Автор: Євген Веселов

Старий центр та мікрорайон «Корабел». Ми зібрали розповіді двох жінок, які зараз повернулись до своїх домівок

«Хтось живе на горищі, хтось, як ми, приходить на день працювати»

«Двічі за ці дні мене підвозили додому таксисти і обидва в наші краї попадали вперше після затоплення. Коли автівка з’їзжає з Корабельної площі і повертає на «Чайку», то кудись дівається балакучість водіїв та з’являється тремор в їхніх руках.

Колись в моему дитинстві тато (в минулому моряк) мене водив на “Танцора диско” і потім розповідав:

– Доця, в Індії головне ходити тільки центральними вулицями. Зійде 100 метрів в бік і все: ти в іншому Світі.

А тепер інший світ там, де мій дім.

Нижня Забалка зараз, як цвинтар людських душ та емоцій. Люди мають сірі обличчя та прозорі очі. Спини у всіх зсутулилися під тягарем реальності. Ніхто не хоче ні про що говорити. Крім смраду та задухи, повітря просякнуте суцільною колективною скорботою.

Якщо можна уявити одночасно тисячу (а у нас +/- 1000 домоволодінь) похорон, то це до нас. Сусіди не підіймають очей один на одного, бо спитати немає чого; а самому сказати – слів забракло.
Хтось живе на горищі, хтось, як ми, приходить на день працювати, але всі стали просто неймовірно рідними. Нас об’єднала окупація, а затоплення просто зліпило один з одним.

Знаєте, зараз це місце, де брудні люди не знають, куди їм жити. У нас немає минулого і ми не бачимо майбутнього…

І я не знаю, куди мені жити.

Ми не маємо ніякої опори… віри…», – написала херсонка Ольга Цілинко.

«Ридала не тому, що було гірко, а тому, що я вдома»

«В черговий раз за останні 16 місяців моє життя розділилося на “до” та “після”. Наприкінці травня я психанула та виїхала з Миколаєва, який із грудня минулого року був прихистком від щоденних ворожих обстрілів Херсону. Але розлука із рідним домом та містом була нестерпною. А вже 6 червня російські терористи змусили знову поспіхом покинути власне помешкання, адже велика каламутна вода затоплювала мій район Острів – такий рідний, такий багатостраждальний…

Два тижні довелося чекати, допоки спаде вода та влада дозволить приїхати хоч подивитися на масштаб трагедії та визначитись, чи можна жити на Острові після затоплення. Сказати, що я була вражена – нічого не сказати. То був шок! Мене зустрічали повалені бетонні судозаводські огорожі, почорнілі дерева та кущі, підсохлий шар мулу на дорогах та у дворах та стомленні, сумні погляди людей, що пережили це пекло на місці, й тих, хто, як і я приїхав з тимчасової “відсидки”.

Але, не зважаючи на сіру картину у дворах та вулицях, на відсутність комунікацій, на розуміння, що доведеться багато працювати, я не поїхала – залишилася вдома. В той день я втретє з початку війни ридала. Але не тому, що було гірко, а тому, що я вдома.

Головна проблема островітян – це вода. Але її завозять вдосталь. Зранку воду мешканці мікрорайону поспішають набрати у вільну тару з бочки. А пообіді в гумштабах (таких на Острові два) роздають питну воду в баклажках. Там же до самого вечора працюють генератори, від яких люди заряджають гаджети. Кожного дня волонтери привозять гарячі обіди, хліб, гігієнічні набори тощо. А ще людям роздали газові горілки, які наразі дуже актуальні.

Буквально за три-чотири дні після дозволу на в’їзд, людей значно побільшало. Із 20 червня почали ходити маршрутки. Дуже помітний настрій мешканців Острова: вони точно не горюють, бо нема коли – справ дуже багато. Особливо їх чимало у тих, чиї помешкання та майно були у воді.

Вже звиклою у мікрорайоні стала картина, як люди з перших поверхів виносять мокрі набухлі меблі, килими, посуд, одяг. Нагадує барахолку 90-х. Дехто щось намагається просушити та врятувати, але більшість просто звалюють до купи, які потім вивозять комунальники та різні спецслужби.

До речі, низький уклін усім, хто наразі допомагає відновити Острів. Щодня зранку до вечора хлопці та чоловіки у броніках та касках гребуть, метуть, збирають, копають, пиляють, відкачують – допомагають щосили херсонцям.

І самі мешканці не сидять без діла – пораються біля будинків, наводять лад, заново садять квіти.

Із 24 червня на кілька годин подається до помешкань технічна вода, 26-го обіцяють дати газ, а до кінця місяця, дай бог, будемо й з електрикою.

Тож життя на Острові триває», – розповіла Ганна Власенко.

Фото зі сторінки у Фейсбук Ольги Цілинкомуто та Ганни Власенко