«Я бачив російську піхоту. Це були строковики. Вони йшли, ніби на шикуванні на навчаннях. Я подумав: ну от колона пройде, буде день – спробую виїхати. Але колона йшла близько тижня». Чоловік, який на власні очі бачив вторгнення російських окупантів з Криму, розповів про перші дні окупації Херсонщини.
Нині Олег – захисник, виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку у складі підрозділу БпЛА. Раніше працював у поліції, у «Беркуті», був оперативним слідчим, потім – учасником АТО у складі добровольчого батальйону «Скіф». Незадовго до повномасштабного вторгнення РФ звільнився з органів і працював у приватній службі безпеки одного з фермерських господарств Херсонщини, у Чонгарі. Тому вторгнення росіян бачив на власні очі. Історію чоловіка публікує «Укрінформ».
Далі – пряма мова.
Герой публікації – свідок вторгнення окупантів на Херсонщину. Фото Дмитра Смольєнка/«Укрінформ»
«А чи не планується наступ?»
У 2021 році я влаштувався працювати на фермерське господарство, у приватну службу безпеки. Працював у Чонгарі. Там була база, техніка, поля. Поруч був контрольно-пропускний пункт і дорога на Крим. Від нашої бази до КПП – десь кілометр буквально.
Коли росіяни оголосили про проведення масштабних навчань поруч із нашими державними кордонами, то ми з колегами обговорювали між собою: а чи не планується наступ? Перші вибухи на території Криму ми почули 22 лютого 2022 року, коли виїхали розкидати селітру на полях поблизу села Атамань. Ми тоді знали, що росіяни дуже близько підійшли до кордону. Вибух, який почули, був навчальний – за легендою ж, проводилися навчання.
Але 24 лютого я прокинувся від вибуху вночі. Це був перший постріл, який Росія здійснила в бік Чонгара. Стріляли по прикордонній заставі. Працювала ворожа арта, як я вже зараз розумію. Удари були неточними, у заставу не поцілили – влучили по житловому будинку поруч.
Я схопив сумку зі своїми речами. У мене звичка – не розкладати речі на чергуванні чи у відрядженні. Тож моя сумка постійно готова. Поки біг, то бачив, що снаряди прилітають. У перші хвилини я був розгублений, не розумів, куди треба їхати.
«Ворог намагався влучити по моїй машині»
Часу було дуже мало. На КПП точилися бої, хлопці-прикордонники намагалися відстрілюватися з великокаліберного кулемета. По них прилітало дуже сильно, артилерія їх накривала.
Я прибіг до службової автівки, закинув речі й робочі документи. Зі мною на базі був охоронець Михайло, я запитав, куди його везти. Він сказав: до Атамані, бо вдома хвора мати, прикута до ліжка, і він не може її лишити. Їхати треба було фактично назустріч ворогу. У підприємства була ще одна база в Генічеську, і мій напарник Денис зателефонував звідти – повідомив, що росіяни заходять дуже швидко через море. Ми домовилися: як тільки відвезу Михайла, то їду до нього й разом рушаємо на Запоріжжя.
Я добре знав тамтешні дороги. Ворог намагався влучити по моїй машині, снаряди прилітали поруч. Ховався за кермо, давив на газ. Тоді не думав про себе, усі думки були про дітей. Моя дружина працювала оператором лінії 102, разом із дітьми була в Запоріжжі. Набрав її і сказав, що війна почалась, що ворог заходить дуже швидко. Попросив, щоб вона подбала про дітей. Після того як висадив Михайла, поїхав у бік Генічеська.
«Жінку вбило. Це я бачив на власні очі»
Заїхав я в Чонгар, звідти мав виїхати на трасу. Дорогою побачив, як ворожий снаряд влучив у будинок, де жила літня пара. Чоловік стояв на дорозі, чекав дружину, яка забула вдома документи й повернулася. Її вбило. Це я бачив на власні очі. Запропонував чоловіку виїхати разом, але він був у шоці, залишився, щоб тіло дружини витягти.
Поїхав у бік села Салькове. Тим часом мене набрав Денис і попередив, що ситуація загострюється. Я проїхав ще кілька сотень метрів, і попереду вибухнула дамба. Її підірвали наші, щоб стримати ворога. Вибуховою хвилею мою машину розвернуло. Я побачив, як наші військові заскочили на БТР, і за кілька секунд у них влучив ворог. Потім побачив, як на дорогу виїхав російський «Сонцепьок». Ворожа колона вже наблизилася до Генічеська.
Мені довелося повернутися в Чонгар. Набрав Дениса і сказав, щоб мене не чекав і їхав сам, дав номер дружини й попросив допомогти, раптом що. Набрав дружину, пояснив ситуацію.
Дорогою зустрічав танки, БМП, іншу техніку, їх супроводжували гелікоптери й літаки. Наче кадри з фільму, але це була реальність. Їхав обабіч дороги, фактично назустріч цій колоні.
«На нас несеться танк!»
На під’їзді до Чонгара я помітив у кущах біля дороги двох малих дітей, років по 4, а поруч – перевернуту машину й ще трьох людей, усі в крові. Як я потім дізнався, це була татарська родина. Їхню машину збив БТР росіян. Загинула бабуся цих дітей, її затисло.
Я вийшов із машини і почав кричати, щоби дітей посадили до мене й самі сідали. Старша сестра малюків була поранена, мама й батько мали легкі травми.
