Про свято, що наближається, мешканцям Херсона нагадують лише календар і прикрашена стела на в’їзді. Замість передноворічної метушні в місті закривають фанерою вибиті після «прильотів» вікна та очікують на видачу гуманітарки. Кореспонденти Укрінформу відвідали Херсон разом із волонтерами благодійної організації «Карітас Україна».
РОЗДАЧА ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ ПІД ЗВУКИ ВИБУХІВ
- У тилових містах забули, що йде війна, а тут, під обстрілами, продовжують жити люди. І коли ти привозиш їм допомогу, то бачиш пряму небезпеку і розумієш, що треба докласти максимально зусиль, щоб прискорити перемогу, – зазначає волонтер Михайло Баркар.
Їдемо до одного з мікрорайонів, щоб видати людям із вразливих груп продуктові набори та засоби гігієни. На годиннику – близько другої дня, світить сонце та «майже весна», подекуди на вулицях можна побачити людей. Чи не у кожному кварталі працюють комунальники: щось лагодять, прибирають скло, відтягують побиті віконні рами. Одразу відчувається контраст між оманливим відчуттям спокою, яке дарує гарна погода, та реальною ситуацією в Херсоні.
«У МЕНЕ В ХЕРСОНІ АЖ ШЕСТЕРО ДРУЗІВ ЗАЛИШИЛОСЯ»
- Це – «вхідні». Мінометний обстріл. Ходімо в альтанку, там дах залізний, прикриє від уламків. Зараз можуть довго обстрілювати, – чуємо за спиною.
До нас звертається 10-річний Гріша. Він прийшов по гуманітарку разом із бабусею. В голові не вкладається, що в такому віці дитина знає про різницю між «вхідними» і «вихідними», про уламкові поранення. Вибухи лунають усе ближче, ми не маємо часу на роздуми і дослухаємося до поради хлопчика – біжимо до альтанки. Вона прикрашена яскравими гірляндами, в куточку навіть сяє срібна ялинка. Запитуємо Грішу, чи не боїться він вибухів.
- Та ми звикли давно. У мене в Херсоні аж шестеро друзів залишилося, ми всі з різних районів, але тримаємося разом, – посміхається хлопчик.
- Ми поїдемо у Дніпро до рідних, мені подарують кулер до телефона. Але, знаєте, це не головне. Я загадаю бажання, щоб закінчилася війна. Це моя мрія, – каже нам десятирічний, але вже такий дорослий, хлопчик.
Бабуся Гріши, пані Наталя, ділиться, що життя в Херсоні важке, бо весь час «бахкає». Її будинок зруйнований, тепер вона живе разом із дітьми. До зруйнованої хати приходить підгодовувати вуличних тварин, якими опікувалася раніше.
- Ялинку штучну поставили діти, але яке там свято… Сподіваємося, що все це скінчиться, скільки ж іще нам ховатися? Вчора от обід гарячий тут отримали, сьогодні ви щось привезли... Але хіба це життя?, – змахує сльози пані Наталя.
- Вона так чекає на свято, на Діда Мороза. Для неї тільки й купили ялинку. А для себе… Живі, світло й газ є – і слава богу, – розповідає її мама Вікторія.
«НА РІЗДВО ЛЕТІВ ЇХНІЙ ДРОН, СКИДАВ ВИБУХІВКУ»
Поки спілкуємося з місцевими, хлопці розвантажили пакунки та покликали нас, аби їхати до іншого пункту роздачі. Тож прощаємося з нашими новими знайомими й рушаємо далі. На іншій локації на нас також чекає делегація з місцевих жительок. Жінки радіють, що ми приїхали. Перебиваючи одна одну, починають розповідати про свої біди. Так, днями в їхній мікрорайон «прилетіло». Зруйновано кілька приватних будинків, у багатоповерхівках повилітали вікна з першого по дев’ятий поверхи. Місцеві хочуть показати нам вирву, ми йдемо за ними, наче по скляному килиму – прибрати наслідки обстрілу комунальники та жителі ще не встигли.
До розмови долучається її сусідка – пані Лариса.
- Ви кажете – Новий рік, святковий настрій... От було велике свято – Христос народився. А ви знаєте, що було в нас у центрі на Різдво? Дрон їхній летів і скидав вибухівку. Вони нелюди. Не вірять ні в Бога, ні в чорта, – каже вона.
«ЯКІ СВЯТА, НАМ БИ БУЛО ЩО ЇСТИ»
Дорогою до нашої автівки бачимо дівчинку, яка бавиться з собакою. Поруч на лавці – чоловік на протезі, просить допомогти йому піднятися. Знайомимося, це – пан Олександр, батько дівчинки. Розповідає, що ногу він втратив під час окупації Херсона. Каже, що росіяни відмовляли йому в лікуванні, поки не почався некроз тканин на кінцівці. Протез чоловік отримав з пів року тому.
- Які свята, нам би було що їсти! Доньку любимо, все для неї робимо. Але цьогоріч – без ялинки. Світ не без добрих людей, якось тягнемо. А мріємо про одне – щоб війна закінчилася. Я стільки друзів уже втратив на цій клятій війні, – каже чоловік і шкутильгає до свого будинку.
«ПІДНІМЕМО КЕЛИХИ ЗА ЗВІЛЬНЕННЯ ХЕРСОНА»
Ми сідаємо в наш бусик та збираємось залишати місто. Надворі вже темнішає, люди розходяться по домівках. Знову лунають вибухи. Ловлю себе на думці, що Херсон починає нагадувати місто-привид. Наш водій – херсонець Олег Акимченков – постійно підбадьорює нас та жартує. Олег є волонтером громадської організації «Регіональний центр сталого розвитку». У грудні за свою волонтерську діяльність він отримав президентську відзнаку «Золоте серце». Дорогою він ділиться своєю історією – як жив у окупації та потрапив до полону.
- Мені пощастило, сильно не били. Просто підвісили за руки до решітки та давали ляпаси, коли повз проходили. Відбувся легким переляком, як-то кажуть, – каже Олег.
Питаємо, чи планує він святкувати Новий рік.
- Звісно, дівчата, а як же! Хочете, разом відсвяткуємо! Настрій чудовий – проснувся з ранку, значить живий, ну й файно! Вважаю, що ялинку ставити не можна. Але життя продовжується, сядемо з друзями, зустрінемо. Але келихи піднімемо за визволення Херсона – це для нас більше свято. Хоч під обстрілами, але вільні. Мріємо про одне – кінець війни та щоб швидше звільнили лівий берег. Навіть ставки робимо, коли їх звідти виженуть. Я, наприклад, ставлю на кінець весни. Вірю в наших хлопців, – розказує Олег.
Бодрова Ганна, Укрінформ
Фото: Ніна Ляшонок