За час повномасштабної війни херсонська рятувальниця Ірина Підтабачна пережила окупацію рідного міста, та після виїзду на підконтрольну Україні територію працювала в деокупованих Ірпені та Бучі, на Київщині. Коли ж ЗСУ звільнили правобережжя Херсонщини, Ірина повернулась додому, де зараз і продовжує працювати в ДСНС.
Історію Ірини Підтабачної розповіли на сторінці ДСНС України у Фейсбук.
Свій шлях у ДСНС Ірина розпочала ще 2006 року у Голій Пристані. Професія їй була близька за покликом душі, до того ж дідусь Ірини працював начальником караулу в частині, тому вона й вирішила, що допомагатиме людям.
Повномасштабне вторгнення змінило її життя. В окупації вони перебували до 10 квітня.
«До нас у пожежну частину неодноразово приїздили окупаційні військові, проводили фільтрацію, тому ми прийняли рішення виїжджати на підконтрольну територію. Була прикомандирована до Білоцерківського районного управління ДСНС Київщини. Там чергувала у пунктах незламності, брала участь у проведенні роз’яснювальної роботи з населенням, з учнями шкіл проводили навчання», – розповіла рятувальниця.
Після деокупації Київщини Ірина виїздила у складі інспекції на оформлення матеріалів про пожежі в Ірпені, Бучі, Макарові.
«Там я зрозуміла, що нас чекає після повернення до Херсона жахіття. Що там нічого «живого» не залишиться… Але розуміла, що війна закінчиться, і ми все відбудуємо. Хай там що кажуть інші, але я налаштована на повернення у Голу Пристань після Перемоги», – наголошує вона.
До Херсона Ірина повернулася одразу після деокупації міста. На другий день почала працювати у Пункті Незламності на Площі Свободи. Тоді у місті не було світла, газу, води, це було не життя, а виживання.
«Я повернулася з дитиною та чоловіком. Дитину не було куди діти, тому вони мені допомагали з організацією роботи у наметах, я б сама не впоралася з цим. Ми вставали о 4 годині ранку, робили чай, гріли воду, щоб зустрічати людей, напоїти їх гарячим чаєм, адже, коли ми приїздили на Площу, там вже стояла черга – люди приходили заряджати мобільні телефони та просто зігрітися, бо тоді було дуже холодно. Потім почалися обстріли по ОДА та по «Сільпо». Морально було дуже важко. Загинули цивільні люди, з якими ми спілкувалися майже щодня протягом двох місяців», – ділиться спогадами Ірина.
Наразі вона займається з людьми роз’яснювальною роботою по місту та Херсонському району, бо правила мінної безпеки треба постійно нагадувати, адже різновиди обстрілів та засобів враження мирного населення ростуть та змінюються:
«Звичайно люди «все знають», але завжди слухають нас уважно, розповідають свої випадки, залишаються вдячними, бо знання такого напрямку зайвими бути не можуть», – зазначає рятувальниця.
ЇЇ чоловік також працює в ДСНС. Наразі він начальник караулу у Білозерці, там постійні обстріли: Кизомис, Станіслав, Широка Балка, сама Білозерка – на їхній території роботи та небезпеки наразі чимало.
«У нас з чоловіком є обов’язкове правило – завжди відповідати на дзвінки та попереджати про виїзди. Так спокійніше, – розповідає Ірина. – Син у безпеці, він з бабусею та дідусем у Київській області, куди вони виїхали після підриву Каховської ГЕС та затоплення. Не залишилося від наших домівок нічого… Син сумує за нами, постійно телефонує, але розуміє, що така у нас робота. Дуже радіє, коли ми приїздимо у відпустку», – говорить Ірина.
Якихось чітких планів на майбутнє Ірина наразі немає, але вона впевнена – коли звільнять лівобережжя, то обов’язково повернеться додому, бо кращого міста ніж Гола Пристань, для себе не уявляє. Вона мріє про те, щоб усі жили разом, щоб родина знову об’єдналася.
Фото: ДСНС України.
Джерело – Гривна
