Херсонщина – один із тих регіонів України, який недооцінювався з точки зору громадської активності та патріотизму ні українською владою, ні росіянами. Так, у перші дні повномасштабного вторгнення, коли російські війська перетнули кордон у різних населених пунктах по всій території Україні, окупаційна армія очікувала зустріч з місцевим населенням “з відкритими обіймами”. Зокрема, такі очікування вони мали щодо Півдня України. Проте громадянське суспільство Херсонщини з перших днів війни почало чинити спротив окупантам. Яскравим проявом цього були проукраїнські мітинги у різних містах області, діяльність партизанського руху, одиночні протести людей, незгодних з окупаційною владою, допомога Збройним силам України точно вираховувати ворога.
Одним із таких міст спротиву став Скадовськ – місто і морський порт на березі Джарилгацької затоки Чорного моря. Адже тут останніми передвоєнними роками громадський активізм набирав обертів. Містяни за підтримки міжнародних донорів створили Скадовський молодіжний центр “Дім світлих ідей”, розвивали місцевий туризм, створювали суспільно-важливі проєкти. Поки у їхнє місто не прийшли окупанти.
Наш співрозмовник Олексій (ім’я ми змінили в цілях безпеки) – активний громадський діяч, адміністратор відомого скадовського туристичного пабліку у фейсбуку, блогер, який фільмував перші кадри вторгнення окупантів у місто, віч-на-віч стикнувся з “рускім міром” і тричі потрапляв до катівні.
Олексій розповів ZMINA, як російські військові поводились з цивільним населенням, про пережиті тортури і побої, як копав яму і передчував смерть, і що допомогло йому врятуватись.
Окупація Скадовська і українські прапори
Перші місяці повномасштабної війни у Скадовську на всіх адміністративних і державних будівлях майорів український стяг. За словами активіста, було відчуття наче росіяни оминуть місто, бо воно не є для них стратегічно важливим, і відразу підуть на Херсон. Російська армія окупувала Скадовськ всередині березня. На той час містяни залишились без поліції, СБУ та військових. З влади у місті були лише мер і поліція охорони. Міська рада відразу сформувала “Громадський патруль міста Скадовськ”. Його кістяк склали представники апарату та депутати міськради.“24 лютого ми лишились самі. Вранці встали, а в місті вже нікого нема. Залишились поліція охорони і мер. Все. На 24-те у мене була запланована зустріч з правоохоронцями і міською владою. Думали сформувати опорний пункт поліції у приміщенні колишньої аптеки, яке не використовувалось. Там два поверхи, дуже хороший підвал, ми розуміли, що таке місце дуже згодиться, раптом що, для гуманітарного штабу мікрорайону”, — пригадує активіст.
Про початок війни Олексій дізнався від сестри. Вирішив йти у міську раду й по дорозі зайшов у місцевий відділок поліції. На той момент він вже був закритий. Зрештою з’ясувалось, що усіх поліцейських підняли по тривозі і повезли до Херсона, а звідти вже у Миколаїв.З перших днів війни скадовці патрулювали місто. Олексій також приєднався до патрулювання. За його словами, на збори по організації цього патруля прийшло орієнтовно 250 людей. Головна мета такого чергування – безпека і захист від мародерів.
Перші викрадення активних містян
“Як тільки окупанти зайшли до міста, вони одразу забрали мера. На центральну площу заїхав зведений загін Росгвардії. Їх було орієнтовно 25–30 осіб в повному бойовому спорядженні. Загалом заїхало орієнтовно 180 осіб. Транспорту було 40–50 машин. Це були бойові машини, легка мотопіхота, польові кухні, крани, бульдозери, автобуси, цивільні вантажівки. Поселились вони у дитячому таборі “Слава”, де й зробили катівню. Згодом зайняли відділення поліції, а підвал використовували як камери СІЗО, в яких тримали і допитували людей”, – розповідає активіст.
“Коли “рефи” тільки зайшли у місто, то сказали поводитись всім чемно, з прапорами не бігати, на мітинги не виходити, “факи” їм не тикати. Українські прапори знімали не відразу, тому місцева влада могла хоч якось виконувати свої функції. Патруль також працював до моменту зміни прапора. У день зміни прапорів відбулося зібрання, на якому ми вирішили більше не виходити на чергування, бо змінився правовий статус і більше патруль не міг існувати”, – каже активіст.
За його словами, окупанти казали людям, щоб ті не влаштовували ніяких “волнений”, щоб дотримувались комендантської години, бо у них своя “робота”, а у цивільних своя. Так тривало впродовж якогось періоду:
“Після викрадення мера, його першого заступника і секретаря міськради містяни виходили на мітинг. Багато людей встигли зафільмувати цей момент, деякі зйомки потрапили в національний телерадіомарафон “Єдині новини”. Тоді ж відбувся й розгін мітингувальників. Він був достатньо жорсткий, “рефи” почали стріляти вгору , кидали світлошумові і газові гранати”.
