За даними Офісу генерального прокурора, наразі таких близько тисячі, але це тільки офіційні дані і без урахування людей, яких росіяни забрали з собою на Лівий берег Херсонщини. "Телеграф" вже неодноразово писав про історії людей, які пережили насилля, документував злочини росіян та описував, що саме в катівнях робили солдати рф.
Цього разу ми поспілкувались з декількома чоловіками, яких мучили у херсонських ізоляторах, а насправді катівнях. Вони розповіли, як і за що їх взяли в полон, і що до них застосовували в тому числі сексуальне насилля. Не всім вдалось вийти живими з катівень. Декого росіяни замучили до смерті.
Роман невисокого зросту, у спортивній кофті з українським прапором, майже всю розмову не дивиться в очі й дуже переживає. Чоловік за професією моряк, але, як він сам розповідає, займався різним — від будівництва до водіння таксі.
"Якраз про початок повномасштабного вторгнення я дізнався через роботу в таксі. Я закінчив працювати близько 2 ночі 24 лютого і приїхав додому спати.
Але через деякий час почув, що почали надходити замовлення в Одесу, Київ. Я не зрозумів, чому о 4 ранку так багато замовлень.
Я взяв замовлення в аеропорт в Чорнобаївці і моїм пасажиром виявився військовий. Спитав його, чи це навчання, на що він відповів, що не схоже.
Потім знову віз жінку-військову. "Війна почалась" — сказала вона.
Коли я віз третього пасажира туди, то вже був перший приліт по аеропорту в Чорнобаївці.
Були думки поїхати, але в мене хвора мати, і з цим було б важко. Та і ми не розуміли, що відбувається. Думали: година-дві, день і це пройде.
На наступний день поїхав до військкомату, але він вже був зачинений, всі виїхали.
Ми зрозуміли, що треба щось робити. З колегами таксистами відслідковували пересування росіян, де знаходиться їхня техніка і все це передавали військовим.
Але це не приносило таких результатів, як ми очікували, ми думали, що нас кинули.
Почали думати, що ми ще в окупації можемо робити".
Так до Романа прийшла думка займатись майже партизанською патріотичною діяльністю.
"З сусідом вирішили розповсюджувати українську символіку, розмальовувати стовпи, бордюри у жовто-блакитний, малювати плакати для росіян з різними побажаннями, шкодили їхні банери з написами "росія тут назавжди".
24 серпня, на День Незалежності, ми розвісили по місту близько 40 українських прапорів, а вже 25 серпня нас повезли "на підвал".
Спочатку пов’язали мене і через півтори години взяли мого сусіда, так як я його здав після тортур. Але у нас була домовленість, що кого візьмуть першого, той дає годину аби інший встиг сховатись. Але сусід не зміг сховатись, у нього хвора теща і могло дістатись їй. Вони погрожували розправою і родичам".
Перший день тортур, як згадує Роман, він пам’ятає добре, попри те, що били аж до втрати свідомості.
"Я потрапив в ізолятор тимчасового тримання, де три доби підряд вони мене катували без перерви. Ми в камерах мали зустрічати їх криками "слава росіі, слава путіну, слава шойгу".
Дуже не любили татуювання — побачили у мене хрест, їм здалось, що це свастика. Сказали: нацист. Змушували зводити татуювання, мучили через це.
Часто застосовували електрошокер, пускали розряди до геніталій, чіпляли дроти прямо до них, до вух. Топили, різали.
Бувало, зав’яжуть за спиною руки, повалять на підлогу, сідають на мене зверху, піднімають футболку на обличчя і з пятилітрової бутилки заливали мене водою, поки не захлинусь. І так декілька разів підряд. При цьому, казали відповідати на питання. А я навіть не міг нічого сказати.
Одному якось стало мало цього і він дістав тактичний ніж, всунув у мою ногу і почав колупатися там ножем. Могли бити через незнання російського гімну. Забороняли спати. В камері всім казали слідкувати аби я не заснув.
Запам’ятав одну розмову: вони питали, навіщо ми це робили і хто нам платив. Просили здати "куратора". Я кажу: ніхто не платить. Вони не вірили, казали, що напевно нас кинули з грошима. "Що ж ви такі ідейні тут? Що вам ця країна дала, що ви за неї так боретесь?"- питали.
Я відповів: те, що ви намагаєтесь зараз забрати. Тобто свободу.
За що мене знову побили".
Відповідаючи на питання, чи росіяни просто виконували накази чи знущались задля власного інтересу, Роман відповідає, що окупанти це робили з задоволенням.
