Про те, як українські партизани допомагають ЗСУ знищувати окупантів на Херсонщині, як саморобні РСЗВ можуть ефективно нищити ворога та як працює головний закон війни, Тиждень поспілкувався з Дмитром Диновським із позивним Дим, сержантом батальйону «Арей» Української добровольчої армії.— У якому військторгу ви купили свої труби на колесах?
— У Кривому Розі зробили. Трофейний «Град» був: машина спалена, а установка ціла. Її розібрали — і все. Побачили в інтернеті, що сирійці стріляли. Сирійці можуть, а ми ні? І ми ще краще зробили. Ті просто кудись стріляли, а в нас панорама, бусоль, ми наводимося, з коригуванням працюємо.
РСЗВ — це ж найбільш неточна зброя. Бо вона не точково б’є, а накриває площу. А ми можемо точково бити. У нас на одній машині три труби. Виїхали двома машинами, пташку підняли, ціль є, навелися. Одна машина пустила ракету, інша пустила ракету, нам дають коригування. Ми підвелись, як треба, наприклад, кілометр праворуч воно пішло, ще по одній ракеті пускаємо. Якщо дві інші ракети залітають у ціль, дозаряджаємо й даємо два повні залпи по цілі.
Тут і далі фото автора— А де берете ракети?
— Донедавна працювали трофейними, які в Херсонській області назбирали. Вони закінчилися, і тепер ми їх випрошуємо. Кому на Mavic поміняємо, кому — на коліматор. Артилеристи кажуть: «Нам треба Mavic». Ми кажемо: «Дайте ракети». Просимо друзів, вони нам дістають той дрон, щоб ми обміняли його собі на БК.
Нам не дають ракети офіційно, тому що ці машини — неофіційна зброя, їх у штаті немає. Хоча на складах є ті «Гради», лежать чеські, корейські, пакистанські. Складно їх дати? Ну бачите ж, як ми працюємо, наше ставлення до тієї роботи? Може, до тих генералів, чи хто ті ракети видає, інформація не доходить? Просто коли дивишся, що вони є, а їх не дають, починає взагалі зникати бажання працювати.
— Ви із собою ще возите додатковий БК на роботу?
— По-різному буває. Залежить від того, звідки працюємо, яка інтенсивність роботи. Коли був наступ, то ми о 2:00 виїхали й о 16:00 повернулися. Звичайно, привезли із собою БК, відпрацювали, переїхали на іншу позицію, зарядили, знову відпрацювали. Коли звільняли Нескучне, у ліс за селом забігла якась спецура. Чекали, що наші будуть обходити, і ті з лісу в спину вдарять. Не знаючи, що вони там, наш коригувальник вирішив, що по лісу треба відпрацювати, бо там щось може бути. Каже: «Давайте туди залп». Ми дали, потім узяли полоненого, і виявилося, що там 20 двохсотих.
А коли ми працюємо просто точково по цілях, то для безпеки нашої і наших установок заряджаємося на базі. Поїхали відпрацювали по цілі, повернулися, знову зарядилися. До того ж ми ж не просто так їдемо й стріляємо — це все командна робота. На КСП сидить комбат, командир розвідки, черговий, який дивиться за аероскопом. Ми виїжджаємо: «Що по небу?». Небо чисте, наприклад, їдемо. Буває, по рації передають, що «Орлан» летить, — сховалися, сидимо, чекаємо команду. Знову небо чисте — виїжджаємо працювати. Один раз було таке, що працювали (близько так під’їхали), чуємо — деренчить. Передаємо по рації: «Чуємо десь крило, бензиновий мотор». — «Над вами “Орлан”, давайте пуск і бігом звідти».
Сьогодні, наприклад, на позиції, де ми працювали, узагалі прикол був. Приїхали, усе виставили, відпрацювали й тільки від’їхали, може, метрів 300 — прямо туди прилітає. Ми в активних навушниках, а в них звук зовсім інший, треба звикнути. Зазвичай я їх знімаю, як відпрацюємо, а тут не зняв. Думаю, чи вихід, чи прихід. Напевне, вихід. І ми їдемо, а воно починає лягати. Кажу: «Десант, прикинь, ми як у блокбастері під прикриттям 120-го міномета відходимо. Оце командна робота. “Орки” думають, відпрацювали, відходять, а їх ще міномет прикриває». Він: «Ну так». Ми музику ввімкнули, задоволені їдемо, і тут як прилетить біля нас у дорогу. Диму повно. Десант каже: «Так це по нас працює». Я як дам газу!
