З цією неймовірною жінкою я познайомився у селі Станіслав на Херсонщині, де опинився завдяки Медичному десанту Володимира Нечипорука і Благодійного фонду "КОЛО". Медичний десант – це така чудова ініціатива, завдяки якій українські медики допомагають людям на постокупованих територіях.
І от поки київська бригада по наданих кабінетах здійснювала прийом пацієнтів, кореспондент "Цензора" у черзі спілкувався з 84-річною Інною Сергієвою – хірургинею з величезним стажем і досвідом. А ще – з гострим розумом і великим хоробрим серцем.
- Пані Інно, коли росіяни зайшли у Станіслав, вони ще вважали, що їх тут будуть зустрічати хлібом-сіллю?
- Ні. Коли вони зайшли, а це було 23 березня, уже було відомо, що йде спротив. І по телевізору бачили, як Херсон бунтував з прапорами на мітингах. Хоча взагалі-то я не дуже надіялася на Херсон – російськомовний і так далі. І я була вражена!
- Знаєте, для багатьох, і для мене також, то був неймовірно приємний сюрприз.
- Да. Так от, 23 березня, дивлюся: собаки ґвалт здійняли. Я визирнула у вікно – 13 карликів йде, ледь не волочаться їхні пушки по землі. Ну, тобто автомати. З ними танк, 2 бронетранспортери. І вони йдуть повільно по боках вулиці, і ця техніка – як траурна процесія. У мене така асоціація була. Я думаю: ну що там, я ж не одна там така розумна. Але на 101 подзвонила, кажу: у нас на вулиці такі люди.
І знаєте, раніше в селі все було. Йдеш у магазин і питаєш: а ото ковбаса яка? А яка вона, фінська чи яка? А тут за два дні - пусті полки. Ніяких привозів, ні хліба, нічого!
- Люди вигребли геть усе?
- Так. Тому що розуміли, до чого все йде.
І потім росіяни з’являються з тими пушками, ходять кругом... А там оця вишка зв`язку, вони її стерегли. Я виходжу зі двору; там доріжка, і вони сидять на стільчиках. І це стільчики, який прослужили 20-30 год. А у них 7-10 днів - і викидають. Я їм кажу: підремонтуйте. – "А зачем оно нам нужно?"
Я, звичайно, бесідувала з ними: хто ви, що, звідкіля? Мнуться так…Я кажу: чего вы сюда пришли? – "А мы тут ищем бандеровцев. – І як, багато знайшли? – Ну, много… – То ви Бандеру шукаєте? – Да. – Так його ще у 1959 році унічтожили.
- Боже які невігласи.
- Вони не соображають! І коли я починаю бесіду, то не так, що, от ви гади, прийшли, такі-сякі. Ні, я так: як діла? скільки років, звідкіля батьки, чим займався? Вони тають начебто. А потім розуміють, що з бандеровкою не можна говорити щиро. І напружуються. І починається: скільки ж ви бандерівців знайшли? – Та много там було…
Я з ними бесідую, і враження таке, що ти говориш з пустим місцем. Пустим, розумієте? Я питаю: чого ви це робите? Це ж усе несправедливо! А їм все одно. Їм дали гроші…
Потім вони почали мародерство. У мене внучка в Одесі живе, і багато наших туди виїжджало на машинах. Так на блокпостах з них брали по 350 доларів з людини.
- На їхніх блокпостах?
- На їхніх, конєчно.
Так от, коли я з ними бесідувала, у мене було відчуття відсутності повітря. От ми з братом йдемо на базар – а біля Будинку культури їхні машини стоять. І стоїть такий собі з пушкою: тут нельзя. – Чого нельзя? – А вот нельзя!
Я кажу: це моя земля, де захочу, там буду ходити!
- Я-то не чула, а брату він сказав: якщо я буду сильно виступати – запроторять мене в каталажку.
- Ви ж розмовами не обмежилися, так?
- Так. У мене була крейда. А у нас двері пошти пофарбовані в чорний колір. І я там, наприклад, пишу: "ЗСУ знищено 44 орки. Смерть рашистським окупантам!". Щось таке. Один раз написала, дивлюся – стерли. Другий раз написала, ще більш таке. Брат мені каже: ти не випендрюйся, не виступай…
І вони засікли мене. Той, що ними тут керував (машини вони покрали, літали, мабуть, більше 100 км на тих машинах), він мені каже: ти там не особєнно виступай, тому що доведеться щось з тобою робити.
- А ви?
