У перший день найбільшого з початку великої війни обміну "1000 на 1000" 23 травня 2025 року додому повернули 270 бійців. Серед них – Андрій Ординський із 36 бригади морської піхоти, яка від початку повномасштабної війни захищала Маріуполь. Разом з іншими оборонцями міста він потрапив у полон у квітні 2022 року і пробув у неволі понад три роки. Увесь цей час за його звільнення боролася дружина Анастасія, яка чекала на нього вдома з донечкою Мією. Вона писала йому листи, виходила на акції та організовувала зустрічі з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, аби домогтися якнайшвидшого звільнення коханого.
Як пройшли довгі три роки полону для сімʼї Ординських та яким було звільнення Андрія, з “Вгору” поділилася його дружина Анастасія.
Усі фото з особистого архіву сімʼї
Анастасія та Андрій вчилися в одній школі в селищі Велика Лепетиха на Херсонщині з різницею в чотири роки. Однак познайомились уже в місцевому барі, коли Анастасії було 18. Разом вони вже 12 років. Довгий час жили в Миколаєві, де одружилися та народили донечку Мію.
Андрій служить в українському війську з 2012 року. Закінчивши строкову службу, він підписав контракт у 2013 році в Севастополі. Та вже незабаром його підрозділу довелося покинути Крим, коли 2014 року півострів окупували російські війська. Спершу Андрій служив в Очакові, а потім перевівся в 36-ту бригаду морської піхоти в Миколаєві.
У 2017 році під час бойового завдання в місті Широкине на Донеччині чоловік зазнав поранення внаслідок вибуху – перелом хребта. Після операції він продовжив службу старшим сержантом у штабі. Звільнятися не збирався – армія була для нього покликанням.
Андрій у військовій частині в Миколаєві та в місті Широкине
Шукай мене серед вбитих або полонених
Анастасія згадує, що звістку про повномасштабне вторгнення Росії зустріли вдома, а Андрій вже був на ротації під Маріуполем, куди поїхав на початку грудня 2021 року. Андрій обіцяв дружині, що приїде у відпустку, аби провести час разом, адже багато працював і часто був не вдома. Так, улітку 2021 року він був на навчаннях в Одесі.
“Все-таки дитина потребувала тата, я – чоловіка. Але вийшло так, що 13 лютого його відпустив командир трошечки раніше у відпустку. Він побув декілька годин увечері, переночував і зранку поїхав назад у Маріуполь. І більше ми його не бачили”.
11 квітня 2022 року Андрій подзвонив Анастасії вперше, попросив не переживати і сказав, що все буде добре. 12 квітня Анастасія побачила свого чоловіка по відеозвʼязку в шоломі й броні.
“І я дуже давно його таким не бачила, бо він штабний. І я розуміла, що вже щось відбувається, прям страшне”.
Як Андрій розповів дружині, бійці мали декілька невдалих спроб вирватися з оточення в Маріуполі та намагалися знайти спосіб не потрапити до полону.
“Він сказав так: шукай мене серед вбитих або серед полонених, але я знаю, що ти мене знайдеш. Так я дізналася, що він може потрапити в полон або загинути. Трохи пізніше того ж дня він вийшов на звʼязок ще раз і сказав, що кохає мене, що дуже любить нашу донечку. Сказав, що все буде добре, і якщо буде змога, він вийде на зв'язок”.
Однак більше Андрій на звʼязок не вийшов. З 12 квітня Анастасія шукала його і намагалася встановити, що сталося з її чоловіком. Поки пізно вночі 1 травня вона побачила його в одному з російських телеграм-каналів серед взятих у полон. На короткому фрагменті відео з низькою якістю вона впізнала коханого за ходою. Після травми, отриманої в АТО, Андрій кульгав на праву ногу.
“Я показала відео доці. Кажу: доць, подивись, хто тут є. Вона вказала на нього пальцем, хоча якість відео була просто жахлива: це тато. І я ще більше впевнилась. Потім показали це відео його сестрі, і вона також підтвердила, що це Андрійко. І так ми дізналися, що він в полоні. Це було єдине підтвердження на той момент”.
