— Мої «ходіння по муках» під час окупації Херсону почалися в День прапора, 23 серпня, минулого року: до мене нагрянули троє типів в масках і відвезли в катівню фсб, — розповіла «ФАКТАМ» херсонська блогерка Олена Наумова.— Весною минулого року я брала участь у всіх патріотичних мітингах херсонців, вела звідти стріми (прямі трансляції). Спочатку ми мітингували на площі Свободи. Російські солдати лише стріляли вгору, щоб залякати. А коли в місто увійшла росгвардія, почалися жорстокі розгони мітингів — нас закидували світлошумовими гранатами, травили газами. Довелося відмовитись від проведення мітингів на центральній площі, ми стали збиратися в парку Шевченка. Але й там нас пресували. Останній мітинг відбувся 27 квітня. Я на дно не залягла — продовжувала вести патріотичні стріми в соцмережах. І ось на День прапора мене арештували. А наступного дня схопили моїх друзів-блогерів, молоду пару — білоруського патріота Валерія та українку Ольгу. Їх доставили в ту ж катівню, що й мене.
«Підсипали у воду наркотики»
— Вас катували?— Молодих в’язнів сильно били та, що найнестерпніше, катували за допомогою електричного струму, — відповідає Олена Наумова. — До мене фізичної сили не застосовували (хіба що один раз зацідили по обличчю). Але морально жах як знущались. Навіть застосували катування наркотиками. На допитах мені зв’язували руки й ноги, поливали їх водою, кріпили електричні клейма й погрожували, що зараз включать струм. Врешті не робили цього, але все одно таке дуже важко пережити: знаходишся в постійній психологічній напрузі, весь час очікуєш, що тобі зроблять дуже й дуже боляче. Навіть коли я знаходилась в камері, знущання продовжувались. Тут слід сказати, що, коли хтось з тюремників стукав у двері камери, в’язень мусив зразу ж натягти собі на голову пластиковий пакет.
— Щоб не бачити мерзенні фізіономії тюремників?
— Отож-бо. Ці виродки дуже бояться, щоб їх не впізнали. Так от, вони навмисно через короткі проміжки часу стукали у двері, щоб познущатися, бо щоразу мені доводилось натягувати собі на голову кульок.
— Увечері підсипали в пляшку з водою. А я цього не знала, випила. Галюцинації були жахливі: наче з якоїсь розщелини виникає скелет дикобраза, з тріщини виповзає велетенська гусінь, мені здавалося, що стіна ставала рожевою від тисяч хробаків, які начебто по ній повзли. До того я жодного разу не пробувала наркотики, але не важко було зрозуміти, що саме їх мені підсипали у воду. Вранці кати єхидно спитали: «Как вы себя чувствуете?»
— Це було найстрашніше з катувань, які до вас застосовували?
— Ні, найстрашніше — це допити в кабінеті. Уявіть, я сиджу з пакетом на голові, нічого не бачу. І не знаю, наступної миті прилетить мені удар по голові чи не прилетить. Під'єднають струм чи не під'єднають. В перші дні дуже важко було дихати в пакеті, бо він був ще новим, без дірочок. В камері я згортала його в декілька разів, притуляла до стіни й клала на нього голову. Стіна там шершава, через це в плівці з’явились малесенькі отвори. Після того дихати з пакетом на голові стало легше.
— Чого від вас хотіли добитися слідчі?
— Передусім їм був потрібен мій телефон з контактами людей, з якими спілкуюсь. Я встигла його заховати, і коли «група захоплення» в масках приїхала мене арештовувати, на видноті лежав «чистий» телефон, в якому було мінімум контактів.
— Мучителі змусили вас сказати, де схований телефон?
— Так, змусили — за допомогою брутальних погроз: «Мы тебя бомжам отдадим!» «Мы тебе монтажную пену зальем туда-то и туда-то». «Мы тебе руки и ноги поломаем». Все в такому ось дусі. Я сильно злякалась і сказала, де телефон. Вони поїхали, привезли. А ще змусили (не тільки мене, а практично всіх «політичних») зробити на камеру заяву про те, що розкаююсь в тому, що говорила у своїх патріотичних стрімах. Потім мій ролики й ролики інших активістів крутили на пропагандистських каналах. Це окупантам було потрібно, щоб залякати херсонців, передусім місцевих блогерів.
«В камері спала на перевернутих стільцях»
— Ви сказали, що ефесбешники арештували також ваших друзів — молоду пару Валерія та Ольгу. Вам вдавалося спілкуватися з ними у в`язниці?— Валерія тримали в сусідній з моєю камері. Він мені дуже допоміг. У нього був туристичний килимок. Так він розірвав його навпіл і просунув половину мені.
— Як це — просунув?
