11 листопада 2022 року українські війська звільнили Херсон — єдиний обласний центр, який армія РФ змогла захопити після початку повномасштабного вторгнення. В річницю деокупації Суспільне публікує колонку херсонського журналіста Івана Антипенко про атмосферу, настрої та буденне життя в місті, яке звільнилося від росіян, але продовжує знаходитися під їхніми щоденними обстрілами майже із всіх видів артилерії.
Мене підрізає сірий BMW зі знайомими літерами "ВТ" на номерному знаку. У розхристаній жилетці поверх спортивного костюма з машини вибігає хлопець років двадцяти. Наближається з посмішкою і кричить у вікно:
— Ти бачив? Ти знаєш?
— Ну звісно, знаю, — посміхаюся у відповідь.
— Херсон звільнили! Може й Каховку скоро, так додому хочеться.
11 листопада 2022 року — один з найщасливіших днів у моєму житті. Ейфорія. На обличчі — сльози й усмішка одночасно. Після восьми місяців російської окупації, український прапор повернувся на вулиці рідного міста.
Вісім місяців розлуки, віри й розпачу, захоплення стійкістю і героїзмом наших людей, суму і страху. Я ніколи не любив Херсон настільки, як до моменту його втрати.
Уже через день після офіційних повідомлень про звільнення я їхав додому. В колоні друзів зі знайомими "ВТ" на номерах. Ми проїжджали деокуповані й розбиті села, підірвані мости й заміновані дороги, чорнобаївський аеропорт з понівеченими вертольотами, на яких білою фарбою були намальовані чужі "Z".
Тоді увесь світ облетіли кадри з центру Херсона. На площі Свободи кілька днів вирувала атмосфера свята і любові: ми обіймалися, вітали один одного, військових, зустрічали знайомих і друзів, яких, здається, не бачили вічність. Не було світла, води, опалення і зв’язку. Але були тисячі синьо-жовтих прапорів, що зігрівали, наповнювали й обʼєднували нас.
Удари російської артилерії з окупованого лівобережжя Дніпра сталися за півтора тижня після звільнення міста. Атмосфера свята почала тьмяніти поряд із жертвами серед цивільних. Ні, люди не хотіли повернути "рускій мір", проте було очевидно, що цей "мір" повертатиметься з жорстокими атаками знову і знову.Увесь цей час я приїздив до Херсона на кілька тижнів або місяців, щоб розповідати про цивільних і військових, про ситуацію у прифронтових селах і в самому місті. Влітку 2023-го на правобережжя області випало важке випробування після підриву Каховської ГЕС.
Тоді я вкотре побачив силу в єдності. Сотні волонтерів, служб та бригад їхали в Херсон, аби рятувати місцевих від підтоплення, а потім — допомагати відновлювати будинки. Тим, кому було що відновлювати.
Іноді в медійному просторі складалося враження, що Херсонщина — це виключно територія обстрілів, що тут і війни як такої немає. В цей час на узбережжі Дніпра розгорталася одна з найскладніших військових операцій цих років. Форсування великої річки, бої за острови, перші закріплення українських сил на лівому березі. Кринки, Козачі Лагері, околиці Олешок, вилазки на Кінбурн і навіть до Криму.З чим у вас асоціювався Херсон до повномасштабної війни? Дорога до моря? Кавуни? Мальовничі плавні? Красиві моряки на вулицях? Нічого з цього вже немає. Сьогодні Херсон сірий, дуже побитий і — контрастний. Бо ось працює популярна кав’ярня, ходять безкоштовні тролейбуси, відкривається відділення банку, на ринку є місцеві овочі й фрукти задешево. А он там, за десяток метрів, — загинуло шість людей від танкового пострілу.
Дорога до моря обривається підірваним Антонівським мостом. Плавні всіяні мінами, розбитими човнами та останками загиблих штурмовиків. Одні моряки давно пішли в рейс і ніколи сюди не повернуться, інші — одягнули піксель і розкидані по бліндажах тисячокілометрового фронту. Та й морська академія згоріла після чергового пакету російського "Граду".Атрибути сучасного Херсона — це порожні парки, "їжаки" на шляху до набережної, понівечені будинки та бетонні укриття на зупинках, що стали одночасно артоб'єктами й прихистком для безхатченків. Нові ями на дорогах не від поганого асфальту, а від нічних прильотів. Все ще палке сонце, яке не видно через забиті фанерою вікна. Проте я так само люблю дивитися на його захід.
Він кожного разу по особливому красивий. Але розмаїття кольорів часто приглушене стовпами чорного диму, що піднімаються на горизонті після контрбатарейної боротьби чи удару КАБом.
Дніпро. Символ життя, місце, куди ми йшли відпочивати, рибалити, кататися на байдарках по вузеньких протоках. Сьогодні річка — це символ смерті. Межа, за якою ховається абсолютне зло. Тут моторошно і небезпечно.Я давно там не був. І коли з якоїсь вулички старого центру можна побачити воду, здається, в цей момент за тобою спостерігають із того берега. Водночас річка залишається важливою лінією, що допомагає Силам оборони захищати місто від нового наступу противника.
Херсон багато в чому символічний. Це єдиний обласний центр, який Росія змогла окупувати з початку повномасштабного вторгнення, але врешті відступила під тиском українського війська. Це єдиний обласний центр, розташований так близько до ворожих позицій — менше кількох кілометрів. Власне цим і обумовлений широкий арсенал зброї, який російська армія випробовує на місцевих.
А що вони? Скільки їх і хто це? За приблизними оцінками, в Херсоні залишається від 60 до 80 тисяч людей. Чверть від довоєнного часу. Більшість пережили окупацію і не хочуть покидати домівки. Тут мало дітей і багато пенсіонерів. Вдень напівпустими вулицями мчать автівки. Коли сонячно і тихо, здається, що й справді немає ніякої війни. Люди йдуть за покупками, на пошту, у пенсійний фонд. За кавою обговорюємо нічні обстріли, відпускаємо фаталістичні жарти, не загадуємо наперед. Горизонт планування — дожити до завтрашнього ранку.
Під фотографіями з наслідками російських обстрілів мені часто пишуть: "Херсон, тримайся". Я хочу, щоб ви знали: він тримається. На фельдшері карети швидкої, яка їде навіть у Кіндійку, де роями літають ворожі дрони. На хлопці з ДСНС, який під повторними прильотами рятує чиюсь домівку від пожежі після скиду. На водії тролейбуса, який щоранку виходить на маршрут.На волонтері, який приходить до незнайомої бабусі, щоб розібрати завали та залатати вибиті вікна. На комунальниках, які в бронежилетах збирають сміття і листя з мінами
"Пелюстками". На власнику улюбленої пекарні, який старається, щоб зранку був гарячий хліб.
Херсон тримається на кожному, хто долучився до війська й очистив його від російської навали два роки тому. Серед них були й мої друзі, яких уже з нами немає. А інші прямо в ці хвилини продовжують битися за Скадовськ, Голу Пристань, Генічеськ, Чаплинку і Каховку. Щоб отой юнак із сірого BMW та тисячі вимушених мандрівників змогли повернутися та обійняти рідних.