І лише 17 травня 2022 року Анастасії прийшло підтвердження з Міжнародного Червоного Хреста, що її чоловік справді перебуває в полоні в Російській Федерації.
Перша звістка від Андрія надійшла у серпні 2022 року. Це був лист, написаний ніби під диктовку – короткий, сухий, російською мовою: мовляв, я такий-то, перебуваю в полоні Російської Федерації, чекаю на обмін, щоб повернутися додому.
Відтоді вона почала регулярно писати йому листи. Другий лист від чоловіка Анастасія отримала в червні 2024 року. Цього разу звістка надійшла через Офіс омбудсмена з прав людини. Це вже був повноцінний лист, написаний Андрієм власноруч. Він писав, що з ним усе добре, що він отримав багато листів. Дякував за підтримку і за те, що робить дружина.
“Я в кожному листі писала, що я роблю все, щоб тебе витягнути, що ти там не залишишся. Я знаю, де ти, я знаю, що ти живий. Я багато інформації знала,” – згадує Анастасія.
За весь час полону Андрій отримав близько 20 листів, натомість дружина від нього – лише два.
На початку 2023 року від звільненого з полону військового вона дізналася, що Андрій перебуває в Смоленській області. Поступово Анастасія отримувала від інших звільнених все більше інформації про чоловіка. До прикладу, що він був для хлопців великою підтримкою, адже зберігав психологічну стійкість та підтримував інших.
Так, 6 травня 2025 року, за 17 днів до звільнення Андрія, з полону повернули двох військових, які перебували з ним в одній камері. І хоча чоловіки пробули разом недовгий час, але здружилися й встигли обговорити чимало особистого.
“І один з хлопців розповів: ваш Андрій такий класний “чувак”, він так підтримував нас усіх! Не кожен дорослий мужик за сорок так себе міг зарекомендувати та поводитися, як Андрій”.
У мене є тато, але він у полоні
Від початку повномасштабної війни Анастасія почала співпрацювати з рідними військових, які захищали Маріуполь. Через соціальні мережі вони намагалися привернути увагу до ситуації в місті: вимагали дій, просили про допомогу, закликали витягнути українських захисників з-під блокади.
Анастасія ще довгий час не знала, де конкретно перебував її чоловік, адже не говорив, на якій він локації: чи на комбінаті імені Ілліча, на підприємствах “Азовмаш” чи “Азовсталь”. Вона встановила правду лише на початку липня 2022 року.
“Я почала більше спілкуватися з дружинами його побратимів. Вони стали мені розповідати: а мені чоловік дзвонив з телефону твого чоловіка. Я кажу: почекай, де твій чоловік був? Вона: А він був на Ілліча. Я кажу: значить, і мій був на Ілліча”.
Згодом Анастасія долучилася до роботи громадської організації “Вірний завжди 2022” та почала організовувати зустрічі між рідними військовополонених і Координаційним штабом, акції підтримки в різних містах України. Зокрема, до Дня морської піхоти 23 травня родини ініціювали заходи вшанування морських піхотинців: і полонених, і хто досі на фронті, хто був поранений або загинув.
Анастасія разом із керівницями регіональних Координаційних штабів, секретарем Координаційного штабу на зустрічі для родин 36 ОБРМП у Києві у жовтні 2024 року
Анастасія часто їздила на групові та індивідуальні зустрічі в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими у Київ, Вінницю, Миколаїв. Вона неодноразово наголошувала, чому її чоловіка треба негайно повернути. Анастасія дуже переживала за його здоровʼя – насамперед через давню травму спини.
“У нього ж був перелом хребта. Я боялася, якщо його там будуть бити, йому можуть зламати хребет остаточно, і він стане лежачим”.
Натомість їй пояснювали, що Координаційний штаб постійно подає Андрія на обмін у списках, просто російська сторона його не віддає.