"Це не було просто виконання наказів. Вони ще один перед одним змагались, хто жорстокіше буде катувати. Якось ведуть мене і питають з посмішкою, який метод катування мені сподобався більше. Я ще чомусь пожартував: у вас всі такі цікаві, не знаю, на чому зупинитись. Після чого вони почали мене топити. Їм це було в кайф. Кожного з нас катувало по три-чотири росіянина. Вони казали, що спеціалісти і через три дні кожен з нас скаже те, що треба.
Вони спеціально відкривали вікна, коли катували інших, щоб всі чули. У мене в камері зверху лежав дорослий чоловік, і в якийсь день він почав плакати. Каже: "Я вже не справляюсь морально".
Я бачив їхні обличчя, адже були моменти, коли вони розслаблялись і ми їх могли ідентифікувати. Загалом я просидів там 51 день. Випустили 19 жовтня.
Але головне, що я живий. А в той час, коли ми з вами говоримо, десь на окупованих територіях когось так само катують".
38-річний діючий моряк Олексій — високий худорлявий чоловік у футболці з зображенням Тараса Шевченка. Каже, що ходив у ній половину окупації Херсону і тепер не знімає.
"Виїжджати з міста ми не могли, бо в мене паралізована теща. Тому я залишився, спочатку попіклувався про родину. Перший день почав розвозити людей, коли підвозив подружню пару з дитиною і вона була контужена, я зрозумів, що почалась війна.
Спочатку я став передавати інформацію про російських військових для ЗСУ, потім роздавали людям хліб, а згодом я почав готувати вдома, аби годувати херсонських старих.
Малювали прапори, розвішували символіку по місту, ми хотіли, аби росіян це дратувало, а крім того, хотіли підтримати наших людей, бо багато хто відчував себе кинутими. І щоб військові розуміли, що Херсон не здався і він не російський.
24 серпня мене забрали в СІЗО. Я встиг до того сховати телефон. Вони приїхали до мене додому і одразу жорстко побили. Чотири людини з ФСБ, російські солдати і два наших колаборанта поліцейських. Мене били усім, що потрапило під руки.
Відвезли спочатку у поліцейський відділок, а потім забрали фсбешники. Повезли шукати мій телефон. А потім кажуть "навіщо він нам треба". Підвезли до річки, поставили на коліна, до потилиці приставили пістолет і кажуть "Тут ти і залишишся".
Як згадує Олексій, коли його забирали з дому, він подумки попрощався з життям.
"Але один з них тоді сказав таки забрати мене в ізолятор.
Мене почали допитувати, під’єднали електроди до вух. Удари струмом практично не припинялись. Ще й знущались: "Щось слабо ти його б’єш". Казали між собою.
Удари струмом йшли по черзі з ударами палками по голові, по ногам. Особливо, коли бачили, що я не кричу від струму. Я просто як зварювальник звик до струму і міг терпіти. А їх це злило, вони думали, що я якийсь тренований.
Коли хотіли зробити ще більш болісніше, то підключали до геніталій і вже навіть нічого не питали, просто знущались. Казали, що ми монтуємо ролики про Бучу, що це все неправда. Що наш президент все вигадує.
Ще запам’ятав фразу: ти ж моряк, не дай Боже дізнаємось, що ти був в Америці. Знову імітували розстріл. Змушували знімати шапку і робили вигляд, що стріляють в мене.
Мене в перший день так побили, що я був чорного кольору, усе тіло в гематомах, а вуха після струму були розміром з голову. І потім вони постійно приходили, забирали і катували так. Питали, де живуть моряки, хотіли забрати машини. При цьому казали: ми не мародери, нам машини треба для роботи".
Згадує, як проходив так званий референдум вже у ізоляторі.
"В один день в нас був "референдум" про приєднання Херсону до рф. Вони виганяли нас з камер, і змушували голосувати. При цьому, відповідь "ні" вони прикривали рукою, можна було лише поставити галочку навпроти слова "так". Коли я спитав, чи можливий інший варіант, то мене одразу вдарили. Так от проходив референдум.
Після одного разу катуванням струмом, мені пошкодили хребет, тепер він в мене весь в шрамах.
В полоні я просидів 57 днів. 21 жовтня мене випустили. І це сталось лише через звільнення Херсону.
З 19 жовтня на 20 жовтня вони були такі радісні, казали, що вже ледь не в Миколаїв йдуть, а вже на 21 жовтня у них почалась паніка, вони почали спалювати всі документи, ми думали, що і нас спалять. Але нас врешті решт випустили. Просто відкрили камери і ми пішли. Але не всім так пощастило, декого вони з собою увезли на Лівий берег і що з ними зараз невідомо".
Телеграф