Інтерв’ю з Сергієм Михайловським, актором Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, ми запланували ще тоді, коли він був Заслуженим артистом України, а зустрілися вже після того, як він отримав почесне звання народного.
Сьогодні Сергій продовжує служити театру, бачить у мистецтві порятунок і розповідає, чому навіть під обстрілами люди потребують вистав, а актори – самовідданого глядача. У відвертій розмові з журналістами видання "Вгору" він ділиться спогадами про окупацію, розповідає, чому моновистави стали для нього іспитом і звідки бере нові образи для своєї акторської скарбнички.
Сергію, як почуваєте себе у новому статусі народного артиста?
Звісно, було дуже приємно отримати привітання від багатьох людей, зокрема й від тих, з ким я не спілкувався вже багато років. Я навіть не знав, де вони та що з ними – а вони наші, проукраїнські. Я був настільки розчулений, я ніяковів...
Це справді дуже почесне звання. Багато хто заслуговує на нього, але не отримує за життя, тому вважаю себе справжнім щасливчиком. Сказати, що я не радий, було б неправдою. Я радий, я щасливий. Однак це звання належить моїм батькам, моєму першому вчителю з режисури та акторської майстерності – Лідії Іванівні Лимаренко. Це звання також належить моїм колегам, режисерам та Олександру Андрійовичу Книзі, директору театру. Адже театр – це колективне мистецтво, і це найголовніше. Без колективу ти ніхто і ніщо, адже, як кажуть, один у полі не воїн.
Сергій Михайловський у виставі «Страшна помста» за повістю Миколи Гоголя. Режисер Сергій Павлюк. 2008 рік. Фото Ігоря Бойченка
Можна б сказати, що це сходинка до чогось ще вищого, але наш головний режисер Сергій Павлюк мені каже: «Все, тепер вже все. Вище народного не плигнеш». Питаю: що, можна вже не працювати? (сміється). Відповідальність, може, тепер ще більша…
Ви зараз живете в Одесі, працюєте в херсонському театрі...
У наш вік технологічних процесів це стало простіше: репетируємо онлайн, потім збираємось або в Миколаєві, або в Херсоні. Репетиція, вистава, концерт. Життя триває, триває, попри все. Так, живу в Одесі, тіло моє в Одесі, але душа моя, мої думки – вони всі в Херсоні. Мені доводиться 3-4 рази на місяць бувати в Херсоні, у Миколаєві, грати вистави та брати участь у концертах.
Фрагмент концертної програми «Театр must go on». Фото Віктора Братана. 2025 рік. Джерело: Херсонський театр імені Миколи Куліша / фейсбук
У Херсоні взагалі зараз дуже часто йдуть і концертні програми, і вистави – у шелтерах, у сховищах. Ми працюємо не тільки в Херсоні, а й у Миколаєві, в Кропивницькому працювали. І в Одесі граємо вистави в театрі Василька, їздимо на гастролі. Через місяць їду в Португалію, з моновиставою «Ця бісова гірка правда».
Зараз, під час війни, люди не втратили потягу до театру, до мистецтва?
Я бачу, що мистецтво людям потрібне. Я бачу очі, очі глядачів, які приходять у бомбосховище. За пів години до останньої вистави, яку грав у нашому театрі, почався обстріл центру Херсона. І я вже розумію, що ніякої вистави не буде. Як оце тепер вибиратися звідси? І тут чую перший дзвоник. Прийшли глядачі. Я був у щоці. Я їм так дякував. Глянути в очі цим мужнім людям – це дуже цінно.
Маєте зараз багато роботи?
У мене зараз є три моновистави, їх легше грати в укриттях. Моновистави свої дуже люблю. До кожної готуюсь як до чогось важкого, складного. В один день я наче три вистави граю, розумієте? Це дуже складно, але дуже приємно. Це іспит. Сергій Миколайович Павлюк завжди казав, що у кожного актора повинна бути хоча б одна моновистава. Це трошки інше, коли ти сам на сам з глядачем, коли партнер тобі не допоможе. На сцені головне – партнер, а не ти. Якщо для тебе головний партнер, а для твого партнера – ти, тоді відбувається вистава. А на моновиставі ти один. Тобі ніхто не допоможе. Але тут є свої нюанси: якщо ти пройшов цю школу, ти вже по-іншому дивишся на професію. Може, навіть тобі буде трошечки легше. Але кожен день, кожен раз, коли ти виходиш на сцену, ти повинен знову все доводити до ідеалу і робити все на 100%. Може, навіть більше.
