Під час визволення Херсону від московської окупації в Росії почали з’являтися дивні статті. Так агентство “РИА Новости” розмістило матеріал одного з путінських експертів Петра Акопова “Після Херсона Росія має відповісти на прокляте питання своєї історії”. Акопов, який є центральною фігурою в російській урядовій пропаганді, блискуче володіє творчим методом “путяреалізму”. Куди там з ним тягатися Соловйову, Симонян, Кисельову чи знаменитій Скабєєвій.
Очевидно, що цей персонаж здатен обґрунтувати все, що завгодно на користь путінського режиму. Так зокрема він пише: “Росії не загрожує зрада – Путін ніколи не піде на “ганебний мир” ні з Україною, ні із Заходом. Двадцять четвертого лютого цього року було зроблено історичний вибір, перейдений Рубікон, після якого Росія може йти тільки вперед. Спотикаючись, помиляючись, пропускаючи удари, зосереджуючись, навіть тимчасово відступаючи тактично, але стратегічно рухаючись тільки вперед. Швидкість цього руху може бути різною – вона залежить і від наших зусиль, і від зовнішнього опору, і глобальної обстановки. Слова, які говорять на публіку наше МЗС і навіть Путін, можуть бути також різними – і навіть дуже миролюбними, але вони при цьому є абсолютно конкретними тактичними цілями. Не замінюючи і тим більше не скасовуючи собою стратегічної мети, яка кристально ясна. Росія повертає собі саму себе і в територіальному, і в духовному, і в ідейному сенсах. Колишньої України більше немає, і на сторінках майбутньої російської історії вже є інша Росія”.
Коли в Росії будуть засновувати державну “премію імені Геббельса”, то першим потрібно номінувати на неї саме Петра Акопова. Його блискучий розум неодмінно заслуговує на таку високу відзнаку. Бо кому, як не йому, можна ще довірити публічне прорікання таких “високих інтин”, від прочитання яких кожен російський пересіяний громадянин, ну просто таки, мусить битися в конвульсіях приступу “русскомирного патріотизму”.
Ну хто ж, як не Акопов здатен проректи на увесь світ такі “вікопомні істини”: Росія “не лише з Донецьком та Херсоном, а й з Новоросією та Малоросією. І з вирваною із рук Заходу рештою України, яка ніколи більше не буде ні анти-Росією, ні “альтернативною Росією”. Завадити здійсненню цього може лише одне – розкол і смута в самій Росії, тобто сумнів у нашій перемозі і тому, що Путін хоче і може привести до неї. Якщо ми знову, як 1917-го, обдуримо самі себе істеричними криками “зрада” – лише тоді програємо. Причому, не Україну, а взагалі все”.
Ну просто таки маніфест путінської влади, яка засіла на російському “Титаніку”, що напоровся на айсберг героїчного спротиву українського народу та допомоги йому Заходу, а ідеологічний обслуговуючий персонал по інерції ще й далі продовжує товкмачити, що, мовляв, це нічого. Цей айсберг навіть корисний для нас, адже він лише збільшує наш патріотизм, і тільки зрадники не бачать того, що він наближає нашу перемогу над тими, на кого ми напали. Послуговуючись таким методом легко можна обґрунтувати усе що завгодно.
Путіну вдалося за допомогою шовіністичної імперської пропаганди та телевізійного оглуплення створити цілу країну зомбованих людей. Багато пересічних росіян й досі сприймають Путіна як розумну, схожу на “царя” політичну фігуру, яка любить свою батьківщину, але її постійно підводять продажні і некомпетентні чиновники. І вони впевнені в тому, що Російська Федерація несе світові свою месіанську місію, а поразки Москви в Україні є явищем тимчасовим.
Біда в тому, що домовитися з Кремлем неможливо. У випадку з Росією дипломатія не працює. Адже вона передбачає переговори з РФ, а Москва знову і знову доводила, що їй ніколи не можна довіряти, бо вона не дотримує свого слова. Тому розгром російської армії та посилення санкцій – це єдине, що поставить цю терористичну країну на місце.
