НВ розповідає про долю вимушених переселенців, які через війну опинились у столиці й відродили на новому місці власну справу
«Незалежність» з ароматом кави
Біля входу в маленьку кав’ярню «Незалежність», що знаходиться на столичному Лівому березі, на Дарниці, висять жовто-блакитні стрічки і стоять кілька дерев’яних столиків із квітами. «А ти, моє серденько, я не можу жити без серденька», — написано українською на одній зі стін кав’ярні, що відкрилася трохи більше місяця тому.
«Чому назвали «Незалежність»?», — запитує кореспондент НВ у Микити, який разом зі своєю дівчиною Тетяною відкрив цю кав’ярню.
«Два місяці життя в окупації дали нам зрозуміти, що таке свобода і що таке незалежність, — пояснює хлопець, готуючи лате із солоною карамеллю. – Під окупацією у тебе нема життя, а в Україні воно є, тому «Незалежність», — додає він.
Про окупацію Микита знає багато чого, адже раніше він жив і працював у Херсоні. Але був вимушений покинути тимчасово окуповане місто.
У своєму київському закладі Микита і Тетяна працюють вдвох. За 20 днів самі зробили ремонт, навіть великий дерев’яний стіл зібрали самотужки.
«Ми не боялися ризикувати, адже знали, що вдвох будемо стояти за кавомашиною, а не хтось інший. Яка б каса не була, оренду відіб’ємо, на їжу буде», — розповідає Микита про початок роботи у столиці.
Він познайомився із Тетяною 6 років тому, коли обидва працювали у херсонській кав’ярні. Через півтора року знайомства пара вирішила зробити щось своє. І розвернулися непогано: відкрили в Херсоні чотири власних заклади. Планували розширюватися далі.
Але прийшла війна, і Херсон дуже швидко окупували росіяни.
Ще два місяці після початку повномасштабного вторгнення Микита і Тетяна намагалися працювати у рідному місті, але це ставало робити дедалі важче.
«Почалася катастрофа з продуктами», — пояснює хлопець. Молоко для кав’ярень домовилися купувати в селян з-під корови, але ціна зерен кави злетіла в 5 разів. Та найбільше молодих підприємців гнітила загальна ситуація в окупованому місті, адже люди, які брали участь у проукраїнських мітингах, почали просто зникати. А росіяни й місцеві колаборанти заговорили про референдум.
І напередодні Великодня Микита й Тетяна виїхали з міста.
Їхній шлях на підконтрольну територію тривав довго. За дві доби невдалих спроб виїхати через Снігурівку, на північ від Херсона, де утворилася черга із тисячі машин, Микита і Тетяна, а також їхні родичі — дві жінки з собакою, — розвернулися і рушили на схід, до Кривого Рогу, минаючи десятки ворожих блокпостів. Майже на кожному з них окупанти просили їжу, розповідає Микита.
«Вони не вимагали, але просили її. А ми боялися не дати, бо нас могли розвернути», — згадує він. Так херсонці віддали окупантам усе, що мали із собою, включно з хлібом і яйцями.
Микита каже, що йому пощастило: адже в машині з ним були три жінки та пес, і до нього питань у окупантів було не багато. А от чоловіків, які їхали лише з іншими чоловіками, росіяни ретельно перевіряли, змушували роздягатися, шукали «підозрілі» татуювання.
«Деякі хлопці вже й не одягалися, бо на кожному блокпості усе одно роздягають. Так і їхали в авто в трусах, хоча було ще холодно», — пригадує Микита, сидячи в затишній київський кав’ярні.
По дорозі молоді люди бачили різноманітні сліди війни: величезні воронки, залишки ракет, збиті літаки. На кожній машині, що виїжджала з окупованої частини Херсонської області, були білі стрічки.
«На українському блокпості нам наші військові сказали: знімайте їх, ви вже в безпеці», — закінчує розповідь про виїзд із окупації Микита.
