Латвійський кінопродюсер Улдіс Цекуліс – давній друг України, чия історія тісно переплетена з Херсонщиною. Цьогоріч він також приїхав до Києва на 22-й Міжнародний кінофестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, який щороку проводить в Києві ГО «Докудейз».ДОСЬЄ:
Улдіс Цекуліс – відомий латвійський продюсер і давній друг Docudays UA.
Незалежну продюсерську компанію VFS FILMS він створив понад 25 років тому. Улдіс працював над більш ніж 50 креативними документальними фільмами як продюсер, а іноді і як оператор.
Його фільми спільного виробництва неодноразово отримували престижні нагороди на престижних міжнародних фестивалях.
З Херсонщиною продюсера пов’язує робота над документальним фільмом «Українські шерифи» режисера Романа Бондарчука.
На фестиваль документального кіно – з анімаційними фільмами для дітей
Улдіс Цекуліс розповідає, що давно знайомий з організаторами Docudays UA і не раз відвідував фестиваль. Цього разу, маючи дві копродукції з українськими продюсерами, він приїхав не як член журі, як це було раніше:
«Я сам напросився провести ранковий дитячий сеанс, ми восени закінчили анімаційний серіал для дітей 4-7 років «Шафа чудес». Я відчуваю, дітей трохи забувають, їхні душі такі крихкі. Треба приділити їм свій час, якось їх надихати, робити світ яскравим. Це дуже-дуже важливо. Так що я був на документальному фестивалі з анімаційними фільмами».
Фрагменти фестивального життя. Фото: Поліна Полікарпова / Docudays UA
Він розповів, що режисерка з Харкова Катерина Ганцева, яка брала участь у програмі «Еразмус» Талліннської кіношколи, допомогла зробити українські субтитри й навіть озвучила фільми. Допомагав із показами і кінематографіст Іван Сауткін. «Шафу чудес» показали двічі – в кінотеатрі «Жовтень», де проходив фестиваль, і в DOCU/Таборі для дітей – і обговорили фільми з глядачами. А ще маленька фабрика передала маленьким українцям подарунок із Латвії – два ящики дуже смачних латвійських цукерок.
На фестивалі Docudays UA Улдіс Цекуліс провів ігрові програми, засновані на сюжетах продюсованих ним анімаційних фільмів «Чарівна шафа» та лялькового трилеру «Денний сон». Мета ігрової програми – не лише розвага, а й допомога дітям впоратися з викликами війни. Щирий захват та емоційне спілкування з авторами підкреслило значущість таких ініціатив для дитячої аудиторії в Україні. Фото: Uldis Cekulis / Facebook
Допомога захисникам України: «Твіттер-конвой»
Окрім мультфільмів і цукерок, Улдіс Цекуліс привіз подарунок і захисникам України – автомобіль. Він розповів про латвійську ініціативу «Твіттер-конвой», яка вже три роки передає транспорт українським військовим, – і джипи, і машини швидкої допомоги, і різні легкові автомобілі.
«Якщо їхати в Україну, то як не приєднатися до цього руху? – каже продюсер. – Наші люди просто приїжджають в ангар «Твіттер-конвою», залишають машину, кладуть ключі на стіл, кажуть: «Слава Україні!» – і йдуть. Спеціальна бригада всі ці машини обстежує, лагодить, щоб вони були в хорошому стані. Там є автівки різного віку: і 5-річні, і 20-річні. Ми привезли одну машину, щоб теж допомогти вашим захисникам. І це була, уявляєте, 3134 машина! Це дуже багато».
Улдіс уточнив: машина, яку він привіз разом із колегою, литовською режисеркою Ґієдре Бейнорюте, не була передана безпосередньо бійцям на Херсонський напрямок. Вона надійшла у військовий підрозділ як благодійна допомога, а потім за їхньою внутрішньою системою її розподілять туди, де «гарячіше».
«Твіттер-конвой». Улдіс Цекуліс і режисерка Ґієдре Бейнорюте. Фото: Uldis Cekulis / Facebook
Перший день фестивалю – під обстрілами
Росіяни «привітали» відкриття фестивалю масованими обстрілами Києва. Довелося йти в готельне укриття. Латвійський продюсер захоплюється стійкістю українців, особливо тими, хто живе у прифронтових містах:
«Я взагалі дивуюся вашій стійкості. Київ плюс-мінус ще спокійний. Але як ви в Херсоні, як у Харкові, в Одесі? Великий респект. І як ви можете на роботу ходити, коли вночі треба в цей підвал іти, потім ти не виспався, але працюй... Але я відчув, що це значить – жити в такій обстановці, і не тільки жити, а жити сильно і сміливо і робити справи. Цього у вас треба вчитися, вчитися і вчитися».