— Наскільки близько ви підходите до нуля? І чи є така потреба?
— Залежно від завдань. Буває, узагалі дуже близько. Арта так не під’їжджає. Сьогодні ми, наприклад, закидували ворогу в тил, десь на 12–13 кілометрів від їхніх позицій. Плюс ще до наших позицій. Можна прорахувати. На 17 кілометрів працюємо. Буває, близько під’їжджаємо, так, що перебуваємо в зоні ураження всього. Ми мобільні, можемо і в тил відпрацювати. А штатні РСЗВ працюють здалека. Вони так близько не зможуть під’їхати, та й не треба, бо вони і від’їхати швидко не зможуть. Той ЗІЛ їде 60 кілометрів на годину. Поки розженеться, його вже доженуть з усього. А ми під’їхали, швидко відпрацювали й погнали. Головне музику ввімкнути!
— А було, що вас «отвєтка» діставала?
— Ні, вона нас ніяк не дістане, якщо тільки нас не побачить пташка, і не проґавить наш черговий, який сидить на аероскопі, що над нами висить якесь крило, і вони не почнуть під коригування працювати. Тільки тоді можуть влучити. Ми оперативно працюємо. Наприклад, відпрацювали, склалися, уже виїжджаємо з місця, і тільки тоді чуємо там приходи. Вони вже ніяк по нас не влучать, не дістануть.
— Де ви цього вчилися?
— Тут і вчилися самі. Щось в інтернеті дивилися, але взагалі на виїздах. Першого разу не вдалося — ага, треба робити так. Другого разу виїхали — уже робиш так, але ще іншу помилку помітив. Так під час роботи й училися.
— Розширятися плануєте?
— Було б БК, ми б цілий дивізіон розгорнули. Ми б узагалі таку роботу робили. Виїжджали б, наприклад, дві машини на одну позицію, дві інші на іншу й перехресним вогнем накривали. Ми б там просто все зносили. Усі ж були задоволені, коли був наступ, і ми там працювали, пацанів прикривали. Десь хтось тільки вилазив — ми туди насипали. Ми ж швидко можемо. Підготували собі декілька позицій, підготували БК вже на тих позиціях, приїхали відпрацювали, поїхали на іншу позицію зарядилися, відпрацювали, і так весь день кружляємо. Нас ніхто спіймати не може, і ми класно робимо роботу. Звичайно, можна було б розширяти й працювати, аби тільки БК було.
— Але ж ви ніби офіційна структура, чому ж не дати?
— Батальйон-то ми офіційний, у складі 129 бригади, але ці машинки наші — це ж не штатна зброя. Такої зброї по паперах узагалі немає, тому ми офіційно не можемо отримувати БК. Хоча наша влада, коли хоче щось змінити на законодавчому рівні, легко це робить. І зробити щось таке, щоб поставити таку машинку на баланс, думаю, не проблема. Аби бажання було. До того ж воно працює.
Її переваги в тому, що, по-перше, це економія БК, по-друге, ми працюємо в ціль. Так, БМ-21 пакетом 40 снарядів накриє повністю величезну площу. Але якісь із них підуть по полю, якісь по річці, якісь по цілі й ще кудись. Ми ж цими 40 ракетами будемо 10 виїздів працювати по 10 цілях. Звичайно, коли ворог іде в наступ і треба його загасити, то БМ-21 як дасть пакет 40 ракет, то всі зупиняться. А наші машинки призначені під’їхати якомога ближче, відпрацювати в тил по цілі й швиденько знятися. Те, чого не може робити БМ-21. Тут мобільність і точність.
— З 2014 року доброволець. Спочатку ДУК «Правий сектор», а потім уже УДА. Ніде не навчався, ні в яких інститутах. Прийшов зі строкової служби — молодший сержант, інструктор взводу аеромобільних десантних військ. У мене були якісь навички зі строчки, але участь у бойових діях уже з 2014 року.