Доїхавши до Кривого Рогу, херсонці рушили в Одесу. Лише потім Микита та Тетяна приїхали в Київ і почали нове життя, відкривши маленьку кав’ярню на Дарниці. Вони не очікували, що столиця настільки тепло їх прийме: після того, як один із відвідувачів розповів історію пари в соцмережах, потік людей до кав’ярні збільшився.
Часто сюди приходять херсонці, що мешкають у Києві вже багато років.
«Це велика підтримка. Люди приходять і кажуть: а я з Тавріка, а я з ХБК [райони в Херсоні]. Гріє душу, що хтось є рідний у цьому місті», — каже хлопець.
Відпустив минуле
У 34-річного Максима Пустакова в Маріуполі була власна мережа закладів. Тільки там готували не каву, а шаурму, — одразу в п’яти «точках». Шосту він планував відкрити 24 лютого в Слов’янську. Але не встиг.
Максим Пустаков залишив минуле в маріупольскому підвалі, де він переховувався з родиною, і будує в Києві новий бізнес та нове життя. Фото: DR
Пустаков зміг виїхати з Маріуполя разом із дружиною і маленькою дитиною через три тижні після початку повномасштабного наступу росіян. Період між початком великої війни та від’їздом він характеризує одним словом — «жах»: ні світла, ні зв’язку, ні опалення, ні їжі в місті не стало.
«У нас маленька дитина, тому ми переховувалися в укритті. Їли один раз на добу, гріли воду й готували на багатті», — розповідає про той маруіпольський березень Пустаков.
Він на власні очі бачив, як навколо помирали люди.
«Стоїть черга за водою, ти проходиш повз неї і через якийсь час прилітає снаряд та вбиває в черзі 4 людини. І ти йдеш назад, а ці люди так і лежать», — згадує підприємець.
Він навіть не намагався вивезти з Маріуполя якесь обладнання, адже розумів, що це неможливо: їхав із дружиною, дитиною і мінімумом речей.
Одна їхня квартира в Маріуполі вціліла, інша згоріла.
«Усе, що в нас було, ми відпустили, перебуваючи в підвалі. Коли виїжджали, вирішили не думати про минуле, а одразу діяти», — пояснює Пустаков.
Із Маріуполя родина дісталася до Запоріжжя, потім до Кропивницького. А в кінці квітня переїхала до Києва, де Пустаков одразу почав шукати приміщення для поновлення свого бізнесу. І знайшов: уже три місяці на київській Троєщині працює його «Шаурма на вугіллі». Біля закладу постійно стоять черги.
Пустаков вже зараз думає про те, щоб розширятися і відкривати ще один фастфуд у Києві. Його команда — це працівники з Маріуполя, але також зараз він взяв кухаря з Херсона та двох працівниць із Бородянки й Ірпеня.
Пустаков і до 24 лютого не очікував від росіян нічого хорошого, і не вірив їхній пропаганді, що розповсюджувалася на східній Україні.
«Я завжди знав, що це обман», — сухо констатує чоловік.
Він упевнено каже, що ще повернеться в Маріуполь, хоча б у гості, — одразу після перемоги.
Із Ха в серці
Так само впевнений у поверненні до рідного міста і 29-річний харків’янин Андрій Гудімов. 23 серпня, у день Харкова, він відкрив у центрі Києва, на вулиці Шота Руставелі, заклад під назвою «Ха», в якому виготовляють відому харківську квадратну піцу. І це одразу викликало ажіотаж.
Харків’янин Андрій Гудімов у своєму київському «Ха» забезпечив робочими місцями 12 земляків. Фото: Олександр Медведєв/НВ
Перша спроба поговорити з Гудімовим для НВ закінчилася невдало, адже у «Ха» стояла довжелезна черга, і всі робітники були зайняті обслуговуванням клієнтів.
Лише наступного дня зустріч вдалось провести — рано вранці.
Гудімов займається фастфудами й барами вже 6 років. 24 лютого він повертався додому о 2-й ночі, адже готував до відкриття новий бар у центрі Харкові.
Як тільки у місті почали лунати вибухи, підприємець забрав дружину й доньку з дому та приїхав до цього недоробленого бару, адже там було бомбосховище.
