6 днів в дорозі до своїх - через замінований лиман та подих орків у спину. Ірина із Херсона прожила в окупації 2 місяці. Каже, що орки - то інший вид людей, і якщо ти їх не бачив, то складно описати словами. Вона до останнього не хотіла покидати рідне місто і наголошує, що херсонці боролися зі всіх сил. І продовжують боротися. Як Ірина Ванцовська жила в окупації та вибирался до Одеси – у матеріалі кореспондента Української Служби Інформації Валерії Шаповалової.
Окупація
Окупанти зайняли Херсон 2 березня 2022 року. Ірина одна із перших бачила зосередження росіян у центрі міста, тому що проживала неподалік.У перший тиждень після окупації місто просто вимерло. Моя квартира на 4-му поверсі. Через вікно або балкон було видно, як між домами (по кварталах) на БТРах та танках їздили орки та направляли в тебе свої пушки. Таким чином вони нас залякували, – згадує вона.
У місті панував інформаційний вакуум. Херсонці не розуміли, що відбувається та що їм робити. У перші дні спорожніли усі продуктові магазини та аптеки:
Ранок починався з пошуку їжі. Шукали відкриті магазини. Шукали хліб. Це було дуже страшно та нікому не зрозуміло.
Попри тиск ворога, протягом березня 2022 року місцеві жителі виходили на мирні демонстрації проти окупації. Там вони обмінювалися продуктами. Ірина згадує, як комусь принесла яблоки, а їй дали рис.
Ми з сином також активно виходили на мітинги. Вони допомагали мені виплеснути весь той жах та злість. Ми кричали, навіть билися. Проте потім вони почали нас розганяти, кидати світлошумові шашки. Не було можливості збиратися. Ти залишився один на один із орками, – розповідає Ірина.
Повна чаша ненависті
З початку Ірина не планувала покидати Херсон. Та розпач у душі накопичувався. Злість і ненависть переповнювали. Заборонивши мітинги, окупанти залишили херсонців без можливості виплескувати свої емоції.Ти цілий день один на один із собою. Як у кімнаті з маніяком. Ти головою розумієш, що, напевно, він не буде тебе чіпати, адже ти просто жінка, але його лише одна присутність дає стільки жаху… Жити як раніше неможливо було. Я дивилася на кожного військового і говорила йому “здохни, здохни”. Мене ненависть просто розривала. Потім я зрозуміла, що треба їхати, – каже Ірина.
Крім цього, на рішення про виїзд вплинув страх за 22-річного сина. Він приймав активну участь у мітингах та був патріотично налаштований. Через це у домі Ірини проходили обшуки. На щастя, хлопця не забрали, однак ситуація залишалась ризикованою.
Евакуація: 6 днів за крок до смерті
Ірина виїджала з Херсону зі своїм сином, колишнім чоловіком (із Нової Каховки), та двома собаками у колоні з іншими херсонцями. Всі їхали на легкових автомобілях (4-5 машин). У цій групі було близько 20 людей – окрім двох собак, ще була сім’я з 4 котами, молода пара із новонародженою дитиною, чоловік після інсульту та купа валіз.Це була невідомість, відсутність будь-яких гарантій. І надія.
Ірина зібралася виїджати тоді, коли якраз росіяни заборонили це робити. Протягом трьох тижнів вона день у день сиділа на валізах та кожного вечора чекала від перевізника відповіді – «їдемо завтра, чи ні».
Та «зеленого світла» так і не дочекалася – виїжджати не можна було. Перша спроба видалась невдалою. З часом жінка знайшла іншого перевізника. І от зранку 5-го травня виїхали.
По місту вже було кілька блокпостів. Раніше не було. На одному хлопець попросив цигарки. На щастя, проїхали нормально. Водій наказав говорити, що ми їдемо у Скадовськ, – згадує жителька Херсону…
Шлях до своїх через замінований лиман
Було вирішено до Одеси їхати через Кінбурнську косу. Це був єдиний шлях на той час.Херсонці проїхали кілька сіл, які були окуповані. Одне з них – Геройське – батьківщина батька Ірини. Людей супроводили до села Покровське Миколаївської області – близьке до Кінбурнської коси.
Нас привезли до пансіонату та сказали, що ранком наступного дня за нами приїдуть і ми рушимо далі, – розповіла Ірина.
Однак наступного ранку ніхто не приїхав. І через день нікого не було. В пансіонаті була одна жіночка, яка також нічого не знала і благала не висовуватися.