Сергій Михайловський у моновиставі «Ця бісова гірка правда» за пʼєсою Ольги Анненко. Режисер – заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. Фото Олександра Андрющенка / «Вгору»
Але ж не моновиставами єдиними...
Є вистави, які граємо у художньому академічному театрі Миколаєва: дитяча «Котигорошко проти вікінгів» і «Катерина» за Шевченком. Була у нас вистава «Перевізник», маємо надію, що відновимо її в Херсоні. Ще вистава «Баба Пріся на початку та наприкінці часів». Також у нас є документальна вистава «Залишатися не можна». Вона про наші особисті історії, про життя в окупації, про виїзд з окупації…
Руслан Вишневецький, Римма Зюбіна та Сергій Михайловський у виставі «Лишатися (не) можна», спільний проєкт театру Куліша (Херсон) та театру Лесі Українки (Київ). Режисер Євген Резніченко. 2023 рік. Фото: Римма Зюбіна / фейсбук
Раз мова зайшла про окупацію, розкажіть, будь ласка, як пережили цей період?
Я зустрів повномасштабне вторгнення в лікарні, мені зробили операцію на коліні. Ми не змогли нікуди виїхати та пробули в окупації до жовтня, коли вже псевдореферендуми почалися, коли я переховувався в плавнях, коли проходили обшуки. І я просто не міг вже навіть психологічно цього переносити, бо на повні груди вдихнути було неможливо. Небо наче впало, коли це все почалося. Сонце не так світить, травичка не так зеленіє – все було не так, як раніше. Ми більше не могли там бути та заради своїх дітей, своєї сім'ї виїхали з окупації. Але через місяць Херсон звільнили. І ми вже сиділи на валізах із мрією повернутися в Херсон. Поки цього не сталося, але ми віримо, мріємо.
Однак окупація досі сидить у нас. Хочеш ти цього або не хочеш, це на психологічному рівні, як проблема, психічна травма.
Вистава «Лишатися (не) можна» саме про життя в окупації, про всі ті події. І це не якісь там видумані історії. Це наша сповідь. Ті люди, які не доторкнулися до війни – на жаль, є і такі зараз – подивившись ту виставу, потім переосмислювали, змінювали своє ставлення до цих подій.
Вистава «Лишатися (не) можна», Сергій Михайловський праворуч. Фото: Херсонський театр імені Миколи Куліша / фейсбук
Про що згадуєте з часів окупації?
Навіть зараз я згадую, і мене трошки тіпає. Ми вже жили не в Херсоні, а у батьків в селі. Я доглядав за нашою колегою Надією Костріциною: раз на тиждень приїжджав до неї, привозив продукти. Якраз коли ми поїхали з Херсона, вона померла в окупації. Зв'язку не було, ти не міг додзвонитися до людини, дізнатися, як справи, як здоров'я. Вона цілий тиждень пролежала сама у квартирі. Ми навіть не змогли її поховати по-людськи. Були обстріли, нас не пускали на кладовище. І коли доводилося звертатися до їхньої поліції, це було страшно...
А вас колишні колеги запрошували долучитися до окупаційного театру чи навіть не питали?
Не запрошували. Вони знали мою позицію, знали, що я про це думаю, як до цього ставлюся.
Багато хто пам'ятає ті часи, коли в театрі були три молоді зірки – Михайловський, Кияшко і Мельник. Чи тримаєте ви з колегами зв'язок зараз, після того, як вони переїхали до Києва? Чи підтримували вони вас під час окупації та пізніше?
Так, звісно, тримаю зв'язок, особливо з Сергієм Кияшком, він мені телефонував постійно, коли ми були в окупації. Ми з Русланом Вишневецьким були разом в окупації. Руслан, до речі, зараз у війську – йому велика шана, він герой, це народний артист. З Сашком Мельником також іноді спілкуюся, по професійних моментах, по кіношних, підтримуємо зв'язок. І я радий, що хлопці проукраїнські, підтримують нашу спільну ідею за нашу рідну вільну незалежну Україну.
Сергій Кияшко, Сергій Михайловський та Олександр Мельник у виставі «Продавець дощу» за мотивами п'єси Річарда Неша. Режисерка – Влада Бєлозоренко. 2013 рік. Фото Дениса Максимова, Херсонський театр імені Миколи Куліша / фейсбук
До речі про кіно. Нещодавно ми вас бачили у фільмі Романа Бондарчука «Редакція». Розкажіть, будь ласка, вашу історію в цьому фільмі: як ви отримали запрошення, як тривала робота, з кого «ліпили» свій образ?
