“Я придатна. Просто підпишіть!” – упевнено казала кожному лікарю під час медичного огляду військово-лікарської комісії. Війна давно стала для Світлани Гаврилів щоденним випробуванням на міцність. Після пережитого і пройденого вона знала лише один шлях – на фронт.
У пеклі Маріуполя загинув її старший син Іван. Морський піхотинець разом із побратимами боронив Україну на заводі Ілліча. Другий син, Олег, служить військовим капеланом і тепер на Донеччині. Підписав контракт і її молодший син Мар’ян, який несе службу при Національному університеті оборони. А найменша донька Світлани, Василина, поруч із мамою — у свої сімнадцять хоче бути корисною війську у всьому.
Чоловік Світлани, Василь, — морський піхотинець воює на Покровському напрямку.
Рідні Світлани Гаврилів – на фронті. Вона сама – бойова медикиня 28-ї механізованої бригади, мати чотирьох дітей, волонтерка, жінка-воїн, неймовірну історію якої розповідаємо далі.
Шлях волонтерки
Світлана Гаврилів народилася в Станіславі. Після школи вирушила на захід України у пошуках своєї долі. Жила і працювала в Івано-Франківській області на хімфабриці, тоді ж, у важких 90-х, здобувала освіту, потім жила і працювала у Львові. Саме там виросли її старші сини Іван та Олег. Саме там, після життєвих випробувань, Світлана знайшла своє щастя – коханого Василя. У 2005 році вони разом повернулися в її рідне село. Незабаром їхня сім’я стала більшою: народилися Мар’ян, а згодом – Василина.Подружжя облаштувало господарство, але Світлана, як непосидюча активістка, не могла всидіти вдома. У рідному селі вона ініціювала різні заходи, створила жіночий клуб, а також заснувала громадську організацію “Стань і слав”, яка перед війною реалізувала сім успішних проєктів. Багато років поспіль брала безпосередню участь в роботі органів місцевого самоврядування, здобувши серед людей неабиякий авторитет як громадська діячка.
Коли російські війська окупували Херсонську область, Світлана не розгубилася і не сиділа, склавши руки: вступила до місцевої самооборони, займалася евакуацією цивільних, перевозила медикаменти, допомагала ЗСУ.
“Якщо мої рідні на фронті, я ж не можу стояти осторонь”
Світлана знала точно, що вона та її родина є в російських списках. І її шукатимуть першою.Після першої ж погрози розправитися з її неповнолітньою донькою вона вивезла дітей, а сама продовжувала допомагати людям. Навіть у день, коли росіяни заходили до Станіслава, вона, рятуючи односельчанку з двома неповнолітніми дітьми, зіткнулася з окупантами. Пізніше Світлані повідомили, що її внесено до “бази нациков Херсона”, яку створили місцеві зрадники в телеграм-каналі.
Старший син Іван не уявляв себе поза військом. У 18 років підписав контракт: спочатку служив у Житомирській 95-й десантно-штурмовій бригаді, а з 2017 року воював у АТО в складі 36-ї бригади морської піхоти.
Повномасштабна війна застала його в Маріуполі.
“Мій син боронив Маріуполь на заводі Ілліча. 15 березня 2022 року він загинув. Його тіло вдалося повернути лише у 2024-му. Два роки я чекала… А потім навіть поховати Івана у Станіславі через обстріли не змогла… Його могила — в селі Лимани Миколаївської області. Поряд спочивають його друзі, з якими ходив до школи та провів свою юність. Їм було 30… 32…” — з болем у голосі розповідає Світлана.
“Якщо мої рідні на війні, я ж не можу стояти осторонь”, — пояснив він матері свій вибір.
Про службу у бойовому підрозділі дедалі частіше говорить і молодший син Мар’ян. Він уже підписав контракт і мріє бути ближче до рідних — на передовій. Поки що Світлані вдається вмовити 19-річного юнака, який втратив на війні брата, залишатися у Києві. Але з кожним днем зробити це стає все важче.
“Тоді я залишилася ні з чим, окрім машини. Благо, волонтери вже вивезли Мар’яна і Василину на Івано-Франківщину. А я пішла до волонтерської організації віруючих, де певний час жила і допомагала. Практично одразу примкнула до добровольчого батальйону, та не залишала без уваги і допомогу хлопцям з окремих підрозділів 28-ї бригади. Але я віддаю перевагу офіційним стосункам…. Тому зробила вибір на користь своїх рідненьких, з ким була з весни 22-го – 28-ма ОМБр. Деякий час мене зупиняли контузія і зламане ребро. Не могла пройти медогляд. Хірург навіть говорити зі мною не хотів… Якось потрапила під обстріл – прилетіло біля самого автомобіля… Але то таке, обійшлося…” – просто говорить Світлана.
“Гаврилівна, треба деякий час попрацювати медиком. Ми так подумали і вирішили – будеш ти!”
Світлані було 51, коли вона пройшла військово-лікарську комісію і розпочала службу у 28-й механізованій бригаді. Спочатку працювала в радіорозвідці, але невдовзі стала бойовою медикинею взводу.“Гаврилівна, треба деякий час поробити роботу медика. Ми так подумали і вирішили – будеш ти!”, – якось сказав командир. І вона погодилась. З відзнакою завершила навчання за курсом ТССС та продовжила службу в своїй рідній роті.