Улдіс Цекуліс із сумом згадує про жертви того обстрілу, коли загинуло троє рятувальників. І водночас він вражений роботою служб, які швидко усувають наслідки «прильотів». Каже, що це «космос».
Фото: Uldis Cekulis / Facebook
«Країна дуже сильного кіно»
Улдіс Цекуліс відзначає високий рівень та потенціал української кінопродукції. Як продюсер він з початку війни працює над двома українськими стрічками, які мають вийти цього літа. Каже, що прагне зробити їх потужними, бо хороших українських фільмів зараз дуже багато, конкуренція висока і потрапити з новим фільмом на хороші фестивалі нелегко. Також його обурює, що під час відбору на міжнародних фестивалях часто керуються стереотипом: «одного українського фільму достатньо». При цьому вони навіть не замислюються, звідки взявся цей стереотип.
«Я в Каннах теж був, чув, коли на фестивалі кажуть: у нас вже є один український фільм, більше не треба. Ну як так можна? Ніхто не каже: у нас є один французький або один іспанський фільм, значить, ліміт заповнений. Це мене дуже дратує, і я намагаюся із цим боротися. Пояснюю: не всі українські фільми про війну, кожен фільм має своє авторське бачення. У вас дуже сильні режисери й оператори, ваша кіномова. Україна – країна дуже сильного кіно».
Улдіс Цекуліс зізнається, що на Docudays UA він був 4 дні, але через велику кількість зустрічей і дитячу програму встиг побачити лише фільм-відкриття – «Санаторій» ірландського режисера Гара О’Рурка:
«Чудовий фільм, він у трагікомічний спосіб показує, як Україна живе під час війни, і живе, як то кажуть, на повну. Дуже-дуже крутий фільм».
Ще у Ризі він бачив фільм Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить», який викликав у нього емоційне потрясіння. «Це просто неймовірно сильна робота!» – каже продюсер. На фестивалі Docudays UA фільм отримав головний приз конкурсу DOCU/УКРАЇНА. Дуже хотів подивитися стрічки «З любов’ю до фронту» Аліси Коваленко та «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова, який отримав головний приз програми DOCU/СВІТ, приз глядацьких симпатій фестивалю і нагороду “RIGHTS NOW”. Відзнаку глядачів Улдіс взагалі вважає найвищою нагородою і довірою до фільму.
Знайомство з Херсонщиною та фільм «Українські шерифи»
Улдіс Цекуліс полюбив Херсонщину, коли був продюсером документального фільму Романа Бондарчука «Українські шерифи». Дружба та співпраця розпочалися на початку 2010. Тоді у Ризі проходив семінар проєкту для молодих режисерів «15 Young by Young», Улдіс був запрошений як експерт, а Роман Бондарчук і Дар’я Аверченко представляли на ньому Україну.
Улдіс Цекуліс, Дар’я Аверченко та Роман Бондарчук, 2013 рік. Фото: Roman Bondarchuk / Facebook
«Ми познайомилися, і Роман мені дуже сподобався. У нас із ним був один рингтон телефону. Я згадую, коли задзвонив телефон, я подумав: о, це мій. Але це був Ромин. Ось бачите, як трапляється. Ми дуже подружилися. І потім якось Рома каже: є така ідея про шерифів. І я відразу: ой, геніальний проєкт, давай, робимо».
Тоді латвійський кіноцентр ще не підтримував проєкти, які не стосувалися тематики Латвії. Фільм зняли без латвійських грошей, але завдяки підтримці IDFA Bertha Fund, Creative Europe та німецького копродюсера проєкт вдалося реалізувати.
Автори, герої та глядачі «Українських шерифів» на показі фільму у 2016 році. Праворуч Улдіс Цекуліс. Фото: Ukrainian sheriffs / Facebook
Улдіс також відвідував Стару Збур'ївку на Херсонщині під час зйомок, щоб відчути атмосферу та поспілкуватися з героями фільму. Згадує і про старосту села Віктора Маруняка («мера», як називає його Улдіс), і про героїв фільму Володимира та Григоровича.