— Там через всі камери проходить труба. Між нею та стінами є щілини. Саме через таку щілину Валерій зумів протиснути мені шматок безцінного в тій ситуації килимка. Чому ця річ була мені дуже потрібною? Нар або ліжок окупанти в камери не поставили. В мою кинули два старезні брудні стільці. Як зможеш, так і прилаштовуйся на них спати. Для молодої здорової жінки це було б дуже непросто. А з моєю не надто здоровою спиною й поготів.
— Ви ставили стільці поруч і лягали на них?
— Ні, такий варіант не підходив — двох стільців мало, щоб лежати на них. Я їх клала спинками на підлогу. Розгортала один до одного і лягала на ці спинки. Але між ними лишався проміжок бетонного полу. В цей проміжок я стелила пластиковий пакет. А на восьму добу Валера просунув в мою камеру отой шматок туристичного килимка. Думаю, що завдяки цьому я врешті не застудилась. Захворіти на застуду можна було легко, бо ночі тоді вже стали доволі холодними. Щоб хоч трошки зігрітися, я обгортала плечі пластиковим пакетом.
— Саме так. То були підвали інституту «Украгропромпроєкту».
— Валерія били на допитах?
— Били, причому дуже жорстоко. Його дружину Олю теж били. З камери Валерія часто доносився скрегіт заліза об бетон. Спочатку не розуміла, що там відбувається. Згодом дізналась: тюремники навіть в камері не знімали з молодого чоловіка кайданки. Ланцюгом його пристьобували до труби, яка проходила вздовж стіни. Коли Валера рухався, було чути металевий скрегіт. Тільки на ніч його від’єднували від труби. Місяць Валерія тримали в підвалі, а потім ще місяць змусили копати окопи.
— А що було з його дружиною Олею?
— Її випустили в той же день, що й мене, — 2 вересня. Точніше, були змушені випустити, бо вона сильно захворіла через ігнорування тюремниками елементарних гігієнічних правил утримання в’язнів. Річ у тім, що всіх нас змушували їсти однією ложкою (причому чомусь чайною). Їжу приносили раз на день. Годували в’язнів по черзі, вручаючи кожному одну й ту ж саму ложечку. Оліна камера була останньою. Тож вона користувалась ложкою після всіх інших. Не дивно, що підхопила ротавірусну інфекцію. В Олі так сильно підскочила температура, що вона була ледь жива.
Я коли зрозуміла, що одна ложка на всіх, то відмовилась від неї — вирішила, що краще буду їсти руками. Користування ложкою мало ще й такий неприємний нюанс: в тебе за спиною стояв наглядач. Як я вже казала, в’язню заборонялося бачити фізіономії будь-кого з тюремників. Тому в присутності наглядача їсти мусила з пакетом на голові. Він раз на день приносив відкриту банку несмачної тушкованки, ставив її на стілець. Ложка стирчала з відкритої банки. Я стала віддавати йому ложку, він виходив, я знімала з голови пакет і їла.
Додам, що, коли мене арештовували, сказали взяти з собою трохи їжі та воду. Перші два дні тюремники мене не годували — харчувалась тими 300 грамами печива, які взяла з дому.
— Ні. Водили тільки не допити. В камері цілодобово горіла тьмяна лампа. Важко було збагнути, котра зараз година. Щоранку проводили перекличку. На неї не виводили — просто стукали у двері, питали: «Фамилия? Когда ела?» Треба було обов’язково відповісти: «Вчера».
— Навіщо оте «когда ела»?
— Тюремники в такий спосіб перевіряли, чи, бува, не з’їхав в’язень з глузду (через сильний стрес таке цілком можливо).
— Пробачте за запитання: вас виводили туалет?
— В туалет — ні. На четверту добу мені видали відро. Після цього я ще тиждень провела в камері. До того, як мені видали відро, мусила користуватись для особливих потреб пластиковими пляшечками й коробочками, які лежали в пакеті зі сміттям (він лишився в камері від попереднього в’язня).
Якось вночі мені вдалося вмовити солдата, щоб провів до туалету. Так я змогла один єдиний раз спорожнити відро. Тюремники його не виносили й не давали можливості робити це в’язням. До речі, коли мене посадили в камеру, там вже стояли 2 п’ятилітрові баклажки із сечею.
Допити тривали чотири дні. А потім тиждень мене не чіпали. Казали лише: «Скажи нам что-нибудь, чтобы мы тебя отпустили». Але я нічого їм не сказала.
— У вас був оберіг?
— Мій оберіг — молитва. Коли вели на допит і коли знаходилась в камері повторювала про себе: «Господи, прости й збережи». Боженька мене врятував.
— Вам офіційно висунули якесь звинувачення?