Разом із побратимами Світлана вивозить поранених, доправляючи їх до стабілізаційних пунктів та шпиталів, допомагає з лікуванням хвороб, з якими звертаються бійці, комплектує та контролює запаси медикаментів, що мають бути у кожного під час завдання. Але її робота не обмежується цими обов’язками.
“На війні є посадові інструкцій і чіткі межі відповідальності. Та сама по собі збочена реальність, в якій доводиться перебувати цілодобово, з дня в день, місяць за місяцем, диктують свої правила поведінки. Самого лишень прагнення допомогти не достатньо. Тут ми всі робимо більше ніж можемо. Інакше ніяк. Тут ти або поліфункціональний, або безтолковий і небезпечний для своїх же…”
Окрім бойової роботи, Світлана організовує у соцмережах збори на автівки для рідної роти, підтримує зв’язки з волонтерами з України та з-за кордону.
“Я – єдина жінка в роті. Але не зі “слабкої половини” — працюю на рівні з усіма. У вільний час можу бути і водієм, і форму хлопцям підшити, і продукти разом із ними розвантажити. Буває по-різному… Іноді доводиться проводити онлайн-консультацію із надання допомоги, якщо бійці далеко і нема можливості їх витягнути. В такі моменти я пишаюсь ними найбільше! Але нічого страшнішого, ніж втрачати, немає…”, — зізнається Світлана і розповідає про випадок, який досі лежить важким тягарем у її серці.
“За день до того… як він жартував, як грався з моїми собаками! Це було пряме влучання у бліндаж. Йому відірвало руку, пошкодило ребра, легені, був внутрішньочерепний крововилив… Евакуйовували його дуже важко. Він кричав. Йому було ще боляче! Я дивилася на нього і розуміла, що він мене вже не бачить. Толік не вижив. Помер під час операції. І з цим потрібно продовжувати жити…”
Бійців своєї роти Світлана порівнює з дітьми. Каже, що всі вони різні, але від цього не менш дорогі їй. Саме тому вона поводиться з ними, як з власними дітьми – любити, жаліти, та спуску не давати… Строго, іноді навіть суворо, та з повним розумінням того, що це ж на їхню користь. Вони ж всі чиїсь сини!
“Я завжди роблю так, як хотіла б, щоб чинили з моїми дітьми”, — ділиться медикиня.
“Ліричні відступи залишимо на потім!”
Світлана має власну думку про те, чи може жінка адаптуватися до умов фронту.“Жінка, яка приходить на війну, робить усвідомлений вибір. Головне – чи зможе вона прийняти всі реалії, зокрема побутові умови, в яких доведеться служити. Бувало, що я жила на посту з пляшкою води та вологими серветками… Жінка має завжди залишатися красивою, та інколи реально не до краси. Але манікюр має бути” (жартує).
Якось у 2023 році один із бійців у її присутності сказав: “Баби на фронті – то біда!”.
“Я тоді одразу закипіла. Кажу: «Про що це ти?» А він мені: «Гаврилівна, так я ж не про тебе! Ти – побратим». Тобто головне на війні – довіра та репутація. А вони здобуваються в умовах, коли потрібно підстрахувати, замінити, стабілізувати, встигнути, витягти! А тепер у нас повна гармонія. Уявляєте, вони мені навіть кіндери дарують. Скільки їх уже маю – не перерахуєш!” – усміхається Світлана.
– Яким має бути чоловік для такої сильної жінки? – запитую я.
“Справжнім! – без роздумів відповідає Світлана. – Знаєте, у чому сила мого Василя? Він приймає мене такою, як я є. Ми разом уже 20 років, і наше життя базується на довірі. Звісно, обоє на війні, обоє хвилюємося одне за одного. Якось Василь не міг мені додзвонитися й рознервувався. А я йому кажу: «Коханий, хвилюйся спокійніше. У тебе робота, і в мене робота. Як тільки зможемо – вийдемо на зв’язок!». У нас є сімейний чат, де ми залишаємо повідомлення про свою відсутність на зв’язку, про те, що нас хвилює, що плануємо, і, звісно, світлини, кумедні відео…”.
“Ну звичайно!”, – відповіла Світлана і подумала: “Як добре, що я їм потрібна!”
Жінка мріє повернутися додому, піти на могилу до сина, а далі – приїхати у рідний Станіслав, відновити роботу жіночого клубу “Повітрулі”, працювати з талановитими дітьми, зібрати родину в затишному домі… Одягнути улюблене намисто і заспівати свою особливу пісню. Але все це буде після перемоги.
А поки вона на війні — там, де і має бути.
“Ліричні відступи залишимо на потім… Я вірю в Бога і вірю в ЗСУ. Зі мною достатньо мужніх людей, які так само вірять і роблять усе для перемоги. Тому працюємо до останнього москаля!” – упевнено каже жінка-воїн.
Ірина Квітка, Білозерка.Інфо