Ми рушили, пораненій дівчині стало зле. Аж раптом я побачив, як на нас несеться танк! Він хотів нас переїхати. Я буквально виштовхнув чоловіка, щоб він рятував дітей. Та тільки-но він витягнув малих, як російський танкіст відрулив. Десь у сантиметрі від дзеркала мого авто проїхав і повернувся в колону. Може, пожалів родину з дітьми.
Ми видихнули й швидко погнали далі. Довкола російської колони стояв навіть не дим і не пил – чорна завіса якась. Зовсім нічого не видно було. Мені здається, так вони намагалися приховати кількість своєї техніки.
У Чонгарі я відвіз цю родину в медичну частину. Чоловік назвав мене янголом-охоронцем, бо багато людей проїхали повз них, не зупинившись. На жаль, мені невідома подальша доля цієї родини, але знаю, що свою бабусю вони поховали через тиждень.
«Колона йшла близько тижня»
Тоді я попрямував до начальника охорони мого підприємства. Він, його батько та німа сестра ховалися в підвалі. Сказав, що є дорога, якою можна виїхати в Кам’янку Василівського району. Я поїхав нею, але наші підірвали мости – довелося повернутися. Знову набрав дружину й сказав про ситуацію.
Я бачив російську піхоту. Це були строковики. Вони йшли, ніби на шикуванні на навчаннях. Я подумав: ну от колона пройде, буде день – спробую виїхати. Але колона йшла близько тижня.
Росіяни розгорнули пункти, де перевіряли цивільних. У мене ж були всі документи, щоб потрапити до них на підвал: паспорт, посвідчення співробітника служби безпеки й учасника бойових дій. І я їх намагався зберегти.
На одному з пунктів фільтрації мене зупинили, і я подумав: ну от і все. Але військовий запитав, чому затемнені вікна на машині. Я сказав, що наше законодавство це не забороняє. У відповідь почув, що тепер тут нове законодавство і я маю здерти плівку. За допомогою канцелярського ножа здер і поїхав далі.
«Прикордонники – справжні герої»
Біля застави стояли автівки загиблих прикордонників. Хлопці відстрілювалися хвилин 30, до останнього патрона. Вони справжні герої. Ніхто з них не втік. Поранених шукала ФСБ. Думаю, що знайшли…
Одного дня я побачив, як місцеві із Чонгара прийшли на заставу й намагалися викрасти автомобілі загиблих прикордонників. Я не зміг промовчати, вступив у перепалку з мародерами. Сказав, що прикордонники загинули, захищаючи їх, а вони майно героїв намагаються вкрасти. Їм ці слова не сподобалися, і вони мене пізніше здали росіянам.
Коли знайомі передали, що мною «зацікавилися», швидко зібрав речі й полями виїхав. Знаю, що росіяни приходили на базу. Питали про мене, але керівник сказав, що не знає, мовляв, був і десь зник.
Деякий час я жив на базі в Генічеську. Гроші вже закінчилися, але продукти мав. Банківська картка була, та зняти гроші було ніяк. Росіяни почали типу свої гроші вводити, насправді ж видавали фальшиві рублі. Думаю, вони не були впевнені в тому, що зможуть утримати захоплені території, тому роздавали «фантики».
По домівках ходили «омонівці» та «беркут» – проводили зачистки. Вони переміщувалися на броньованих машинах, розпитували людей, шукали прикордонників, атовців. Точно знаю, що одного атовця забрали на підвал, переламали йому всі ребра, катували. Потім відпустили, але сказали, що ще повернуться.
Дружина знайшла перевізника, який через блокпости доправляв людей із Генічеська до Запоріжжя через Мелітополь. Я підібрав день, коли було холодно й ішов сильний сніг: подумав, що в таку погоду не будуть ретельно перевіряти. Залишив своє авто і 6 км ішов полем із Генічеська до перехрестя, на якому мене чекала жінка, що мала через перевізника доставити мене до Мелітополя.
***
Олегу таки вдалося дістатися Запоріжжя, через купу ворожих блокпостів, перевірки, погрози зброєю та підвалом… Із Генічеська він вийшов о 7 ранку, а в Запоріжжі був о 15:00 наступного дня.
Потім був тривалий час відновлення на службі, і зрештою чоловік повернувся на фронт.
Олег вважає, що окупантів можна було стримати в Чонгарі на вузьких дорогах. А ще він каже, що не можна забувати подвиг прикордонників на заставі на Чонгарі.
«Війна готувалася дуже давно. Тому і прорив стався. У них занадто багато було озброєння, і їх неможливо було стримати на кордоні тими силами, що в нас були. Є мудра фраза: хочеш миру, готуйся до війни. У Чонгарі їх можна було стримати на вузьких дорогах. Якби там було заміновано і я знав, де та кнопка, на яку треба натиснути, то натиснув би й підірвав. Це тепер є багато дронів і можна дистанційно багато чого зробити, а тоді їх не було. Якби російські гелікоптери й літаки збивали, то піхота й техніка зупинилися б. Треба було укріплювати кордони. Але історію переписати й переробити неможливо…
Проте можливо й треба пам’ятати групу хлопців-прикордонників, які були тоді на заставі. Мені були відомі їхні імена, але не знав прізвищ. Вони тримали бій пів години. Це немало, повірте», – підкреслює військовий.
Джерело – Гривна