— Чому артилерія?
— Коли наш батальйон «Арей» працював на правобережжі Херсонщини, наша група аеророзвідки була залучена для допомоги хлопцям із 46 бригади. У них були штурмові гаубиці 105-го калібру L119. Я тоді буквально закохався в ці гаубиці. Хлопцям сподобалося літати, а нам сподобалося з гаубиць стріляти. Кажу: «Давайте літайте, а ми постріляємо». І ми за тиждень знищили десь 12 одиниць різної техніки: танк, «бехи», БМД, САУ, вантажівки з БК. І навіть у посадці розібрали 120-й міномет з розрахунком.
Я чому запам’ятав цю роботу? Тому що в нас там ситуація одна була. Такий урок для мене, чому не можна порушувати графіка. Ми працювали з двох гаубиць. Дуплетом знищили танк, і вже час було виїжджати з тієї посадки. Іду збиратися, підходжу попрощатися до командира батареї, і тут по «радійці» чую: «Аеророзвідка передає, що знайшли “беху”». А я на такому адреналіні. Тут танк тільки знищили, перед цим «беху» разом з екіпажем. Кажу: «Давай я піду, п’ять хвилин відпрацюю — і поїдемо».
Наводимося на ту «беху». Робимо перший постріл, і я чую, щось летить. Хтось кричить: «Касета!». Для мене це був незнайомий звук. Я вперше опинився під обстрілом ракетами з вертольотів. Вона летить, потім вибух у небі, і через дві секунди п’ять-шість приходів. Падаю від гаубиці в один бік, напарник — в інший. І між нами снаряд у землю заходить. Я там уперше за всю війну це почув. Такий звук — ш-ш-ш — і зайшов. Лежу й думаю, що все. А потім: та ні. І стрімголов униз через колючу акацію. Її всі обходили, а я і не подряпався взагалі. А мій напарник (якщо захоче це повторити, не зможе) з обриву стрибає, там тубуси й гільзи валялися зі снарядів, животом по них пролітає, примудряється водночас якось ще взяти дві гільзи, кидає перед собою, прокочується по них і — шух! — унизу.
— І ця штука рвонула, коли зайшла в землю?
— Ні. Нам пощастило, бо той снаряд у них був заведений на самознищення й розірвався через п’ять хвилин. Вони по нас тоді пустили шість касет, як зараз пам’ятаю. Якби не було досвіду, якби ми не рухалися, ми б там усі загинули. Перша касета пішла на край, де ми були. Ми спустилися, чуємо другу вже ближче. Підриваємося, біжимо, знову летить, падаємо, і прилітає там, де ми лежали до цього. Біжимо далі, знову чуємо, летить, знову падаємо, знову прилітає. І так шість касет. Наступного дня йшли по тій доріжці, по якій бігли, і бачили, як вони чітко працювали по ній. Навіть було там одне дерево, я біля нього впав, і біля нього прихід. Ото якраз цей закон війни: хочеш жити — треба рухатися.
— Скільки вони на вас тоді витратили грошей?
— Нормально. Сотню тисяч доларів точно. Але найцікавіше не те. Коли ми вже звідти виїжджали, треба було проскакувати перехрестя на висоті. Я дивлюся — а там боєць з «Іглою» сидить. Наступного дня приїжджаємо, підходимо до нього й питаємо: «Слухай, а хто вчора був на зміні, коли вертушка працювала?». Той каже: «Я був. Я, хлопці, чітко бачив, як вертушка висіла і як вона по вас клала». А я: «То в тебе ж “Ігла” є. Чому ти по ній не відпрацював?» — «Та я так задивився», — відповідає. Та краще б ти вертушку відпрацював і потім задивився, як вона падає. І потім би всі задивилися, як тебе нагороджує Валерій Федорович Залужний за знищення ворожого гелікоптера.