Велика дяка всій команді фільму «Редакція», Романові Бондарчуку особисто. А ще Тетяні, другому режисеру, яка зробила зі мною невеличке інтерв'ю (це навіть не кастинг був) і наступного дня повідомила мені, що я підходжу їм 100% на роль депутата Василя Сіренького. Я отримав величезний досвід, з цікавістю спостерігав за самим процесом зйомок. І тим паче зараз, коли дивишся цей фільм, бачиш своє рідне місто, яке навіть впізнати іноді не можеш. Це дуже приємно і дуже мене чіпає.
Сергій Михайловський в ролі депутата Василя Сіренького (ліворуч) у фільмі Романа Бондарчука «Редакція». Фото: Редакція / The Editorial Office / фейсбук
Я грав місцевого депутата, майже регіонала – десь щось вкрасти, десь щось підписати, десь земельку трошки собі відписати – такі у нас були до повномасштабного вторгнення. Образ був збірний, але головним прототипом був Ілля Ківа. Ідея взяти його прообразом авторам фільму сподобалася, ще й казали, що я трошки на нього схожий зовні, бо лисуватий. Я взяв манеру його спілкування, такого «бичка». Дуже було цікаво, дуже приємно мені про це згадувати. Дай Боже, щоб ці часи ще повернулись і були ще кращими.
Сергій Михайловський у фільмі «Редакція». Фото: Редакція / The Editorial Office / фейсбук
Кінематографічний досвід до цього вже мали?
Я знімався в багатьох телесеріалах. Була невеличка епізодична роль у фільмі «Східняк» з Богданом Бенюком. Коли цей фільм показали на «Мельпомені Таврії», я з перших кадрів з'явився на екрані. Такі овації були!.. Це було приємно.
Зараз трошки мені не до цього. Хоча, коли бувають кастинги якісь, записати якісь самопроби, то я це роблю. І маю надію, що надалі моя мрія реалізуватися і в кіномистецтві здійсниться.
Кадр із художнього фільму «Східняк» українського режисера Енді Іва
В Одесі вас впізнають на вулицях?
Бувало.
А декого ви ще й на таксі возите...
Ага, так! (Сміється). Перейшли до іншої теми. Всі розуміють, які важкі часи. Треба і донатити, і сім'ї своїй допомагати, і батькам. Тому я просто змушений таксувати. Буває, з людьми розмовляєш, і коли дізнаються, що я з Херсона, що був в окупації, що я за нашу Україну, а потім, що я заслужений артист України (народний артист ще нікого не возив), то люди взагалі в шоці. «Я зараз розповім своїм батькам, з ким я їхав!». Кажу: ви їхали зі звичайною людиною, такою самою, як ви. Просто історія у кожного різна.
І це досвід, який лягає у вашу акторську скарбничку...
Будь-який досвід для актора – це його скарбничка. Ще до війни, коли таксував у Херсоні, то спостерігав за людьми, і дуже багато образів пасажирів, яких я віз, втілив на сцені. Це було дуже цікаво. І зараз в Одесі відбувається те саме. Буває, і херсонців іноді тут вожу. Зі Скадовська, з Генічеська люди мені попадалися.
Розповідають свої історії?
Так, і багато в чому наші історії з ними спільні. Особливо що стосується Херсонської області, Херсона.
Які вистави вважаєте найбільш важливими та про які мрієте? Чи хочеться зіграти якусь конкретну роль?
У мене стільки багато вистав, які дуже люблю. Кажуть, що актори повинні любити всі вистави. Але є й особливі. Це вистави «Продавець дощу», «Енеїда», «Д'Артаньян і три мушкетери». Це була для мене дуже знакова вистава. Я в дитинстві мріяв бути мушкетером і втілив свої мрії на сцені. Дуже багато вистав, зараз так і не пригадаєш…
Сергій Михайловський у виставі «Д'Артаньян і три мушкетери». Фото Ігоря Бойченка
А мрія у нас одна: просто грати для свого глядача в Херсоні. У театрі своєму рідному працювати та щоб всі були живі й здорові. Раніше, до повномасштабки, ти щось перебирав: а може це, а це щось не дуже. А зараз думаєш: хай хоч і «не дуже», зроблю з нього «дуже». Була б тільки можливість грати на своїй рідній сцені.
Коли відкриється завіса, я гадаю, що всі ми будемо стояти і плакати: ми на сцені, глядач в залі. І, може, обмін цієї енергії нас трохи зцілить. Тому що наші душевні травми, психологічні травми, вони даються взнаки. Я ж кажу: окупація з нас не вийшла. Хто на своїй шкірі це відчув, ніколи не буде радіти раші…
Лариса Жарких