Ця громада залишалась в окупації з березня. Тоді ж загарбники призначили її військовим комендантом Сурена Мкртчяна, який місцевим запам’ятався своєю жорстокістю. За їхніми словами, він тероризував і викрадав людей, торгував наркотиками і російською «гуманітаркою» та був причетний до зґвалтувань місцевих дівчат і жінок.
Одним із жертв російських окупантів і Сурена Мкртчяна став голова Новоолександрівської громади Олександр Левечко. Вранці 25 березня його примусово вивезли до села Милового, де били і катували електричним струмом. Жодних обвинувачень своїй жертві загарбники не висували.
Про те, як російські військові окуповували Новоолександрівську громаду і про історію свого викрадення Олександр Левечко розповів Центру журналістських розслідувань. Ми зустрілись з ним у Кривому Розі незадовго до звільнення сіл його громади.
ЦЖР: Як для вас і вашої громади розпочалась повномасштабна війна? Як ви жили до того моменту, коли в Новоолександрівку зайшли російські окупанти?
Олександр Левечко: З самого ранку 24 лютого багато мешканців нашого села спостерігали, як над Новоолександрівкою пролітали російські ракети в бік Кривого Рогу і Києва. Також ми чули вибухи, які роздавались десь з боку Нової Каховки і намагалися зрозуміти, що відбувається. Невдовзі дізнались, що Росія напала на Україну і що десь в районі обіду того ж дня загарбники були вже в Новій Каховці.
Ми одразу зібрали наших старост і почали знищувати списки наших АТОшників, всю важливу інформацію, аби вона не дісталась оркам. Розпочали збір продуктів, теплого одягу для наших військових. В селах люди почали в’язати маскувальні сітки, варити протитанкові їжаки. Включилися всі. Всі люди хотіли якомога скоріше перемогти рашистів і підтримати ЗСУ.
Після 10 березня росіяни почали просуватися по території нашого колишнього Нововоронцовського району і зі степових сіл Біляївка, Любимівка, Хрещенівка почали масово тікати люди. Багато з них переїхали до нашої громади. Тільки до Гаврилівки заїхало біля 400 осіб. Ми їх розселяли по будинках, у дитсадку. Деяких людей приютили їхні рідні. Частину зібраних для ЗСУ продуктів ми передавали для утримання переселенців. Потім ще приїжджали люди з Михайлівки, Петропавлівки. Частина з них досі залишається в Новоолександрівці і Гаврилівці.
Також ми створили дружини для охорони правопорядку від мародерів у нічний час. Причому, чергувати просилися не лише чоловіки, а й жінки.
Російські окупанти у Бериславському районі на Херсонщині Фото: myrotvorets.center
ЦЖР: Коли окупанти вперше з’явились у вашому селі?Олександр Левечко: В Новоолександрівку вони вперше приїхали 18 березня біля 10-11 години ранку. Ми знали, що на той час вони вже перебували в сусідньому Миловому, а як вони заїжджають до нашого села я побачив з камер відеоспостереження і запропонував усім працівникам сільради – а це переважно жінки – йти додому.
Невдовзі до будівлі сільради під’їхав «Урал» з літерою Z і намальованою летючою мишею. З машини вискочило більше 20 військових у балаклавах з гранатометами, кулеметами і автоматами. Вони швидко очепили весь центр села навколо сільради. Тут же під’їхав БТР з намальованою «зедкою», з нього вийшло чоловік шість, вони зайшли до сільради, до мого кабінету. Нічого не говорячи і не пояснюючи, вони почали все викидати з шаф, тумбочок, столів. Вели себе дуже агресивно.
Один із військових наказав мені роздягнутись, щоб перевірити у мене на тілі наколки. Поки він мене роздивлявся, інший забрав мій мобільний телефон і щось там шукав. Ще один сів переглядати архів з камер відеоспостереження. А інші продовжували розкидати все, що тільки можна.
Один із орків почав мені погрожувати і казати, що я знаю багато інформації про позиції ЗСУ і що ми не випадково багато допомоги надавали українським військовим. Поки тривав цей «допит», вони наставили в мій бік пістолет і вистрілили. Куля пролетіла біля моєї голови.