Про рух опору на окупованих територіях
— Як для вас почалася велика війна?— Прокинувся в себе вдома в Новій Каховці — пух-пух, почалася війна. З хлопцями зібралися, поїхали забирати зброю. Одна з військових структур дала нам точку, де забрати. Їхали трьома машинами, завантажилися нормально. У мене Touareg стояв на задніх колесах, там повний багажник БК був: автомати, «Мухи», РПГ-7, заряди до них, купа всього. Зарядилися й повертаємося додому. Думали, що за Нову Каховку бій буде, тому що ГЕС, управління Північнокримського каналу…
Їдемо, друг мені передає, що величезна колона пройшла один з населених пунктів. У його батька на очах розстріляли наших військових і на величезній швидкості їдуть до Нової Каховки. Пів години — і вони будуть у місті. А ми їдемо між селами поруч з мелітопольською трасою. Той населений пункт у нас по ліву руку кілометрів за п’ять. Поки доїдемо до траси, то й колона ця буде. Доїжджаємо до траси, перші машини їхні ми не побачили. Їдуть швидко.
Я кажу: «Та ні, це точно не наші». Якісь білі пов’язки, зетки. У нас такого наче не було. Хоча я пішов на дембель 2017-го, може, щось змінилося, я ж не знаю. Колега каже: «Зараз я наберу командира тероборони й запитаю в нього, хто це такі». Дзвонить — так і так, іде колона на Нову Каховку величезна. Той питає, які розпізнавальні знаки. Білі пов’язки, усе таке. Відповідь: «Усе нормально, це наші відходять ГЕС обороняти».
І ми ж раді, що то наші. Виїжджаємо на трасу, даю газу, починаю ту техніку обганяти, піхота сидить на коробочках. Валера в мене збоку сидить, курить і магазин заряджає. А ззаду сидить Серьога, теж курить і магазин заряджає. Я сигналю, руками їм махаємо, вони нам махають, ми радіємо, що наші ГЕС оборонятимуть. І ми так до голови колони доїжджаємо, я дивлюся: триколор метляється. Я завмер. Кажу: «Пацани, треба відходити якимись полями». Дороги знаємо — поїхали. Заїхали в Нову Каховку, дивлюся здалека на ГЕС, а над нею вісім вертушок кружляє. Зрозумів по окрасу, що то не наші. Ну все.
А були ми з другом Відьмою. Зараз він легендарний, партизанська група в них «Відьма» називалася. Зараз в ССО хлопці працюють. Я виїхав уже звідти, а їхній підрозділ до липня партизанив по окупованій території на Херсонщині. У них там багато підтверджень, скількох окупантів і колаборантів вони задвохсотили. Кого двохсотили, у тих забирали документи, звіт робили, щоб потім ніхто не сказав, що вони там щось придумали. Потім я тих хлопців виводив (то вже можна казати) з-під Енергодара.
— А можна із цього місця детальніше?
— Відьма мене набрав, каже: «Ми вже не можемо, нас затискають, треба виходити». А я для них спеціально тримав маршрут евакуації. Дав їм точку, де бути, ми їм човен підготували, людина там чекала, визначили час, коли вони прибудуть. Щоб добратися туди, їм треба було здолати 207 кілометрів. У вівторок я скинув точку й порахував собі, що це дві доби, щоб добратися. Думаю, у четвер має бути човен, чекатимемо їх. А він мені дзвонить через три години, каже: «Ми на місці». — «Як ви там опинилися?» — «Сіли в машину й просто поїхали». Вони перевдягнулися в цивільне, усю зброю (трофейну) тримали при собі й ось так їхали через блокпости. Каже: «Коли блокпост, ми всі по гранаті тримаємо, чекаємо. Якщо щось, викидаємо гранати і йдемо в бій. Ну а далі вже діємо за обставинами. Приїжджаємо на блокпост, зупинили, водія щось запитали, він показав посвідчення — усе, проїжджай. «Будуть жити далі, — каже, — їдемо».
Я за ними плавав туди. Бо вони відійшли від берега на веслах, а коли хотіли завести мотор, то зірвали трос. Назад вставити не могли. Він мені дзвонить, що човен не змогли завести, ішли на веслах, хвиля до Енергодара відкидає. Я вночі бігом знайшов діда-браконьєра, вмовив його, що треба їхати хлопців забирати. Скачемо в той човен — я, браконьєр і ще один дід. І їдемо за Відьминою групою (сім осіб). Я так дивлюся на себе — ні броніка, нічого. АКСУ, один магазин і все. Думаю: так я ще до ворога не плавав. Наближаємося до точки, уже бачу берег біля Енергодара, а Відьми не бачу. Набрав його по звичайному зв’язку: «Ти де?». Каже: «Зараз». І сигналку якусь як дали, вона як засвітила, думаю: капець, зараз почнуть нас косити тут на воді. Ми бігом до них, але слава богу…
— І звук не привабив нікого?