Поступово Анастасія почала розповідати й донечці Мії, де перебуває її тато. Спочатку, що він на роботі. Але з часом дитина почала ставити запитання, чому тато не повертається, чому мама так часто кудись їздить.
“Коли вона підросла, я розповіла їй, що тато був у такому місці, де летіли ракети, де була дуже страшна війна, і він там потрапив у полон. Погані люди забрали його і не відпускають”.
А мама часто кудись їздить, щоб допомогти татові. Наступні рази Мія просила поїхати разом, і Анастасія почала брати донечку на акції в підтримку військовополонених у Києві та Дніпрі, на автопробіги. Мія впізнавала тата на фото та відео та всім розповідала: у мене є тато, але він у полоні.
Такий шлях, каже Анастасія, почався для неї в 2022 році та досі продовжується, навіть після повернення Андрія. Боротьба триває, адже в полоні ще залишається близька для неї людина – засуджена в Росії до 28 років тюрми.
Обійми мене, будь ласка
Андрія обміняли 23 травня 2025 року. Перший тиждень військові перебувають на так званому карантині – це стандартна процедура для перевірки здоров’я та адаптації повернених. У цей час рідні можуть побачитись на 10-15 хвилин у присутності психолога.
Ще під час полону чоловіка Анастасія почала проходити психологічні тренінги, аби краще підготуватися до повернення Андрія. Після них, її ставлення до моментів зустрічі з військовополоненими змінилося: вона обережна з надмірно емоційними реакціями, адже військові повертаються в різних станах, а такі дії можуть стати черговим стресом для них.
Їхня перша зустріч тривала близько десяти–дванадцяти хвилин. Спочатку рідних попередили, що робити фото та відео не можна. Але коли донечка опинилася в обіймах тата, майор, який дозволив зустріч, сам попросив зафіксувати цей момент, “тому що це такі спогади, які треба зберегти”.
“Хоча мені було не принципово, чи можна знімати, чи не можна. Мені головне було, щоб я його побачила, щоб я могла його обійняти”.
Спершу Андрій обійняв донечку, сказав їй, яка вона красуня, як виросла та багато теплих слів. А вона у відповідь – що дуже сумувала, чекала і що любить його.
Потім він обернувся до Анастасії.
“Я просто підійшла і спитала: можна я тебе обійму? А він відповів: обійми мене, будь ласка. І я його обняла. Я прошепотіла йому, що кохаю його. Подякувала йому за те, що він був сильним, що він все це витримав, що він вижив там і повернувся до нас. А він сказав у відповідь: я дуже вдячний тобі, що ти була весь час такою сильною, що змогла мене звідти дістати, вигризти.”
Після цього Андрій обійняв свою маму та сестру.
Була боротьба за його свободу, зараз буде – за його здоровʼя
Тепер на Андрія чекає щонайменше 3-4 місяці лікування та реабілітації. Анастасія каже, що для нього три роки полону ніби “випали” з життя.
“На цей момент стає не менш важко, бо то була боротьба за його свободу, зараз буде боротьба за його здоров'я, щоб він міг нормально відновитися і повернутися в річище життя”.
Андрій буде працювати і з психологом, пропрацьовувати флешбеки. Як каже Анастасія, його били струмом в область серця, і навіть прогулянки супроводжувалися постійним побиттям по ребрах, голові, спині.
До того ж чоловік схуд у полоні більш ніж на 30 кілограмів. Найгірша ситуація була у перші роки: тоді його вага впала до 50–55 кг. Лише з 2024 року, коли дещо поліпшилися умови харчування, його маса тіла збільшилася до 60 кг.
Що буде далі, Анастасія поки не знає. Питання про те, чи залишатиметься Андрій на службі, чи скористається правом на звільнення після полону, вони не обговорювали. Вважає, що поки рано ставити такі питання. Хоча порадила б звільнитися, але остаточне рішення за ним.
“Я знаю, що все буде добре, ми пройдемо всі ці реабілітації, і він відновиться”.
Оксана Кривіцька