Хлопчик Данило народився в Херсоні 1 травня 2022 року. Його мати Яніна – відома херсонська тележурналістка. 23 лютого вона вийшла в декрет, а 24 лютого опинилася з вагітністю і війною сам на сам. Чоловік був у рейсі – він планував повернутися до Херсона у квітні, щоби бути поруч під час пологів. Взагалі в родині все було розплановано, навіть уже обрали колір для дитячої кімнати – білий. І от через два місяці вона з мамою йде вночі пішки темними вулицями до пологового будинку… Зараз Яніна мріє, що ходитиме вулицями рідного Херсона разом зі своїм сином, пише «Вгору».
Історія Яніни
О 5-й ранку мені зателефонувала мама і сказала два слова:
– Доцю, почалося!
Я одразу все зрозуміла, і перша моя думка була: ну все, у своїй новій квартирі не житиму…
23 лютого я вийшла у декрет. Була в передчутті нового, чудового періоду свого життя. У квітні з чоловіком планували переїхати до квартири, яку нещодавно купили. Ми вклали в неї всі свої гроші – все, що заробили за останні 10 років. Почали робити ремонт, я вибирала дизайн, дивилася картинки в Пінтересті, уявляла, якою гарною буде кімната для малюка: все в білих тонах, у скандинавському стилі. Я так давно про це мріяла! Це мало бути ідеальне материнство, ідеальне життя.
Після маминого дзвінка 24 лютого я швидко зібрала тривожну валізку. Чомусь не взяла важливих документів, зате у моєму рюкзаку опинився банан і два гнилі ківі, я не знаю, навіщо я їх взяла. Ми з сусідкою сіли в машину і поїхали до Комишан, де жили наші батьки. Дорогою чули вибухи в Чорнобаївці, бачили дим, величезну чергу автомобілів на заправці.
У Комишанах із мамою пішли до моєї сестри, вона теж була вагітна. І ось сидимо: я на 7 місяці, сестра на 7 місяці, моя мама, над будинком літають гелікоптери, повний треш.
Мій чоловік тоді був на роботі за кордоном. Збирався у квітні повернутися до Херсона, щоби бути зі мною поряд у пологовому будинку, а потім допомогти з малюком. У нас все було розплановано, але цим планам не судилося збутися.
Я написала йому того дня 200 повідомлень, але він вийшов на зв’язок лише ввечері. Пише:
– Чекай, привіт, зараз все перечитаю.
– Нас бомблять, гелікоптери, це війна, Сергію!
А він мені:
– У сенсі, війна?
Він ще довго не міг повірити, що це війна.
І ось почалися мої поневіряння. Херсон окуповано. Перед Комишанами росіяни поставили блокпост. Найбільше переживала, що раптом почну народжувати раніше терміну, і не буде кому прийняти пологи, я не зможу дістатися до пологового будинку. І почала думати про те, щоби виїхати з окупації.
А це було дуже складно. У мене була автівка, я дізналася, що люди виїжджають через Станіслав. І вирішила виїхати автівкою зі своєю подругою на підконтрольну територію. Домовилися про день виїзду. Напередодні з мамою всю ніч не спали, їй було дуже страшно мене виряджати.
Зібрали речі, я сіла за кермо і зрозуміла, що вже така пузата, що не зможу доїхати. Я була вже на 8 місяці тоді. Там треба було їхати путівцями, полем, а я й асфальтом не дуже їздити могла. Тоді люди стояли по чотири дні посеред поля, намагаючись виїхати. І уявила, раптом просто по дорозі почну народжувати? І тут нам дзвонять і кажуть, що почалися бої у Станіславі. Так я нікуди не поїхала.
Я змирилася з тим, що доведеться народжувати в окупації. Повернулася до Херсона та оселилася у своїх друзів, бо вони жили неподалік від пологового будинку. Потім з’ясувалося, що це було правильне рішення.
За кілька тижнів до пологів лікар мені сказав:
– Готуйся до того, що не буде жодних медикаментів. Ти маєш роздобути знеболювальні препарати.
А де я могла їх роздобути? У Херсоні тоді нічого взагалі не було, жодних ліків. То був один із моїх великих страхів: почну народжувати, і не буде знеболювальних. На щастя, мені допомогли волонтери, дала їм запит, і мені привезли медикаменти з Одеси. Коли настав час народжувати, мене знеболювали. Не уявляю, що було б, якби не вдалося ці ліки дістати.
Тоді доводилося майже все діставати через волонтерів: памперси, молоко, суміші для малюка – я боялася, що в мене не буде молока через стрес. У магазинах спочатку нічого не було, потім почали завозити, але продавали за космічними цінами. Ми ходили з мамою містом, стояли годинами в чергах. Останні місяці вагітності мені далися тяжко, навіть ходити було складно. Якось з мамою пішли на Шуменський, почувши, що там є памперси зі знижкою, і купили велику пачку. І ось їдемо назад у маршрутці, і я питаю:
– А де памперси?
А вони лишилися на зупинці. Довелося мамі повертатися, а маршрутки тоді дуже рідко ходили… Але це радше смішний випадок.
І от настав день, коли за медичними показаннями я мала народити. І якраз цього дня у Херсоні зник зв’язок! Нема інтернету, не працює телефон, не можна викликати таксі. Не було кого навіть попросити відвезти до пологового будинку, жодних сусідів з машиною. І ми з мамою вдвох вирішили йти до пологового будинку пішки. Хоча він був недалеко, йшли довго, бо я була дуже пузата. Я набрала 20 кг під час вагітності й ледве пересувалася, ми з мамою ледве доповзли до цього пологового будинку, довкола нього великий паркан, купа закритих воріт, довелося обминати всі ці ворота.
Лікар мене подивився і каже:
– Народжувати ще рано, приходь за тиждень.
А я йому:
– Як потім дійду, якщо швидку не викликати, зв’язку немає, світла немає, може й не буде? Якщо почнуться пологи, мама мене не дотягне на руках до пологового будинку. Робіть зараз кесарів.
Лікар погодився, бо у нас ще раніше були розмови, що, можливо, доведеться робити кесарів.
А ми не взяли речі, тому довелося нам повзти назад. Вдома зібрали пакет і знову поповзли до пологового.
Прийшли вранці, і цього ж дня мені вдень зробили кесарів розтин, я народила сина, 4300 г. Це вважається велика дитина, а я маленька на зріст, тому ми все правильно зробили. Це було 1 травня 2022 року.
Мій чоловік дізнався про те, що я народила, лише через три доби, бо всі ці дні у місті не було зв’язку. На третій день зв’язок прорвався і він зателефонував. Я йому:
– Ти знаєш, що у нас сталося?
– Так, у курсі, у вас не було зв’язку.
– Ні, ти став татом…
Ми змогли виїхати з Херсона лише коли дитині виповнилося 2 місяці. Перші 8 місяців він був дуже крикливим, примхливим, мабуть, через те, що я під час вагітності постійно була в глибокому стресі.
Щойно буде можливість, я хочу повернутися до Херсона. Я з самого початку не хотіла нікуди їхати. Я хочу жити у рідному місті, у своїй новій квартирі. У Комишанах залишилися мої тато та мама, і хочу, щоби мій син ріс поруч із дідусем та бабусею. Після всього пережитого я зрозуміла, що сім’я – це головна цінність. Звичайно, гарні будиночки за кордоном – це добре, але я хочу додому.
Записала Олена Астасьєва, фото з архіву Яніни Лебедєвої
Джерело – Гривна