— Ну то ж од берега метрів 100 було. Плюс хвиля, може, вітер, бог його знає. Я був готовий до того, що ми будемо їх забирати й нас будуть конкретно обстрілювати. Що нам, можливо, доведеться потім плисти вплав по Каховському водосховищу на свій берег. Ну але пронесло.
— Скільки це кілометрів?
— Можна по карті глянути. Думаю, не менше п’яти. Ось із цієї кишеньки ми випливали… Ого! 11,5 кілометрів. Я ту точку евакуації вибрав, тому що вони там ще «очі» не поставили. У сусідніх селах поставили, а там — ні. Ну й пощастило нам. Бігом до них підплили, кинули канат і почали тягнути. Не обстрілював нас ніхто. Нормально забрали хлопців, привезли, вдягнули, взули. Вони ж там не оформлені були як залучені особи. Зараз вони спецпідрозділ ССО, працюють, виконують завдання.
— Коли звільняли Правобережжя й вийшли до Дніпра, як було дивитися на рідний дім?
— У мене, чесно кажучи, немає такого, як кажуть, що хтось дивиться й плаче, бо він не може до свого дому дійти. Я спокійно дивлюся. Нічого, скоро приїду, усе нормально буде. Розумію, що Нова Каховка окупована, але я настільки впевнений, що це тимчасово, що в мене немає ніякого суму чи розчарування.
— Там є рідні якісь?
— Немає нікого, усі виїхали. Будинок мій уже чотири рази грабували «орки». Приїжджають-приїжджають і ніяк не дограбують.
— Ви маєте якісь контакти з людьми?
— Так. Від початку війни я був помічником командувача УДА по партизанському руху. Ми доволі добре із цим справлялися, просто я трошки втомився від тієї роботи, і захотілося більш активно брати участь у війні. Я організував потужну агентурну мережу на тимчасово окупованій території Херсонщини. Ми плідно працювали з ГУР МО й із (операторами. — Ред.) HIMARS працювали. Ті люди, які в мене там були, передавали координати ворожих цілей: БК, особовий склад, техніка. Спершу наші намагалися працювати «Точкою У», і ці наші «Точки» збивали або вони не долітали. Такий розпач був, поки HIMARS не приїхали. Потім узагалі все класно почалося.
Ми дуже багато там знищили. Наприклад, коли в Новій Каховці склад БК знищили, скрізь показували, що мало не ядерна бомба впала. У всьому місті вікна повилітали. То якраз наша робота. Мені ще довелося три тижні доводити всім, що там дійсно логістичний склад БК, що туди його завозять, а потім уже маленькими частинами розкидають по лінії фронту. А там просто був гуртовий ринок, і на ньому склад БК вони зробили. Наша агентурна мережа це помітила. Потім навіть фотопідтвердження дали. Ми завжди намагалися або фото-, або відеопідтвердження надати. Відпрацювали класно. Мій агент мені потім каже: «Дякую, Дімо! Вийшов, щоб дивитися, як воно буде, глянув й отямився вже в коридорі з рамою дверною».
У Брилівці Олешківського району ми теж гарно попрацювали, мене аж гордість розпирала. Там HIMARS накрили зразу три ворожі точки. Перша точка — БК, друга — з особовим складом, третю точку ми називали «жовті клумби», там техніка стояла. Там танчиків було біля 12, САУ, «бехи». Багато чого було.