— Так, звинуватили в «екстремізмі». В останній, четвертий день допитів спитали: «Ну что, Крым — это Украина?» «Да», — відповідаю. «Херсон, Запорожье — это Украина?». «Ты наговорила на статью об экстремизме — от 3 до 5 лет. Дяде Грише деньги давала?» — «Давала, 20 гривен» — «А это спонсирование ЗСУ — статья до 20 лет лишения свободы». Волонтера Дядю Гришу (Григорія Янченка. — Авт.) якщо не на ім’я, то візуально знає вся Україна — про нього безліч разів розповідали ЗМІ: цей інвалід на візку збирав гроші для ЗСУ на вулицях окупованого Херсону.
Врешті написали бумагу про те, що вони мене депортують на один рік. Попередили: якщо буду й надалі «много говорить», то депортують на 10 років.
— Куди?
— На підконтрольну українській владі територію. Мене відпустили, посадили під домашній арешт, сказали, щоб готувалась виїхати з Херсону.
«Всі три місяці, починаючи з моменту арешту, нерви були постійно напружені, часом мене аж трясло»
— За 11 днів неволі ви, певно, сильно схуднули?— Ще й як сильно. На мені була літня спідниця. В тюрмі вона стала завеликою, ледь не спадала з мене. Доводилось зав’язували краї. Кілограмів 7-8 точно втратила.
— Окупанти «депортували» вас з Херсону?
— Ні. Ця історія повернулася так, що я була змушена втекти з дому, імітувавши власне викрадення, перейти на нелегальне становище. Родичам (навіть сину, який давно вже живе й працює в Польщі) нічого не сказала. Просто зникла, щоб врятувати своє життя.
— Росіяни або їхні поплічники з так званої «днр» хотіли вас вбити?
— У мене склалося саме таке враження з їхніх дій. Спочатку вони переносили дату «депортації». Потім вчергове заявилися до мене й кажуть: «Ну все, в конце недели поедешь». Спитала, на яке конкретно число замовляти перевізника. «Мы тебя сами вывезем». Що значить самі?! Навіщо їм брати на себе ці клопоти? Вони пішли, а мене аж трясло — було зрозуміло, що ці виродки націлились вивезти мене в якесь глухе місце та вбити. Я дуже нервувала, вийшла на вулицю. Незнайомі люди — просто перехожі — зупинилися сказати: «Ми дивились ваші стріми. Ви молодець». Ці люди звернули увагу, що я сама не своя. Спитали, що трапилось. Я розповіла. «Ми увечері прийдемо, спробуємо допомогти», — запевнили вони. Прийшли. Кажуть: «Залиште відкритими двері, щоб склалося враження, що вас арештувала якась конкуруюча російська спецслужба. Ми вас сховаємо, але за умови, що про це не будуть знати ні вороги, ні свої». Я розуміла, що рідні й друзі будуть шоковані моїм зникненням, але я мала врятувати своє життя.
— Де ви переховувались?
— На квартирі в однієї чуйної патріотично налаштованої жінки. Вона увесь день була на роботі. Я прибирала у квартирі, готувала їжу. А ще багато прочитала в ті дні книжок з домашньої бібліотеки хазяйки — не менше 300 сторінок щодня. Це допомагало відволіктися від думок про небезпеку, заспокоїти нерви.
— На вулицю зовсім не виходили?
— Жодного разу не виходила — всі 8 тижнів, до 11 листопада, коли наші війська звільнили місто. Єдине, що дозволяла собі, — іноді покурити на балконі.
— Витримати це було важко передусім психологічно, адже кожний лязкіт заліза за вікном або на сходах, кожний стук викликали тривогу: чи не за мною прийшли? Коли нарешті я вийшла 11 листопада на вулицю, було таке відчуття, що наче з печери на світ Божий вибралась.
Всі 3 місяці, починаючи з моменту арешту 23 серпня, нерви були постійно напружені, часом мене аж трясло. Це був безперервний треш. Хоча я й приймала заспокійливі засоби. Але вони майже не допомагали.
— Ви мали план на випадок, якщо б запідозрили, що окупанти вичислили, де ви знаходитесь?
— Такий план був. Декілька патріотично налаштованих жінок намітили варіанти мого таємного переїзду у квартиру в іншому районі Херсону.
— Ваш паспорт був у вас?
— Це добре, що про нього спитали. Паспорт окупанти мені не віддали. Але на другий день після звільнення Херсону до мене на площі Свободи підійшла дівчина, каже: «Ваш паспорт у надійної людини». Назвала адресу. Виявилося, що перед втечею з Херсону окупанти вивезли політичних в’язнів за місто, лякали розстрілом. Але врешті кинули їм стопку паспортів і сказали забиратися геть. Перший же паспорт, який підняла молода жінка на ім’я Вікторія, виявився моїм. Вона впізнала мене по фотографії та взяла документ, щоб повернути мені.
Фото у заголовку надано Оленою Наумовою