Варіантів було кілька: туди могли прийти орки та відправити нас назад до Херсону, чоловіків могли направити рити окопи. Вони взагалі могли зробити що завгодно. Тривога настільки переповнювала, що одного дня навколо басейну я находила 8 кілометрів, – згадує Ірина.
Лише на 6-й день з’явилася надія на порятунок. Перевізник вийшов на зв’язок на наказав через 15 хвилин прийти до визначеної локації.
Херсонцям прийшлося йти пішки по сафарі (так тут кажут про пісок), їхати у тісноті на маленькому старенькому автобусі, а потім знову плентатись по мокрому піску до самої води.
Шлях був досить важкий – навкруги сафарі – піски. А ми з валізами, тваринами, хворими та дітьми. А ще нас дуже покусали комарі. Ми мали йти у повній темноті та зберігати режим тиші, – згадує Ірина.
Врештi-решт уночі херсонців забрали на гумовій лодці.
Я сиділа на кормі, а переді мною був наш військовий. Він весь час дивився у воду. Ми дуже повільно пливли. Потім з’ясувалося, лиман на той час був замінований. Так, було страшно. Але це був інший стан. Інше повітря, – розповіла Ірина.
Людей доправили до корабля. Далі – Очаків. Після – на автобусі до Одеси. Очаків також рідне місто для Ірини. Там свого часу начальником порту працював її дідусь. Його репресували у 1937 році. Він загинув на Колимі.
Херсон – це біль, Одеса – надія
5-та ранку 11 травня 2023 року – кінцева – Одеський залізничний вокзал.По дорозі у моїй собаки на лапці відірвалася бородавка – кровила. От мій світлий жилет був у крові, сама я у піску та болоті. То було не важливо. Головне – ми вибралися, – згадує Ірина.
В Одесі притулок Ірині та її сім’ї надала знайома – колега по роботі, одеська дизайнерка Ірина Мусатова.
Одеса дуже допомагає. Тепле місто. Мене прийняли, обійняли. А ось про Херсон дуже боляче – наче дитину десь забула. Тим паче зараз, коли його обстрілюють. Досі не віриться, що це з нами відбувається, – говорить Ірина.
У перші дні після приїзду херсонцям було дуже важко адаптуватися до мирного життя в Одесі.
Я дуже боялася гучних звуків, автобуса на бруківці, сміттєвих машин. У нас то сирен не було. Ми вийшли на двір і бачимо, що люди нормальні, не те що наші перевернуті херсонські обличчя. У перші дні я всім розповідала про Херсон, а під час тривоги не розуміла, чому ніхто не ховається, – розповідає Ірина.
При підтримці БФ «Віра. Надія. Любов» Ірина пройшла лікування в Інституті серцево-судинної хірургії імені М. Амосова. Наразі стан стабілізувався, однак реабілітація продовжується. Жінка намагається жити, відновити свої сили та знайти роботу:
У мене дуже боліло тіло. Два місяці не могла вийти із дому. Був дуже тривожний стан. Але ж я так мріяла жити в Одесі. Згодом я почала виходити на вулицю, але кожні 20 хвилин мені потрібно було посидіти, бо закінчувалися сили. Я не могла впоратися навіть із цими добрими думками. Зараз вже краще. Я ходжу на Ланжерон щодня.
Потрібна допомога
Ірина – йогиня, імідж-стиліст, до окупації працювала у свої студії. В Одесі при підтримці благодійного фонду пройшла курс бариста та хоче відкрити кав’ярню. Для цього потрібне приміщення та обладнання. Власних коштів на це немає, тому Ірина шукає інвестора.У мене є мій досвід, руки та жага до життя. Мені потрібно працевлаштовуватись. Я дуже хочу залишитися в Одесі, – каже вона.
Ірина не готова повертатися до Херсону, тому що з цим містом пов’язано багато болісних спогадів.
Там залишається лише одна знайома. Вона каже, якщо поїде, то трапиться щось погане. Вони зараз сидять під обстрілами. Її чоловік потрапив під обстріл. Йшов на вулиці і поряд з ним чоловіка розірвало, а його – ні, бо побіг за собакою та впав.
У місті є старий цвинтар біля церкви. Моя знайома виводить туди собаку. Коли починаються прильоти, вона бере песика та лягає під могилку, щоб хоч якось сховатися.
Решта виїхали. Поки що моя квартира ціла. На весь під’їзд залишилася одна сімейна пара. Вони поливають квіти… – завершила свою розповідь Ірина Ванцовська.
Ірина висловлює щиру подяку перевізнику та військовим, які попри усі ризики зробили все можливе для їх безпечної евакуації.