На жаль, багато хто ще й досі сприймає сучасну РФ, як просто набагато погіршений варіант західної держави. Проте це зовсім не стосується новітньої Росії. Розповідь, що “цар хороший, але йому заважають корупціонери”, історично сягає глибини століть. Покоління за поколінням кріпацтво прищеплювало росіянам психологію рабства, а рабу свобода не потрібна. Він не готовий взяти на себе відповідальність за своє життя. Тому йому значно простіше – коли за нього думає Путін і телевізор.
Навіть після поразки в Херсоні, диктатор не готовий вийти добровільно з усіх загарбаних українських територій. Він тягнутиме час, вичікуючи і сподіваючись на чудо, що спасе його режим. Тому настав час для США і країн НАТО наростити постачання до України зброї до такого наступного рівня, щоб повністю деморалізувати російську армію.
Метою нарцистичного правителя, який очолює злочинний клептократичний режим, ніколи не було покращення рівня життя своїх громадян, замість того, щоб посилати молодих людей на смерть у гонитві за невиправданим імперським захопленням чужої землі.
Уклавши колись з росіянами своєрідну угоду про те, що він забезпечує їм певний мінімум добробуту за їхнє невтручання у велику політику, Путін по суті увігнав цілу країну в “політичне кріпацтво”. Але тепер усе це все так не працює.
Хоча путінські телевізійні пропагандисти продовжують накачувати в мізки глядачів телевізора інформацію, що Херсон – це ніщо інше, як “стратегічний відступ”, й в цьому немає нічого страшного, бо здійснений він для “перегрупування військових сил”, більшість на це наївно купується. Путін просто одержимий Україною, і для нього відступитися в українському питанні тотожне втраті віри у своє “історичне призначення”.
Проте російське суспільство поки що не готове до спротиву путінським геополітичним авантюрам. З початку тотальної мобілізації в Російській Федерації, молоді люди почали втікати за межі країни не тому, що не згодні з військовою агресією проти України, чи що вони так не люблять свого довічного президента. Усе значно простіше – вони просто не хотіли помирати. Тиран продовжує користатися інфантильністю суспільства, яке швидше готове посилати своїх рідних на поля бою, ніж вийти на масові акції протесту проти режиму.
Та щоб придушити будь-які подальші військові амбіції невдалої імперії, Росію потрібно повністю вигнати поза межі України. Втім, коли це врешті-решт відбудеться – імперські амбіції завжди будуть тліти в душах нових російських лідерів до того часу, поки штучне геополітичне утворення, яким є Російська Федерація, нарешті не буде повністю демонтоване. І чим це скоріше станеться, тим швидше можна відновити стабільний міжнародний світовий порядок.
З 2014 року росіян зомбували Україною. Однак теперішнім росіянам варто було б менше думати про Україну, а більше про те, наскільки слабкою, погано підготовленою та вразливою стане ця країна у наступні десятиліття. Якщо агресію Росії, “хулігана”, котрий постійно вихвалявся своєю військовою могутністю, може відбивати держава, яка не була готовою до московського військового вторгнення, то що з нею буде, як в Кремлі дійсно почнуть пробувати тягатися з об’єднаним НАТО?
У РФ є велика частина населення, яке сприймає за істину колишню радянську та нинішню федеральну пропаганду про потребу захисту “матері” Росії, як великої історичної держави, від “бездуховного”, “агресивного”, “антислов’янського” і “морально розкладеного” західного світу. Засвоєна російська роль “вічної жертви” є реальною, як і гордість за “велич” Росії та довіра до “лідера” для імперської стабільності та захисту від “зла”, яке несе демократія, свобода слова і відкритість суспільства.
Мілітаристські ноги “русского мира” ростуть саме з цих імперських постулатів, створюючи неминучі проблеми для наступних поколінь, котрим взагалі б не мало бути справи до колишнього СРСР, який в жодний спосіб Путіну реанімувати ніколи не вдасться.
У майбутніх дослідженнях російсько-української війни істориками буде сказано, що Путін програв війну ще до 24 лютого 2022 року, як тільки він і його подільники вирішили вторгнутися в Україну. Але в українців була стратегія, а у Росії тільки жорстокість. І стратегія, врешті-решт, перемогла.