Село Садове, що відноситься до Херсонської міської територіальної громади, стоїть на березі річки Інгулець. Сьогодні воно майже повністю затоплене водою, яка хлинула сюди внаслідок підриву окупантами Каховської ГЕС. Разом із жителями Садового, пересуваючись на човні, село оглянув журналіст видання «Мост». Побачене та почуте – далі в репортажі.
«Це Василь, він у нас тут в селі головний герой. Рятує тварин і всім допомагає», – розповідає Наталя Пелюшенко.
Раніше вони з Василем були просто односельцями, але велика війна здружила їх. Василь і Наталя живуть у селі Садове, яке раніше входило до Білозерського району, а з 2020 року приєдналося до Херсонської громади.
До Садового, що розкинулося на березі Інгульця, на місці впадіння його в Дніпро, ми проїхали з волонтерами через побиту російською артилерією Антонівку. По-іншому проїхати в село наразі неможливо. Журналістів, які намагалися проїхати Бериславським шосе, військові завертають.
Село затоплене не повністю, але вода залила декілька вулиць у центрі.
Василь і Наталя запрошують нас на човен і показують своє село.
«Це — центральна вулиця — вулиця Харченка, яка також постраждала, як і Набережна. Там зараз буде мій магазин», – розповідає жінка, поки Василь вправно веде човен вулицею свого села.
Візуально видно, що ми пливемо «з гірки», тобто будинки один за одним все більше і більше затоплені водою.
Магазин Наталії затоплений до середині вікон.
«Якось так… ми не очікували, що буде так сильно, щось вивезли, щось ні. Працювали, старалися. Старалися для людей, не для себе, більше для людей», – розповідає Наталія, поки ми підпливаємо до її магазину.
Поряд із магазином стоїть затоплений «Центр допомоги». Тут людям видавали гуманітарну допомогу, будівельні матеріали та будкомплекти, адже село обстрілювали ледь не щодня, і зараз, навіть у затопленому селі, видно пошкодження від снарядів та осколків.
Магазин працював 4 роки і був справою всього життя. Наталія каже, що могла виїхати, жити в безпеці, але кидати село не захотіла. Навіть зараз, коли затоплено водами Інгульця її бізнес та будинок, вони з мамою із села не виїжджають.
«А тут у нас, у сусідів, був найкращий в селі квітник. Все село приходило до нас в магазин – люди обовʼязково фотографувалися на фоні цих прекрасних троянд та інших квітів», – каже жінка, вказуючи на затоплену садибу, перед якою з води стирчать красиві квіти.
Господарі цього будинку – справні городники. Ледь не перші в селі вирощують ранні овочі, мали хороші теплиці, які тепер затоплені.
Василь теж до затоплення села займався городництвом. У цьому році він посадив 3 городи. Коли прилетіло в його будинок і на город, він перебрався до будинку знайомих, які виїхали, і посадив город там. За деякий час російська артилерія знищила і цей город і будинок.
Третій город Василя затопили води, що несуться третій день з підірваної росіянами Каховської ГЕС.
Садове стоїть не на Дніпрі, а на Інгульці, що впадає в нього, тому рівень води тут піднімався хоч і стрімко, але трохи пізніше, ніж у Херсоні.
Прослідкувати гирло Інгульця зараз можна за деревами, які ростуть на березі. Від будинків до нього подати рукою.
Ми пливемо далі затопленою вулицею, посеред вишні та шовковиці, які достигають. Кажу Наталі, що минулого року, через окупацію Херсонщини, не їв шовковиці. Вона вправно підпливає до дерева та пригощає смачними ягодами. Смак як в дитинстві, але присмак горя не полишає.
Чим далі ми спускаємося по вулиці, тим більше затоплені будинки. Зустрічаємо вже й такі, від яких стирчать тільки верхівки дахів та димарі.
Частина будинків завалилися, бо були побудовані з саману — глиняних блоків, які замішують із соломою та висушують на сонці без обпалення. Цегляні будинки стоять, але чи надовго?
Пропливаючи під електродротами, автоматично намагаємося не доторкнутися, хоч і знаємо вже від наших провідників, що світла в селі немає від 6 листопада минулого року. Відступаючи, росіяни підірвали трансформатори, а потім через постійні обстріли українські енергетики не змогли відремонтувати ані їх, ані порвані дроти.
«Селище весь цей час на генераторах. Навіть вишка мобільного звʼязку працює від генератора. У нас є людина, яка щоранку заводить його, і в селі є звʼязок. Протягом дня туди підливають паливо, а ввечері вимикають, і ми залишаємося без будь-якого звʼязку», – розповідає Наталія.
Пропливаємо повз церкву. Вона теж затоплена.
Вулиця Набережна, на якій жила Наталя, затоплена не вся. Тільки нижча її частина. Будинки тут затоплені найбільше.
«Тут пройшло все моє дитинство, життя моє тут пройшло. Місце сили моєї. Завжди так казала», – не стримуючи сліз каже Наталія.
Ми пропливаємо її затоплений будинок.
«Все своїми силами — все своїм трудом. Я його ніяк не могла покинути, хоча можливість завжди була», – каже жінка.
Сусід Наталі зараз лежить у лікарні — його поранило під час чергового артобстрілу села. Рятувати його пасіку не було кому, тож вулики плавають по двору та по вулиці. На них сидять залишки бджолиних родин, які не мають ніяких шансів вижити.
Повертаємося назад. Поряд плаває чийсь старенький «Москвич», який притягнуло з двору за десятки метрів звідси.
А за селом і Дніпром бачимо стовпи диму — десь у районі Костогризового горять ліси та, як кажуть, знайомі військові, колона росіян, яку накрили наші воїни.
Пані Наталя кличе нас до свого тимчасового місця проживання. З магазину вона врятувала кавомашину та категорично каже, що без своєї фірмової кави нас не відпустить.
Сергій Нікітенко, «Мост», фото: most.ks.ua
Джерело – Гривна