- А я йому кажу (вибачте, зараз буде не дуже гарна лексика): якого х*ра ти приперся сюди в Україну? Що тобі треба тут робити?
- А він?
- Такий ливень був. Я вся мокрюща. Він там щось белькотів, не знаю. Мені ж 84 роки. Вони бачили, може, що стара і все це. А як могли б розібратися – це вже я не знаю…
Я ж кожного дня з ними бесідувала. От, наприклад був у нас так званий референдум… Уже ж до того референдуму відомі були проценти, які вони намалюють. У нас робітники були в сільраді, прибиральниці, все. І оці всі низові структури вони на 3-4 дні убрали. Готувалися до так званого референдуму.
Приперлися і до нашого двору. Я пізніше прийшла, і брат мені каже: прийшли з урнами дві дами опредєльонного повєденія – і з ними орк з автоматом.
І тут я думаю: десь же ж там сидить виборча комісія! Піду, подивлюся на це позорище. Прийшла. Ніякої комісії. Приходять люди, зовсім мало їх було. Я знаю, що практично одиниці там були "за".
- В основному колабораціоністи?
- Да, були такі - росіяни, які давно тут живуть. І кричить сусідка: ви будете голосувать? – Так я тут не прописана – Да какая разница!
- Красномовний діалог. А як окупанти у вас в селі, сильно пиячили?
- Сильно.
- Кажуть, наші давали їм самогон.
- Та да. Брат там проходив. Кажуть: ви не знаєте, де тут самогонка? А та людина, яка гоне, каже: я їм безплатно той самогон давав, хай спиваються…
Вночі приходили, кажуть: для дєвок нужен допінг. Для девок, понімаєте? Це кошмар. Я, наприклад, бачила з ними місцевих повій. Приходять, а потім получають цю торбу. Заглядають туди…
- В торбах був гонорар?
- Да, там печиво якесь, консерви. Таке…
Росіяни десь узнали, що я медик - і кажуть: нам потрібен список хворих на СНІД. Я кажу: ну, я знаю тут одного на вулиці, але це закрита інформація, хто тобі дасть це? А вони йшли до тих повій… Питали мене, як і що. Кажу: якщо ви зараз контактували, через год-два будете невиліковно хворими.
А коли вони тільки зайшли і дали першу гуманітарку – людей було небагато. Люди не дуже хотіли. Але були і такі, що їсти не було чого. Пам`ятаю, оце бахнули там, електроенергії немає. Голова бере своїх людей, електриків, щось вони ремонтують. Немає електроенергії, я думаю: піду в сільраду, узнаю, як там, що. А тут уже стоїть шестиметрова оця дура чорна, бронетранспортер, чи що воно там таке. І наверху сидить орк з пушкою. А там, де сільрада, там драбина і одні жінки, одні дєвушки, як я. А мені 84 роки. І під`їжджає легкова машина – і з неї легкою походкою виходить мордатенький, бритий, я так поняла, їхній керівник якийсь. І каже: мне нужно к председателю. А я кажу: ви вбивці, ви вбиваєте людей наших і дітей. А той хлопчина, що з пушкою,- робить до мене шаг: типу, не надо, не надо. Коротше, він так трошки знітився і каже: я уже третій раз отвожу дітей. А я йому: "Чого їх відвозити? Садик, школа, дім…".
А потом кореспондент був…
- Російський?
- Російський. Я кажу: для Первого канала? – Да, вот у нас покупают… В общем, я піднялась і за дверима развлєкала дєвушек усякими розказами. А потім цей кореспондент (видно, там знімав) приходить. Каже, я з вами хочу познакомиться. Мене звати Ваня. Думаю про себе: який же ти Ваня? Скажи: я Іван. Ну ладно, бог з ним. А я пані Інна - кажу йому. Він мені: розкажіть, як тут у вас. – Іди он, дивись, роздовбані криши, туди, йди тією дорогою…
Я там побула, іду додому, а там магазинчик. І стоїть там той Ваня. Дві вищі освіти, кореспондент, все. Я йому кажу: у вас нічого не получиться. Оцей ваш бісноватий фюрер не знає, що робить!
- І що Ваня?
- Він якось напружився. Я почала далі говорити: ви ж нічого не можете зробити. У вас ніякого голосу там немає. Вам сказали, погнали як стадо. У нас, кажу, чуть що – на Майдан, усі верещать, всі свої права качають. Ви Україну ніколи не підімнете!
