов до ТЦК. Був призначений на посаду водія у мінометну батарею.
«Вчилися буквально на ходу»
На початку бойового шляху він, як і більшість його побратимів не мав жодного військового досвіду. Тому тренувалися на муляжі міномета, змайстрованому з водостічної труби. Зараз його розрахунок працює на артилерійській установці Д-20 та ефективно знищує живу силу й техніку російських окупантів на лівому березі Дніпра.
На початку було важко, бо ніхто уявлення не мав, як то все мало відбуватися. Тож вчилися буквально на ходу.
«Працювали на мінометі 60-го калібру. Умовно маленькому, але він теж достатньо шкоди завдавав ворогу. На той час наш підрозділ стояв у Миколаївській області, в нашій зоні відповідальності знаходилися Засілля, Квітневе, Максимівка», – розповідає артилерист.
Хоча боєць і досі пам’ятає хвилювання й відчуття під час перших обстрілів, коли адреналін буквально зашкалював.
«Якось із побратимом Дімоном стояли на посту в Засіллі, а біля нас розташовувався підрозділ з англомовними бійцями. Почався танковий обстріл, Дімон стрибнув до укриття, а я тоді був повніший, ніж зараз, неповороткий, тому заховатися не встиг. Мене вибуховою хвилею відкинуло трохи далі, якраз до іноземців. Упав біля них. Хлопці до мене англійською, а я до них з переляку – німецькою, яку вчив у школі. Було дуже кумедне спілкування», – згадує Сват.
Він також з посмішкою згадує перший бойовий вихід, на який мінометники взяли «аж» 8 мін. Адже пізніше, під час операції на лівому березі Дніпра, за день він з побратимами вистрілював 80 та більше мін.
«Пам’ятаю, якось на сьомому десятку наш Олег впав і простогнав «Більше не можу…» Бо тягати 42-кілограмові снаряди, бігати з ними – це нелегко, м’яко кажучи. Але найважче, якщо чесно, не працювати, а чекати. Коли безпекова ситуація не дозволяє стріляти, ти просто сидиш і чекаєш, це тяжко», – підкреслює військовослужбовець.
«Це була наша улюблена гармата, ми назвали її «Рижухою»
З набуттям досвіду змінювалася не лише інтенсивність роботи, а й артилерійське озброєння. Причому на важку артилерію хлопці перейшли досить несподівано.
«Після визволення правобережжя ми стали в оборону на березі. Якось ходили по закинутих ворожих позиціях і знайшли залишки їхньої рембази, а там – гармату Д-20. Ми біля неї сфотографувалися, потім показали командиру. «Забирайте негайно», – скомандував він. Хлопці поїхали, завантажили на трал ту гармату, відправили на базу. А нам натомість одразу ж видали таку саму. Так ми отримали потужну артилерійську установку, яка добряче давала прикурити росіянам! Це була наша улюблена гармата, ми назвали її «Рижухою». Трішки примхлива, але – містика чи ні – варто було до неї лагідно заговорити, починала працювати», – говорить Сват.
Про результати влучань, за словами артилериста, розрахунок знає далеко не завжди. Однак коли повідомляють про точне влучання – всі дуже радіють.
«Бували випадки, коли наші піхотинці, штурмовики підходили й дякували за підтримку під час бою. А якось нам сказали, що ми з першого пострілу влучили у ворожий «Град». От тоді нас дійсно розпирала гордість!», – ділиться військовий.
Водночас він додає, що артилерія – це завжди командна робота, в якій немає неважливих посад.
«Якось побратим спересердя сказав: «Та що там я? Всього лиш порох ношу й снаряди…» Та ні! Якщо він не принесе снаряд, нічого не буде! І я можу як завгодно вправно наводитися, але толку з цього не буде. Будь-яка робота важлива – і копати, і облаштовувати позиції, і підвозити БК, і коригувати дроном», – наголошує Сват.
Фото 39-ї окремої бригади берегової оборони
Джерело – Гривна
