Про свято, що наближається, мешканцям Херсона нагадують лише календар і прикрашена стела на в’їзді. Замість передноворічної метушні в місті закривають фанерою вибиті після «прильотів» вікна та очікують на видачу гуманітарки. Кореспонденти Укрінформу відвідали Херсон разом із волонтерами благодійної організації «Карітас Україна».
РОЗДАЧА ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ ПІД ЗВУКИ ВИБУХІВ
- У тилових містах забули, що йде війна, а тут, під обстрілами, продовжують жити люди. І коли ти привозиш їм допомогу, то бачиш пряму небезпеку і розумієш, що треба докласти максимально зусиль, щоб прискорити перемогу, – зазначає волонтер Михайло Баркар.
На в’їзді у місто – прикрашена стела. Нас «вітають» намальовані Санта з Рудольфом та картонні ялинки, прикраси на які виготовили дітки.
Їдемо до одного з мікрорайонів, щоб видати людям із вразливих груп продуктові набори та засоби гігієни. На годиннику – близько другої дня, світить сонце та «майже весна», подекуди на вулицях можна побачити людей. Чи не у кожному кварталі працюють комунальники: щось лагодять, прибирають скло, відтягують побиті віконні рами. Одразу відчувається контраст між оманливим відчуттям спокою, яке дарує гарна погода, та реальною ситуацією в Херсоні.
Тим часом наш бусик під’їжджає до пункту роздачі гуманітарки. Нас уже чекають з два десятки жінок поважного віку – сьогодні підійшла саме їхня черга отримувати допомогу. Кажуть, що масово намагаються не збиратися, бо окупанти можуть вгатити. Тільки-но ми починаємо виносити коробки, як чуємо свист над головою. Пару секунд – і гучно вибухає снаряд, за кілька будинків від нашого здіймається чорний дим. Ми значно прискорюємося. Вибухи не припиняються.
«У МЕНЕ В ХЕРСОНІ АЖ ШЕСТЕРО ДРУЗІВ ЗАЛИШИЛОСЯ»
- Це – «вхідні». Мінометний обстріл. Ходімо в альтанку, там дах залізний, прикриє від уламків. Зараз можуть довго обстрілювати, – чуємо за спиною.
До нас звертається 10-річний Гріша. Він прийшов по гуманітарку разом із бабусею. В голові не вкладається, що в такому віці дитина знає про різницю між «вхідними» і «вихідними», про уламкові поранення. Вибухи лунають усе ближче, ми не маємо часу на роздуми і дослухаємося до поради хлопчика – біжимо до альтанки. Вона прикрашена яскравими гірляндами, в куточку навіть сяє срібна ялинка. Запитуємо Грішу, чи не боїться він вибухів.
- Та ми звикли давно. У мене в Херсоні аж шестеро друзів залишилося, ми всі з різних районів, але тримаємося разом, – посміхається хлопчик.
Хоч під «супровід» вибухів це й не дуже доречно, питаємо дитину, що він із родиною робитиме на Новий рік.
- Ми поїдемо у Дніпро до рідних, мені подарують кулер до телефона. Але, знаєте, це не головне. Я загадаю бажання, щоб закінчилася війна. Це моя мрія, – каже нам десятирічний, але вже такий дорослий, хлопчик.
Бабуся Гріши, пані Наталя, ділиться, що життя в Херсоні важке, бо весь час «бахкає». Її будинок зруйнований, тепер вона живе разом із дітьми. До зруйнованої хати приходить підгодовувати вуличних тварин, якими опікувалася раніше.
- Ялинку штучну поставили діти, але яке там свято… Сподіваємося, що все це скінчиться, скільки ж іще нам ховатися? Вчора от обід гарячий тут отримали, сьогодні ви щось привезли... Але хіба це життя?, – змахує сльози пані Наталя.
Поряд із нею на лавці сидить дівчинка Саша. Їй чотири рочки.
- Вона так чекає на свято, на Діда Мороза. Для неї тільки й купили ялинку. А для себе… Живі, світло й газ є – і слава богу, – розповідає її мама Вікторія.
«НА РІЗДВО ЛЕТІВ ЇХНІЙ ДРОН, СКИДАВ ВИБУХІВКУ»
Поки спілкуємося з місцевими, хлопці розвантажили пакунки та покликали нас, аби їхати до іншого пункту роздачі. Тож прощаємося з нашими новими знайомими й рушаємо далі. На іншій локації на нас також чекає делегація з місцевих жительок. Жінки радіють, що ми приїхали. Перебиваючи одна одну, починають розповідати про свої біди. Так, днями в їхній мікрорайон «прилетіло». Зруйновано кілька приватних будинків, у багатоповерхівках повилітали вікна з першого по дев’ятий поверхи. Місцеві хочуть показати нам вирву, ми йдемо за ними, наче по скляному килиму – прибрати наслідки обстрілу комунальники та жителі ще не встигли.
- Як воно розірвалося! Влучило у газову трубу, пожежу гасили три з половиною години. Зараз у наших будинках немає газу, ми замерзаємо. У цьому будинку, на жаль, загинуло подружжя, – розказує пані Ніна.