Відтоді у Скадовську почалось зовсім інше життя. Люди розуміли, що після проукраїнських мітингів можуть бути наслідки. Росіяни почали виловлювати й переслідувати активістів. Першим забрали знайомого Олексія, який мав проукраїнські погляди і був активним під час мітингу біля міськради.
“Забрали мого знайомого. Відпустили живим, але він мав поламані ребра, струс мозку, відбиті нирки. Десь у той час інший знайомий попередив, що цікавляться і мною”, – каже Олексій.
Били здебільшого битою, молотком, катували струмом, затискали плоскогубцями пальці
Загалом активіста вивозили для так званих “розмов” тричі, четвертий раз він мав контакт з окупантами, коли забирав свої конфісковані речі. Хоча приходили по нього вісім разів.“Перший раз приїхали, коли мене вдома не було. Дзвонили мені, але я не брав слухавку. Мало чи, хто там дзвонить. Зрештою “рефи” вийшли на патруль, і вже з патруля до мене хлопці подзвонили та передали стан справ і чого саме від мене хочуть. Я встиг підчистити свій телефон, бо мав різні контакти і фотографії. За великим рахунком, які до мене можуть бути претензії? Я з військовими контактів не мав, нічого їм не передавав, звичайний міський активіст. Тоді мені сказали приїхати до міськради”, – згадує Олексій.
У приміщенні міськради на Олексія вже чекали. Надягли на голову шапку, приставили до тіла автомат і завели до “бобіка”. Там наказали лягти на підлогу, тримати руки за спиною і в такому положенні повезли до новоутвореної катівні у дитячому таборі “Слава”.
“Інформація, що я прийшов до них сам, десь загубилась, і тому якийсь час мене били, бо треба було бити. Коли нарешті зрозуміли, що я прийшов “добровільно”, сказали: “Будемо по-іншому з тобою розмовляти, нормально”. Але хвилин за 15 знову почали бити тією ж самою битою”, – розповідає Олексій.
Під час катувань росіяни звернули увагу на чистий телефон активіста. Мовляв, якщо нема що приховувати, то чого телефон порожній. Били здебільшого битою. Застосовували також електричний струм, затискали плоскогубцями пальці, били молотком по м’язах.
“Що хотіли дізнатись? По-перше, у них була інформація, начебто я взагалі мало не Джеймс Бонд якийсь. Окупанти знали, що я був адміністратором групи у фейсбуку, що робив контент у Скадовську, що дружу з мером міста і на нього працюю, шукали в мене телеграм-канали, які я адмініструю. Я також розумів, що вони хотіли, щоб я перестав вести групу в фейсбуку, а якщо буде можливість, то ще й притягнути мене до відповідальності”, – розповідає Олексій.
Також активіст згадує, що йому кололи якийсь незрозумілий препарат і називали його ядом. Погрожували: якщо не вколоти протиотруту, то помре за 4–6 годин. Катування тривали з обіду й до ночі.
Після катувань Олексій мав поламані ребра, струс мозку. З пальців, думав, нігті злізуть. Самі пальці після плоскогубців стали на якийсь час наче дерев’яними. Перший раз активіста протримали в катівні 19–20 годин.
“Дали мені шість аркушів паперу і сказали, щоб я здав мера, розписував корупційні схеми. Зрештою я писав там різну дурню. А потім на камеру все це читав. І треба ж було серйозне обличчя тримати. Забирали ті папери на перевірку. Назвали це відео, начебто сам до них прийшов, щоб звернутись до скадовців: щоб не провокували військових, щоб цивільні займались своїм цивільним, а військові будуть – військовим”, – пригадує активіст.
Казали, що активних людей треба кожен місяць смикати, бо знову починають займатись активізмом
Через два тижні після виходу з катівні росіяни знову прийшли до Олексія. Сказали приїхати забрати речі, які були конфісковані, й додали, що мають поставити ще одне питання активісту.“Тоді саме мер покинув місто і, мабуть, вони дивилися чи я, як “головний агент”, не поїхав теж”, – припускає Олексій.
Під час окупації Скадовська містяни не мали доступу до медицини, зокрема, до потрібних лікарський засобів. Підвезти їх не було можливості. Тому хтось їхав за ліками у Крим, інші – недоброчесні громадяни – робили на цьому прибутковий бізнес. Також передати ліки можна було автобусами, які евакуйовували людей на підконтрольну Україні територію. Тоді у “Скадовського патруля” з’явилась ще одна гуманітарна місія. Був організований пункт обміну ліків, який називався “Аптечка”. Працював за такою схемою: одні віддають те, в чому немає нагальної потреби, або навіть прострочені ліки, взамін отримують необхідні препарати.
Коли за Олексієм прийшли вдруге, то вже застали його вдома. Цього разу серед ночі вломились шестеро людей з автоматами. “Спокійно жити не хочеш?” – питали.