Переправи ми накривали. «Панцир-С1» знищили на Каховський ГЕС. Він стояв зліва в бік Козацького, як проїжджати ГЕС. Помітили, дали підтвердження, HIMARS знищили. У Новій Каховці плавучу переправу накрили. В обід її помітили, а ввечері вже розібрали. Там колона заходила якраз на Козацьке, на «Нібулон» вони переправлялися. Потім плавучу переправу на Корсунку, Львове теж накрили. Ми там дві доби готувалися й прораховували. Тому що вони швидко працювали, на березі всього чотири хвилини були. За чотири хвилини чотири вантажівки заїхали й поплили на інший берег. Там теж швидко, до чотирьох хвилин. І ми рахували по часу, як нам їх спіймали, і таки спіймали. Горілку завозили, коньяк отруйний. Труїли там тих «орків», вони помирали.
— Як завозили?
— Через блокпости. У нас такі були люди героїчні. Дівчинка в мене одна була, вона в шортиках, спідничці приїде, ми її завантажимо — і вона поїхала через блокпости. Через Василівку, коли ще той маршрут працював, який евакуацією називали. І вона ще й на блокпостах їм роздавала: «Рєбяткі, вот вам, дєржитє сігарєткі». Розповідала їм, що торгує в магазині. Вони брали і вмирали.
— Ці люди вже звідти поїхали?
— Так, уже за кордоном. Деякі з них там і катування пережили. Одного спіймали, він чотири місяці на підвалі був, його струмом катували, страшне пережив. І його навіть не відпустили. Він утік звідти, йому вдалося. Іншого ми вивозили з родиною, тому що його чотири рази затримували. Перші три рази все спокійно: поспілкувалися, нічого довести не змогли. Вони до нього вчепилися, що він по полях їздить, а він прикидався, що фермер, робота вимагає, мовляв. Але коли вже відпрацювали по тих трьох точках у Брилівці, його вивезли в ліс і змусили викопати собі могилу. Він викопав. Кажуть: «Стрибай». Стрибнув. «Давай розповідай, з ким працюєш». Він нічого не сказав, і вони йому стрельнули біля голови. Каже: «Стою, не можу зрозуміти, я вмер чи не вмер. Постріл був, а я не розумію, вмер чи ні».
І вони що зробили? Привезли його дружину туди і її також змусили копати могилу. Але він усе одно нічого й нікого не видав, їх відпустили. Дзвонить мені: «Ми вдома». Я кажу: «Вас будуть однозначно приймати, за вами зараз просто ще подивляться. Треба вас швидко евакуювати». Знову дзвонить: «Якась машина у дворі стоїть не місцева, і там сидять три чоловіки». Кажу: «То за тобою дивляться, щоб ти нікуди не дівся, зранку будуть забирати. Тієї ж ночі ми залучили нашу швидку допомогу. Приїхала швидка, лікарі піднялися до них, перевдягли його і його дружину в білі халатики. Дочку взяли як пацієнтку, занесли в машину, вони сіли як лікарі, і їх повезли. А ті лікарі, що були, у цивільному почекали в під’їзді й розійшлися.
— А як ви їх вивозили з окупованої території?
— Допоміг наш знайомий, який теж працював по координатах. Завдяки йому ми змогли їх вивезти на окуповану територію Криму. Звідти вже вони поїхали далі. Дали перевізника, і той їх повіз. Як завжди, добре спрацювали корупційні схеми в Росії.
Ці люди багато зробили й таке страшне пережили. Я постійно думаю, як і до кого б достукатися, щоб доповісти, яку роботу виконували ті хлопці, та дівчина, усі вони, щоб їх нагородити. Не треба давати якусь потужну нагороду. Просто щоб вони відчували, що держава вдячна за їхні вчинки. Тому що вони ж не були оформлені, зарплати не отримували, ніхто їх не змушував цього робити. Вони самі робили, бо хотіли послужити державі.
Просто від себе це робили, від щирого серця. І пережили катування і все інше. Хочеться, щоб вони відчували, що наша держава їм вдячна за таку пожертву для неї. Я всім про це кажу, бо поставив собі таку ціль, що мені обов’язково треба для цих людей, які працювали, вибити якісь нагороди. Вони кажуть: «Дімо, нам не треба, то тобі треба, ти в нас командир». А я просто їх інструктував, як робити. Був посередником, коригував їхні дії та передавав дані, які вони напрацьовували.
— Там багато таких людей?
— Сьогодні в мене агентурна мережа й далі працює, але я їх зав’язав на інших людей, бо в мене немає часу.