Весь цей жах тривав біля двох годин. Потім вони вибили двері кабінету секретаря сільради і теж там усе порозкидали на підлогу. Що вони там шукали, я не знаю. Але жодних списків, які могли бути їм цікаві, там не було. Ми все встигли знищити. Згодом зайшли до центру надання адмінпослуг. Відібрали новий мобільний кейс-адміністратор для надання послуг, яким ми навіть не встигли ще скористатись. Забрали мій робочий ноутбук і скомандували, що «тепер ми їдемо до тебе додому».
У мене вдома вони почали теж усе перевертати. Там була моя 17-річна донька, потім прибігла й дружина. Російські військові почали їм погрожувати автоматами і звинувачувати в тому, що ми не зустрічали їх з обіймами і співпрацюємо з ЗСУ. Вони не звертали жодної уваги, хто перед ними: жінка чи дитина. Було дуже страшно. В кімнаті доньки вони все порозкидали, лазили навіть в її ноутбуці.
Олександр Левечко, голова Новоолександрівської громади Бериславського району. Фото: Олег Батурін
ЦЖР: Вони не пояснили, хто вони? Олександр Левечко: Ні. Але вони точно не були з «ДНР» чи «ЛНР». Розмовляли російською, у деяких був акцент, як мені здалося, якогось з північнокавказьких народів. Я вирішив, що це були представники Росгвардії.
Все це тривало десь до 17:00. Вони забрали мій паспорт і сказали, що його не повернуть. Ще відібрали 2 тисячі гривень і поїхали. Але попередили, що повернуться. Перед цим наказали, щоб до наступного вівторка, 22 березня, всі мисливці з нашого села принесли всю свою мисливську зброю до сільради. В цей день вони пообіцяли приїхати і забрати її.
В неділю 20 березня зранку мені зателефонували з невідомого номера і сказали, щоб я підійшов до будівлі сільради з дружиною. Мовляв, туди під’їде комбат з Милового, який хоче зі мною зустрітися. Я пішов.
До сільради під’їхала «газель», з неї вискочили військові і очепили центр села. З нею була ще одна машина з намальованими «зедками» – «Опель». З неї вийшло чоловік п’ять, один із яких представився комбатом Суреном. Він сказав, що з сьогоднішнього дня Новоолександрівка і Гаврилівка переходять в його «юрисдикцію», що він на трасі біля села виставить свій блокпост і буде перевіряти всіх на в’їзд і виїзд. З ним був один чоловік у цивільному одязі, років 40-45. Його представили «прокурором». Пізніше «прокурор» розповів, що до 2014 року працював у Донецькій обласній прокуратурі, а зараз «пришел освобождать Украину от бандеровцев» і як юрист допомагає Сурену.
Російський військовий Сурен Мкртчян (в центрі) в окупованому Миловому, березень 2022 року Фото: myrotvorets.center
ЦЖР: Що вони від вас хотіли?Олександр Левечко: Сурен сказав, що хоче розібратися, чому попередні «гості» вели себе так агресивно. Мовляв, вони не мали права до нас приїжджати і «качати тут свої права», бо він тут за головного. Підозрюю, що таким чином він хотів завоювати мою довіру.
Потім прокурор з «ДНР» почав допитувати мою дружину про обшуки 18 березня у нас вдома. А Сурен попросив мене провести його до будинку культури, щоб перевірити чи зберігаються там зібрані для українських військових продукти. Ми пішли туди, але він нічого там не знайшов. Потім ми з військовими поїхали до нашої школи і дитсадка. Там він теж нічого не побачив, а в дитсадку трохи поспілкувався з переселенцями зі степових сіл. Після цього ми повернулися до сільради. Там Сурен сказав, що хоче, аби в нашому селі «був порядок» і щоб всі підприємці продовжували працювати як і раніше. А в разі якихось проблем на блокпостах він попросив одразу телефонувати йому. На тому вони всі розпрощались з нами і поїхали.
На наступний день я відправив свою дружину і доньку на підконтрольну українську територію, а сам далі залишався в селі.
