Херсонка Тетяна Дмитренко понад 30 років пропрацювала у пенітенціарній системі. Під час окупації жінка відмовилась співпрацювати з незаконною владою та звільнилась зі слідчого ізолятора. Після того, як ЗСУ змусили росіян тікати з міста, Тетяна повернулась до установи. Вона загинула внаслідок обстрілу РФ 2 липня 2024 року. Спогадами про неї поділилися рідні та колеги.Історію співробітниці Херсонського СІЗО опублікувала у Facebook Державна кримінально-виконавча служба України.
Мати Тетяни Любов Сидоренко закінчила технікум у Херсоні. Після навчання працювала у Томську, де познайомилась з майбутнім чоловіком і народила доньку. Жінка повернулась до Херсона з родиною, коли дитині було три роки. Тетяна закінчила українську школу в Білозерці, але не поспішала здобувати вищу освіту й пішла працювати на завод. Згодом їй запропонували посаду друкарки в місцевому СІЗО. Вона закінчила курси стенографії та взялась до роботи, йдеться у дописі.
З часом Тетяна зрозуміла, що для успішної кар'єри необхідно отримати диплом і майже у 40 років наважилась вступити до Херсонського державного аграрно-економічного університету на факультет природокористування. Довелось суміщати роботу та навчання на стаціонарі. Практично в той же час її син Сашко теж став студентом, згадують рідні.
"Чесно кажучи, не за всі моменти родинного життя вона переживала так, як за роботу. Водночас я помітив, що мама не надто часто до когось зверталася за допомогою, воліючи незалежності, де це було можливим. Я теж намагаюся слідувати цьому кредо, аби самостійно дбати про себе, хоча в неї те виходило краще. І мама багато допомагала, навіть коли не просив про це", — розповів Олександр Дмитренко.
Тетяна Дмитренко з сином. Державна кримінально-виконавча служба України/FacebookПід час окупації Херсона Тетяна одразу звільнилася з СІЗО, бо не збиралась співпрацювати з Росією. Влітку жінка з матір'ю їздила до подруги на дачу, яка розташована на Дніпрі, говорить Любов Сидоренко.
"З берега ловили рибу. Деколи, зазвичай зранку, там пропливали на невеликих баржах російські військові, певно буряти. Причалювали та перевіряли, хто тут мешкає. Слава Богу, нас не зачіпали", — сказала вона.
З городів брали овочі, запасались дровами на випадок, якщо доведеться зимувати на дачі. Але вже восени ЗСУ вигнали окупантів з правобережжя. Росіяни пішли не з пустими руками. Пограбували й СІЗО: вивезли офісну техніку та документи, додала жінка.
На державні свята колектив часто носив національне вбрання. Державна кримінально-виконавча служба України/FacebookНавесні 2023 року установа відновила діяльність, хоча й в контексті припинення роботи. Тетяні запропонували керувати канцелярією та долучитись до комісії з ліквідації Херсонського слідчого ізолятора.
"Ми з нею з 1993 року й до окупації працювали у відділі виконання судових рішень. Тетяна постійно вчилася, мріяла, що знайде за фахом роботу. Чудово знала процес відтоді, коли дані на спецконтингент вводили вручну, допомагала ці масиви цифрувати. Так само вичитувала службовий матеріал, листи. Тікаючи у 2022 році, росіяни розкидали документи, дещо й забрали. Ми з колегами обстежували різні закутки, навіть смітники, аби щось з того знайти, скласти, систематизувати", — розповіла співробітниця та подруга Тетяни Інна Мироненко.
Після деокупації армія РФ почала систематично обстрілювати Херсон з лівобережжя. Попри це Тетяна Дмитренко щодня пішки долала два кілометри від дому до роботи. А у вільний час волонтерила — в'язала шкарпетки військовим ЗСУ та допомагала з продуктами місцевим жителям, які опинились у скрутному становищі.
"Таня часто навідувала пошту, забирала службову кореспонденцію, обираючи період затишшя. Роботою цією була задоволена, попри значне навантаження. Бувало, прийде з ізолятора, і каже: "Мамо, нічого не запитуй та не зачіпай!" Посидить трішки, відпочине, відійде морально й повертається до своїх паперів", — поділилась Любов Сидоренко.
Херсонка Тетяна Дмитренко. Державна кримінально-виконавча служба України/FacebookРосійські військові неодноразово били по Херсонському СІЗО. Після чергової атаки мати не змогла додзвонитись до доньки.
"Обидва її номери мовчали. А потім з Києва подзвонив онук Сашко. Херсонські поліцейські повідомили йому про трагедію. Таня саме вийшла у двір й прямувала по службових справах, як почався обстріл. Вона так любила Україну. На роботі активно долучалася до патріотичних акцій. А серед найулюбленіших її свят – День української вишиванки. Дочка полюбляла фотографуватися у національному вбранні. Недаремне її останнє прижиттєве фото – у вишиванці. Вона зробила його на роботі, коли відзначали День Конституції України. А за чотири дні — загинула", — згадує Любов Сидоренко.
Тетяна не жалкувала гроші на вишиті сорочки й назбирала цілу колекцію. В одній з них її поховали, розповіла Інна Мироненко.
"Ми всі знали, на що йшли, коли нам пропонували відновитися тут на роботі. Попереджали: буде важко, будуть обстріли, але ми хотіли працювати, бо тоді, як і зараз, мріяли про перемогу. Більше нічого важливішого не було. Тетяна часто нам казала: "Дівчата, от після перемоги заживемо! Поїдемо, куди захочемо!" Вона так хотіла хоча б до Саші в Київ з’їздити", — сказала вона.
Тетяна Дмитренко з колегами. Державна кримінально-виконавча служба України/FacebookВід початку російського вторгнення Олександр Дмитренко часто телефонував мамі та бабусі. Переживав, коли по місту стали прилітати снаряди РФ.
"Радив їй іти з тієї роботи, тим паче, що вже йшлося про закриття установи. Але вона була гіпервідповідальною та однією з небагатьох співробітників, хто ходив в офіс чи не щодня, хоча багато її колег виїхали у безпечніші міста, намагаючись працювати дистанційно. Вона обіцяла, що завершить цю місію в установі й думатиме про іншу стезю, оскільки їй просто там не було альтернативи. На жаль, сталося зовсім інакше", — сказав син Тетяни Дмитренко.
Суспільне Херсон