“Я казав, що хочу. Вони ж говорили, що я “знову якоюсь дурнею займаюсь”, на що я відповідав, що нічого такого не роблю. Того разу везли вже у цивільному мікроавтобусі. Привезли у табір, до тієї ж кімнати, де катували і першого разу”, – каже Олексій.
Між першим і другим разом у катівні минуло півтора місяця. Час, коли активіст перепочив і відновився від побоїв російських військових. Чому забирали другий раз, каже, не розумів. Бо ж “домовлялись”, що він нічим займатись не буде, ніякого громадського активізму.
“Залишили на ніч, сказали, що прийдуть зранку. Відповідно вночі не били, що не могло не радувати, бо хлопці розказували, що, як їх туди привозили, то приковували до сходів між першим і другим поверхом, і вони так цілу ніч на витяжці, на носочках стояли”, – згадує Олексій.
Туалетів у кімнатах катівні, де тримали скадовців, не було.
“Я знайшов одну порожню півлітрову пляшку, наполовину повну з сечею півторашку і під ліжками познаходив такі ж пляшки. Кажу: “Давайте я приберу, винесу, тут же хлопці ще будуть, пляшки потрібні”. На що мені відповіли, що не треба прибирати, що я буду яму копати”, – пригадує активіст.
По нього прийшли зранку. Погрожували, говорили, щоб поїхати додому, він має чимось зацікавити російських військових. Телефон Олексія був увесь час у російських окупантів на перевірці.
“Прийшли вранці, натягнули шапку на голову, дали лопату і повели на вулицю. Вивели до колишнього стадіону і сказали копати траншею 4 м у довжину і 1 м в ширину. Глибина — людський зріст. Порахував, що викопав десь 5,5 чи 6,5 кубів землі. Думав, що копаю яму, напевно, собі і якось так стало… Але цього разу теж пронесло. Як викопав — відпустили. І наприкінці запитали, чи все я зрозумів, і чи не буду “дурнею” займатись”, – каже Олексій.
Копання ями як елемент психологічного тиску зустрічався в історіях людей з інших звільнених від росіян громад. Такий собі “виховний процес”, вважає активіст:
“Якось, коли вони між собою розмовляли, я почув, чого мене забирають. Казали, що таких активних людей, як я, треба кожен місяць смикати, бо ми знову починаємо тихцем займатись активізмом”.
Російські військові у Скадовську, травень 2022 року. Фото: “Радіо Свобода”Коли представники Росгвардії вчергове прийшли до активіста додому, його не було. Через батьків окупанти передали, щоб він приїхав до них з паспортом у колишній відділок поліції, який тепер окупанти назвали “Народною міліцією”. “Я приїхав. Нікого, хто б міг зі мною поговорити, не було. Чергові записали мої дані, і я пішов. Через пару днів залітає додому “кримінальний розшук”. Приїхали в поліцію. Ті підтвердили, що я до них приходив, як і було наказано. “Рефи” сказали роздягатись і йти в камеру. Сидів в камері в трусах і босий 3–4 години. Згодом приїхали шестеро, хто з автоматом, хто з пістолетом, хто в формі, хто без, і знов до мене: “Давай розказуй, що знаєш, де партизани. Я нічого не сказав. Хвилин 20 мене помусолили і під вечір відпустили. Віддали одяг, паспорт, а про телефон сказали “не приймали”, – говорить Олексій.
Зі Скадовська активіст виїхав наприкінці липня. За декілька днів до того до нього додому знову приходили росіяни, але настирливими не були. Стукали — він не відкрив, ті розвернулись і пішли. Після цього приходу, вирішив виїжджати через Крим у Грузію, а згодом до Німеччини.
“Пам’ятаю, коли мене забрали перший раз, то говорили, щоб не намагався нікуди їхати. Бо начебто я невиїзний, мої дані є на блокпостах, і максимум, куди доїду, то це до Херсона, а там знають, що робити з такими, як я”, — пригадує активіст.
На в’їзді в тимчасово окупований Крим, каже, всі проходять співбесіду. Чекати на неї довелось кілька годин. Забирали телефон і документи. Утім, активісту пощастило, що російські служби між собою не завжди спілкуються, відповідно про допити Олексія ніхто не дізнався, як і про наказ не виїжджати.
“Оскільки “рефи” мене регулярно допитували, то я розумів, як треба говорити з росіянами. Не треба казати правду чи неправду, треба розказати максимально зрозумілу для них історію”, – пояснює Олексій.
Під час виїзду зі Скадовська у місті стався вибух на очисних спорудах. І вже наступного ранку окупанти знову приїхали до активіста додому. Його сусідка розповіла росіянам, що він виїхав до Грузії. Олексій для підтвердження цього спеціально опублікував фото у соцмережах, що він таки в Грузії.