«Ми там провели чудові чотири чи п'ять днів. Ми познайомилися з мером Маруняком, бачили його виноградники, їздили на «Жигулях» з шерифами Володею і Григоровичем. Це було дуже важливо – відчути, зустріти їх там, на місці, поспілкуватися, пожити з ними. І, напевно, це також якось знадобилося, коли мера Віктора Маруняка взяли в полон. Його вивезли з окупованої Старої Збур’ївки українські «сталкери». Після тортур він був покалічений і дуже хворий. За допомогою наших друзів у Латвії ми шукали можливості, допомогти фінансово, і нам вдалося».
Історія порятунку Віктора Маруняка
Улдіс Цекуліс розповів, що на самому початку вторгнення, десь у березні 2022 року, ще до полону старости, вдалось організувати спеціальний показ фільму «Українські шерифи». Це змогла зробити Дар'я Кулагіна, яка перекладала стрічку латиською, вона тоді працювала в Юрмальській думі. Після сеансу навіть провели сесію запитань і відповідей (Q&A) з Віктором Маруняком.
«Потім, через тиждень, у Віктора був круглий ювілей – 60 років, – продовжує Улдіс, – Роман повідомив, що він зник. Його викрали окупанти».
Коли після тортур і марного схиляння до співпраці окупанти випустили Маруняка, херсонські друзі почали планувати його виїзд з окупації. Через тиждень партизани таємними дорогами перевезли його з дружиною через Кінбурнську косу на берег лиману, переправили на баркасі в Очаків. Там їх зустріла надійна людина – відома правозахисниця і волонтерка Наталя Бімбірайте, яка у 2022 році організовувала виїзди з окупації багатьох активістів, журналістів і правозахисників. Вона відвезла в Одесу, надала першу медичну допомогу, а через кілька днів відвезла до латиських волонтерів, які привозили допомогу українським воїнам і поверталися додому. Латиські волонтери перевезли Віктора Маруняка з дружиною до Латвії.
«Дуже багато людей допомагало рятувати Віктора Маруняка: і з України, і з Херсона».
Травень 2022. Улдіс Цекуліс і Віктор Маруняк після визволення. Фото: Dar'ya Averchenko / Facebook
Улдіс розповів, що потім Віктор Маруняк рік жив на дачі Даші Кулагіної в Юрмалі, лікувався. Зараз він у Німеччині, але хоче повернутися додому. Улдіс Цекуліс сподівається після перемоги приїхати до Херсона та Старої Збур'ївки, він мріє знову відвідати виноградники Віктора Маруняка.
«Вже давно в Європі»
І ще одна «ниточка» у розповіді продюсера пов’язує минуле з сьогоденням. Улдіс розповів, що під час подорожі на Херсонщину був вражений сучасністю заправки SOCAR, яку зустріли на шляху до Старої Збур'ївки. Це, на його думку, є яскравим свідченням того, наскільки Україна «вже давно в Європі»:
«Ми їдемо: поле і дорога така, трошки з ямами. Рома каже: «Ось біля бензозаправки вип'ємо кави». Я зайшов – і подумав, що я в космічному кораблі. Я ніде у світі не бачив настільки сучасної, крутої бензоколонки. Просто за дизайном, якістю кави, булочок. І це 10 років тому, навіть більше...», – розповідає продюсер.
До речі, згадав про ці заправки Улдіс і зараз, переганяючи машину для ЗСУ під час подорожі на фестиваль. Їхав він з колегою, литовською режисеркою Ґієдре Бейнорюте (до речі, її фільм про литовські традиції «Про святе і грішне» отримав спеціальну відзнаку конкурсу DOCU/СВІТ 2025), і хотів її вразити.
«Я їхав і думав: буде чи не буде? – Дивлюся: о, є! Ми заїхали, і Ґієдре сказала: «Вау!». Вона любить хорошу каву, каже: «Найкраща кава!» Це така маленька ремарка для тих, хто сумнівається, наскільки Україна далека від Європи: у вас багато речей набагато крутіших, ніж у Європі, якщо так можна сказати».
Вся ця розповідь – частина глибокої віри Улдіса Цекуліса в Україну, її людей та її майбутнє.
Лариса Жарких, Вгору