— А багато колаборантів?
— Багато. Але українців більше. Просто українців багато виїхало, і кожен бере якусь участь у війні. А там, на тій території, лишилася певна кількість людей, які не можуть виїхати або бояться. Але вони нас чекають. Звичайно, лишились і колаборанти, які чекали Росію та досі страждають по Радянському Союзу.
— Що подумали, коли почули, що «орки» підірвали ГЕС?
— Для мене це взагалі не було новиною. Ще коли ми звільнили правий берег Херсонської області, я сказав, що як ми будемо прориватися на Нову Каховку, то вони підірвуть дамбу. Вони нерозумні люди, якщо це зроблять, але вони це зроблять. Чому нерозумні? Тому що більшість затоплених територій — це лівий берег Херсонської області. А це їхня лінія оборони, яку вони будували там рік. І вони просто взяли однієї миті знищили всю цю лінію оборони. Якщо дивитися з військового погляду, то вони для нас спростили завдання зайти туди. А якщо дивитись із цивільного погляду, то це екологічна катастрофа.
— Ви маєте інформацію, що там відбувається? Може, якісь знайомі постраждали?
— З моїх знайомих ніхто не постраждав. Слава богу, вони змогли врятуватися. Я знаю, що в Олешках і Голій Пристані була така ситуація, що ворог не давав взагалі можливості евакуювати людей. Якщо з’являвся якийсь човен чи катер, який міг допомогти людям виїхати, то вони відкривали вогонь. Там страшні речі відбувалися. Ті старенькі, які не змогли вилізти на дах, утонули та плавали вулицями долілиць. Тварини, які не змогли вижити, плавали вулицями.
— Ми зараз дуже велику ціну платимо за свою державу. Що ми мусимо змінити в собі, щоб ця жертва не була марною?
— Ми ж самі винні в цій війні. Ми самі принесли цю війну в нашу державу. Я, наприклад, раніше весь час розмовляв російською мовою, слухав російську музику, святкував «23 фєвраля» і так далі. І той Путін, і та Росія розуміли, що в Україні російський «язик», в Україні російські пісні, поважають російську еліту тощо. Вони собі думали, що ми їх тут чекаємо, і прийшли. Але, на щастя, не вийшло все так, як вони думали. Українці хоч і говорили російською мовою, але ми ж українці, ми любимо свою державу.
Нам просто треба після перемоги зберегти оце об’єднання нашого народу. Щоб ми нарешті зрозуміли: Україна має бути українською, з українською мовою, з українською історією, з українською літературою, з національними ідеями українськими. І все. Нас за це й поважає зараз весь світ, що ми настільки любимо свою державу, що готові так за неї воювати. Порівняймо географічно нашу країну й РФ, яка вона велика. Але, як завжди, перемагає сила духу та любов до своєї землі. Тому що нам і земля допомагає, і Господь допомагає, бо ми ж на своїй землі.
— Люди, які захищають зараз Україну, мають брати участь у її відбудові чи вони мають піти собі відпочити?
— Обов’язково мають брати участь. Я думаю, що тих, хто зараз при владі, якраз і мають замінити ті хлопці й дівчата, що воюють. Хто дійсно себе показує. Тому що вони ж не просто словами, а ділом показали любов до своєї держави. Вони тоді зможуть відбудувати країну, знищити нарешті цю корупцію в нашій державі. Ми всі маємо у своїх містах це робити, щоб не повторилося ситуації спочатку 2014-го, а потім 2022 року. Бо якщо ми всі після перемоги десь відійдемо, то далі залишаться корупціонери, політики різного роду, які прийшли, щоб заробити гроші. А якраз їх і треба прибрати з усіх державних органів.
— Що ви робитимете після перемоги?
— Ми з другом думаємо, що візьмемо собі ділянку землі та зробимо для бездомних собачок і котиків притулок. Вони в нас там будуть жити, гуляти, діти наші туди приїжджатимуть. А якщо насправді, то після перемоги я спочатку, звичайно ж, проведу час зі своєю родиною. Бо я заскучив уже і за донькою, і за сином, і за дружиною. А далі стовідсотково братиму участь у відбудові нашої держави.