-Короче, поговорили, і він мені каже: "В крайнем случае я поеду в свой Архангельск". Тобто щось дійшло, може. А так сунули їм на Росії ті гроші - і вони пішли собі вбивать. Але я таке скажу… Як вас звати?
- Євген.
- А я Євгенівна. Я кажу, що це люди, до яких нічого не доходить. Я поспілкувалась з ним. Кажу: надо вам валить отсюда. – Та не-не, мы не будем.
- Я кажу: ти підеш на удобрення нашої землі. І видно, останнім часом, їм не дуже давали їсти… я точно не знаю, я так думаю. У нас же ж ні води, ні електрики не було, нічого. Але у мене був газ, а братова хата стара, ми там їсти готували. Ми йдемо, а там мій знайомий, з яким бесідувала. Знаєш він мене чим сразив?
- Не можу навіть уявити.
- Я йду, а він піднявся зі стільчика. Я кажу: йдемо (я вже давно його не бачила). – Він каже: я - Женя. Почали говорить. Кажу: Женя їсти будеш? – Ні-ні-ні. А ми нажарили драників. Брат каже: драники будеш їсти? Він руку тягне. Понімаєш? Брат каже: може, візьмеш тарілочку? А він протягує руку. Ти понімаєш?
- Мені розповідали місцеві, що приходить до них ця солдатня: а чого це у вас працює електрочайник, а в нас ні? А ми, кажуть, клоцали-клоцали, у нас 5 чайников (накрали ж), мы кнопочки нажимали – и не включаются! Тобто вони навіть не знають, що ті чайники треба ставити на платформи…
- Знаєте, Євгене, я контактую з нашими хлопцями, які у Станіслав зайшли. Це зовсім інші люди! По ментальності, по розмові, по ставленню до тебе. Зовсім інші!
- Вам хоч росіяни не тикали?
- Тикали. Я кажу: тобі скільки років? Мені - 84. Преться в хату, не постукає, не спитає, чи можна. А з нашими хлопцями – все по-іншому. Патріоти: той через півтори години був у військкоматі, той – через день, через два. Це наша земля, вони кажуть. Ми її будемо захищати.
А ці орки - продажні тварі, які тільки достойні, щоб їх там полупили, і щоб вони там гнили, у тій ямі.
Нічого в них нема святого! Я кажу: їх всіх треба знищити. І ще я вважаю, що мене Господь Бог веде по всіх параметрах, по фаху, по особистому життю. Я кажу, що оця війна - також з волі Господа-бога. Тому що Друга світова війна – це треба було знищити фашистів. А ця війна буде для того, щоби знищити РФ.
- Пані Інно, а якби ви зараз були практикуючим хірургом і вам принесли пораненого окупанта, стали би оперувати?
- Я – лікар і повинна всім надавати допомогу. Розумієте? До мене, до речі, рашист приходив. Панарицій в нього був (гнійне запалення тканин пальця. – Є.К.), єрунда. Я інакше не можу. Людині треба – я все зроблю. Хай він буде ворог, хай він буде хто. Просто у мене органічно іншого поклику не буде.
- Кажу: ти звідкіля? – З Донецька, нас 8 років по підвалах. – А ви що, не розумієте, що це Росія? Ви що, не розумієте цього? Це ж треба увімкнути мозки свої!
- А він на це що відповів?
- Нічого.
- Не хоче думати далі.
- Розумієте, в чому річ? Якщо у тебе є воля щось таке зробити, ти це зробиш. Мені розказували, один хлопчина з тих окупантів, вони тільки увійшли до села, і він підійшов до місцевих з автоматом. Вони трясуться, а він каже: я хочу знати, де бабушка тут моя була. Каже: я ни разу не выстрелил у людей, все время в воздух…
Ну, є там і такі. Але основна маса – це щось страшне… Це нелюди.
- Розкажіть мені про телефони. Шмонали у вас телефони, дивилися?
- У мене – ні. У мене такий, кнопковий.
- До літніх людей вони нечасто з цим лізуть. Бо, думають: та що вона там може? В неї і Інтернету немає…
- Стара баба, да. У мене інтернет був, звичайно. Все розгромили, зараз нічого немає. Але мені казали, що у інших людей дивилися, роздягали. Приниження…
Розумієте, Євгене, окупація - це немов тобі перекрили повітря, і ти не можеш дихати. Не те, що там жратва якась. А ти не можеш дихати. Ти не маєш тої свободи, яку ти не помічав. А вона була. Ви розумієте? А вона була.
Мене питають на базарі: ти рада, що наші прийшли? Я кажу: я не рада, я щаслива, що наші повернулись!
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"