Вікторія розповідає, як вражає робота в умовах, коли кожен день - це боротьба за відновлення нормального життя для цих людей. Надання медичної допомоги включає в себе і звернення до ментального благополуччя, що робить цю роботу ще більш важливою і значущою.
Вікторія Басніна
завідувач 12 відділення Одеського обласного медичного центру психічного здоров’я, лікар вищої категорії, кандидат медичних наук, асистент кафедри психіатрії, наркології, медичної психології та психотерапії ОНМедУ.
Моя професія — це виконання дитячої мрії. Вже протягом 16 років я працюю лікарем. Вибір професії лікаря в мене сформувався ще в дитинстві, коли я відчувала сильну зв'язаність з цією сферою. Моя мама, лікар, гравала важливу роль у моєму виборі. Її робота завжди захоплювала мене, я більшість часу дитинства була поруч з мамою у лікарні і спостерігала за тим, як вона полегшує життя людей.
Досвідчена та віддана лікарка, моя мати, зачарувала мене своєю готовністю допомагати та здатністю спасати життя пацієнтів. Її приклад став для мене справжнім натхненням. Обравши той же шлях, я не лише наслідую її, а й прагну розвивати себе в цій благородній професії, виконуючи важливу роботу для збереження і покращення життя інших людей.
Як почався мій шлях волонтера? Коли я вперше дізналася про волонтерські виїзди на деокуповані території від ГО "Casers" у рамках Програми "Спільнодія", це викликало у мене бажання в одноміть їхати лікувати людей. Заповнила заявку на їхньому сайті, і вже через час зі мною зв'язалися та через два тижні я вже була на шляху до Херсонщини.
Нас було четверо - я та ще два лікарі-волонтери з різних спеціальностей, а також водій-парамедик на ім'я Євген, який має великий досвід бойових дій. Він став нашим ангелом-охоронцем, оберігаючи наше життя та здоров'я, оскільки ситуації були різні. В одну з перших поїздок нам «пощастило» - потрапили під мінометний обстріл, хоча наша команда медиків-волонтерів пересувається на «швидкої».
Ми привозимо з собою всі ліки та необхідне обладнання, щоб максимально допомогти, надати ліки та в разі потреби направити на подальше профільне лікування. В перший день ми прийняли більше 50 пацієнтів, що для мене було незвично, але я була готова максимально використати цей час, допомагаючи тим, кому це дійсно потрібно. Майже у всіх ПТСР та супутні захворювання.
Кожен пацієнт - це власне горе, своя доля. Як лікар, я не можу залишитися байдужою, слухаючи їхні розповіді, і саме тому я знову і знову повертаюсь, щоб допомагати їм, виліковувати їх і надавати необхідну підтримку.
Чому поїхала? Вирушила на Херсонщину, оскільки відчуваю, що маю можливість допомогти тим, хто пройшов через тяжкі часи окупації. Моя мета — не лише надавати медичну допомогу, але й зосередитися на підтримці ментального здоров'я людей, які пережили травматичні події.
Чи був страх їхати туди? Так, признаю, що страх був присутній. Однак вирішила подолати його, оскільки усвідомлювала, наскільки важлива може бути моя допомога для людей, які пережили труднощі окупації. Відчувала відповідальність перед ними та розуміла, що моя участь може мати позитивний вплив на їхнє фізичне та ментальне благополуччя. Цей внутрішній стимул переважив небезпеку чи невідомість, і я вирушила в подорож, готова допомагати наскільки зможу.
Вже багато сіл відвідано, і ми встигли допомогти численній кількості людей, які звернулися за підтримкою. Важко висловити усе, що ми бачимо, адже умови, в яких доводиться жити цим людям, викликають справжній жах. Проте наше завдання — продовжувати надавати допомогу і бути підтримкою тим, хто потребує нашої допомоги у цих важких обставинах.
Мене вражають ці поїздки, особливо сила духу людей, які втратили практично все: свої домівки, дах над головою. Проте навіть в умовах важких втрат вони знаходять силу повертатися додому, відбудовувати своє життя, збираючи матеріали для нового дому. Вони не обирають легший шлях, не втікають за кордон, а навпаки, стають захисниками своїх домівок. Це вражає, особливо враховуючи їхню боротьбу під час окупації, коли вони виступали проти окупантів наскільки це було можливо.
Дійсно, це викликає подвійні відчуття — здивуванням від міцці та вольової сили цих людей, а також розчаруванням від того, в яких умовах їм доводиться жити.
Кожна подорож на деокуповані території та кожна історія, яку я сприяю, не лише становлять практичну допомогу, але й втілюють в собі моє глибоке переконання в необхідності і посильності покращень. Відчуття відповідальності перед тими, хто витримав труднощі, і невизнана сила кожної історії надихають мене робити більше, надаючи конкретну та моральну підтримку. Це для мене не просто зобов'язання – це джерело постійної інспірації та рішучості допомагати.
Ці люди, що пройшли справжнє пекло, не здавалися навіть у найважчих моментах, коли життя, здається, обертається проти них. Тепер, перед самими зимовими морозами, вони живуть на межі, але не здаються. Я відчуваю, яке надзвичайне значення та підтримку я можу внести в їхнє життя, тому не можу стоїти осторонь. Моя мета – бути тут, готовою слухати, розуміти та допомагати в усіх можливих способах.
Найбільше обурює ситуація, коли люди, через обставини, змушені жити в примітивних умовах, у будинках з фанери та целофану, в той час як в містах витрачають значні суми на естетичні речі, такі як бруківка, забори чи реклама. Це надто яскравий приклад нерівності та недбалості до тих, хто перебуває в складних умовах. Такі нерівності в розподілі ресурсів і фінансів викликають велике обурення і потребують уваги та змін.