За словами жінки, до цього випадку їхній мікрорайон вважався «тихим». Каже, що жителі чекають на рятувальників зі спецтехнікою, щоб зняти уламки віконних рам та дверей, які нависають з отворів на верхніх поверхах.
- Який там Новий рік, коли таке. Хочеться, щоб швидше це закінчилося. Тоді й діти повернуться додому, – майже пошепки проговорює найзаповітніше пані Ніна.
До розмови долучається її сусідка – пані Лариса.
- Ви кажете – Новий рік, святковий настрій... От було велике свято – Христос народився. А ви знаєте, що було в нас у центрі на Різдво? Дрон їхній летів і скидав вибухівку. Вони нелюди. Не вірять ні в Бога, ні в чорта, – каже вона.
Здається, що жінки прагнуть, аби якнайбільше людей почули про їхнє горе. Чи не кожна з них розповідає про руйнування у квартирі. Дуже хочеться зробити бодай щось, щоб полегшити життя цих незламних панянок. І, водночас, гостро відчуваться безсилість.
«ЯКІ СВЯТА, НАМ БИ БУЛО ЩО ЇСТИ»
Дорогою до нашої автівки бачимо дівчинку, яка бавиться з собакою. Поруч на лавці – чоловік на протезі, просить допомогти йому піднятися. Знайомимося, це – пан Олександр, батько дівчинки. Розповідає, що ногу він втратив під час окупації Херсона. Каже, що росіяни відмовляли йому в лікуванні, поки не почався некроз тканин на кінцівці. Протез чоловік отримав з пів року тому.
- Коли вгатило крайній раз, ми з дружиною одразу побігли надвір. Її мама живе у висотці, що найближча до вирви, тож хотіли перевірити, чи все з нею гаразд. Коли вибігли, вгатило вдруге. Мене відкинуло на бетонний паркан і я якось так невдало впав, що протез тріснув, зараз дуже натирає, – розказує Олександр.
Чоловік вийшов на прогулянку з донькою, як він каже, «погрітися», адже вдома – вибиті усі вікна та немає опалення унаслідок обстрілу. Звісно, пан Олександр каже, що йому з родиною – не до свят.
- Які свята, нам би було що їсти! Доньку любимо, все для неї робимо. Але цьогоріч – без ялинки. Світ не без добрих людей, якось тягнемо. А мріємо про одне – щоб війна закінчилася. Я стільки друзів уже втратив на цій клятій війні, – каже чоловік і шкутильгає до свого будинку.
«ПІДНІМЕМО КЕЛИХИ ЗА ЗВІЛЬНЕННЯ ХЕРСОНА»
Ми сідаємо в наш бусик та збираємось залишати місто. Надворі вже темнішає, люди розходяться по домівках. Знову лунають вибухи. Ловлю себе на думці, що Херсон починає нагадувати місто-привид. Наш водій – херсонець Олег Акимченков – постійно підбадьорює нас та жартує. Олег є волонтером громадської організації «Регіональний центр сталого розвитку». У грудні за свою волонтерську діяльність він отримав президентську відзнаку «Золоте серце». Дорогою він ділиться своєю історією – як жив у окупації та потрапив до полону.
Так, до повномасштабної війни Олег мав у Херсоні ательє. Після 24 лютого почав займатися волонтерством: разом із командою доставляв людям гуманітрку, допомагав виїхати колишнім учасникам АТО та членам їхніх родин. За ці справи Олег потрапив до так званої комендатури, де пробув два тижні.
- Мені пощастило, сильно не били. Просто підвісили за руки до решітки та давали ляпаси, коли повз проходили. Відбувся легким переляком, як-то кажуть, – каже Олег.
Ательє Олега працювало й під час окупації – дівчата дошивали вже отримані замовлення, виконували дрібні запити. Коли Олега забрали у комендатуру, швачки встигли сховати колекцію картин, які прикрашали ательє. Це портрети Тараса Шевченка й Ліни Костенко, зображення козаків та українські пейзажі.
Заїжджаємо до ательє. Всі вікна забиті фанерою. Тут працюють кілька швачок. За словами волонтера, бізнес не приносить прибутку, але хоч є чим розрахуватися за комунальні послуги.
Питаємо, чи планує він святкувати Новий рік.
- Звісно, дівчата, а як же! Хочете, разом відсвяткуємо! Настрій чудовий – проснувся з ранку, значить живий, ну й файно! Вважаю, що ялинку ставити не можна. Але життя продовжується, сядемо з друзями, зустрінемо. Але келихи піднімемо за визволення Херсона – це для нас більше свято. Хоч під обстрілами, але вільні. Мріємо про одне – кінець війни та щоб швидше звільнили лівий берег. Навіть ставки робимо, коли їх звідти виженуть. Я, наприклад, ставлю на кінець весни. Вірю в наших хлопців, – розказує Олег.
Слова Олега відображують почуття більшості херсонців. Люди не мають святкового настрою і мріють про одне. Найзаповітніше, про що мріють всією Україною, та, мабуть, і всім цивілізованим світом – про кінець війни. Хай збудеться…
Бодрова Ганна, Одеса
Фото: Ніна Ляшонок
Джерело – Укрінформ