«8 днів ми перебували там», — розповідає харків’янин.
Пізніше він вивіз із Харкова родину й, забравши також маму з Краматорська, відвіз їх усіх до друзів на західну Україну.
Увесь час чоловік думав про те, що можна зробити, щоб наблизити перемогу.
«Наша позиція — треба рухати економіку, надавати робочі місця і допомагати», — пояснює харківський підприємець.
У його свіженькому київському закладі все нагадує про Харків: від назви до написів і їжі. Зараз Гудімов забезпечує роботою 12 чоловік — усі вони його земляки.
«Чому прив’язка до Харкова? Бо Харків — це дім, а дім там, де ти. І якщо зараз харків’яни у Києві, то потрібно їм тут надати шматочок рідного міста», — пояснює підприємець.
Він прогнозував, що заклад одразу приверне увагу харків’ян, але не очікував такого ажіотажу.
«Я не думав, що харків’ян у Києві зараз аж настільки багато», — визнає чоловік.
За його словами, він засинає і прокидається з думкою про те, що в Україні йде війна і його рідне місто потерпає від жорстоких обстрілів росіян. Тому для себе Гудімов одразу вирішив: за рахунок зароблених коштів буде допомагати харківським ініціативам. Наприклад, підтримувати волонтерів, які годують літніх людей на Північній Салтівці і в селищі П’ятихатки — найбільш небезпечних районах Харкова.
«Ми про Харків від початку і до кінця. Ми про харківську їжу, у нас працюють харків’яни, і ми допомагаємо Харкову», — додає керівник «Ха».
Не здаватися
Дмитро Ігнатенко 10 років разом із партнерами будував власний бізнес у Краматорську на Донеччині: величезний культурно-розважальний центр із піцерією, рестораном, нічним клубом, караоке й магазином делікатесів. А зараз він опинився в Києві, тому що, за його словами, це місто космополітичне й відкрите до нових ініціатив.
Дмитро Ігнатенко зачинив у Краматорську великий розважальний центр і відкрив з партнерами піцерію в столиці. Фото: Наталя Кравчук/НВ
Біля метро Дружби народів тепер працює його Ria pizza, — невеликий заклад у порівнянні з тим, що було в Ігнатенко й партнерів у Краматорську. Але з чогось потрібно починати, пояснює підприємець.
Удома його бізнес знали абсолютно всі місцеві, а також ті, хто приїжджав або виїжджав із зони АТО.
«Ми товаришуємо із військовими ще з 2014-го», — каже Ігнатенко.
Ця дружба продовжилася і після початку повномасштабного вторгнення росіян. Спочатку заклад Ігнатенка, що мав величезний запас продуктів, годував тих, хто укріплював оборону Краматорська й забезпечував порядок. Але після того, як росіяни 8 квітня жорстоко обстріляли місцевий залізничний вокзал, з міста почали масово виїжджати люди. Тоді ж вирішив тимчасово закрити свій бізнес і Ігнатенко.
Краматорськ залишився під українським контролем і тому з нього можна було спокійно вивезти обладнання. Питання перед Ігнатенко та його партнерами було одне — куди? Об’їхавши різні міста, підприємці зупинили свій вибір на столиці, де їм посміхнулася доля: краматорчани випадково знайшли зручне приміщення через оголошення.
Зараз в команді закладу працює 14 людей і це, переважно, переселенці із Краматорська.
«Бізнес вести в Києві нелегко, у нас тут нема того, що в Краматорську ми напрацьовували роками, — запевняє Ігнатенко. — Але ми не здаємося».
Підприємець каже: як тільки безпекова й гуманітарна ситуація дозволить відновити справи в Краматорську, він це обов’язково зробить. Але при цьому залишить працювати й київський заклад.
А поки що останній готується стати місцем зустрічей краматорчан — за два тижні в ньому зберуться люди, які через війну залишили рідне місто.
«Буде людей 50−70, — пояснює Ігнатенко. — Ми й надалі плануємо проводити таке спілкування».
Джерело – Гривна