ЦЖР: Коли вас викрали і як це відбувалось?
Олександр Левечко: Це було 25 березня. Близько 7:30 ранку я прийшов на роботу і ми з секретарем сільради обговорили питання придбання борошна для запуску приватної пекарні в Михайлівці. Не було ще 8 години як до мого кабінету зайшли ті самі «ДНРівці», які минулого разу приїжджали разом із Суреном. Але цього разу без нього. Їх було троє. Вони нічого не пояснювали, а одразу скомандували секретарю вийти, а мені наказали зібратися. Скрутили мені руки якимись пластиковими стяжками і вивели.
На вулиці стояла «Нива» з тими ж «зедками». Мабуть, її, як і попередні автівки, «віджали» у когось з місцевих. Мене посадили до неї і ми поїхали в напрямку Берислава. Доїхавши до Милового, «Нива» зупинилась в центрі села. Водій наказав одному з військових піти до місцевої сільради і наказати всім присутнім відійти від вікон. За кілька хвилин ми знову рушили, але звернули з траси праворуч і під’їхали до якоїсь господарської будівлі неподалік від сільради.
Сурен Мкртчян (праворуч) в окупованому Миловому, Херсонщина, березень 2022 року Фото: myrotvorets.center
Мене туди завели, розв’язали руки, наказали роздягнутися і витягти все з кишень. Я дістав все, що там було: ксерокопію свого паспорта і ключі від своєї сільради. Вони наділи мені на голову якийсь чи то мішок чи то капюшон від зимової куртки, зав’язали його на шиї і наказали лягти животом на підлогу. Я ліг і вони почали з усієї дурі бити мене прикладами автоматів по спині, переважно по ниркам. Били довго, хвилин 10-15. В цей момент я подумки попрощався з життям і зі своїми рідними. Я був переконаний, що живим я вже вийти звідти не зможу.Військові мене ні про що не питали, просто били. Я кілька разів втрачав свідомість, мені не було чим дихати. Потім вони скомандували стати на коліна. Вони зняли з мене штани, під’єднали якісь дроти до статевих органів і пустили струм. Я не пам’ятаю, скільки це тривало, але все повторилось кілька разів, «по колу»: били – пускали струм – били – струм – били…
Коли тортури припинились, я одягнувся і мене затягнули в сусіднє темне приміщення десь півтора на три метри, без вікон. Там стояли три стільці, на яких я міг спати. На тому вони залишили мене в спокої.
Більше мене не били. Але постійно за дверима я чув розмови: «Ну, бить его уже не нужно, мы его просто задушим» або «Будем его резать». Періодично там з’являвся Сурен, переважно в вечірній час. Один раз мене допитав його юрист-прокурор. Питав про площу нашої громади, про місцеві підприємства, чи допомагали ми ЗСУ. Час від часу виводили до туалету. Їсти і пити давали. Я навіть помітив, що їли вони те саме, що і я. Хліба не давали, але я бачив, що хліба не було і у них самих.
Вранці 28 березня, в понеділок, вони наказали мені збиратися. Знову зав’язали руки, посадили в розмальований «зедками» «Опель» і повезли в бік Берислава. Дорогою я бачив безліч російських блокпостів. Вони стояли біля кожного населеного пункту і біля всіх перехресть. Довго стояли на блокпосту через Каховську ГЕС, нас не пропускали десь з півгодини.
Привезли мене до Нової Каховки, до Каховського районного відділу поліції. Завели до центрального входу, наказали зняти шнурки з взуття, передали комусь мій телефон, вивели на вулицю і завели до одного з кабінетів місцевого відділу міграційної служби. Там був ще один чоловік – голова Шевченківської громади Миколаївської області Олег Пилипенко. Він розповів, що його викрали ще 10 березня і спочатку тримали в аеропорту в Чорнобаївці, а потім перевезли до Нової Каховки. Тут він чекав на обмін.
Олег побачив, що мені погано. А я після побоїв ледь міг стояти на ногах, дуже боліла спина. Він намазав мені спину якимись мазями, замотав її бинтом і ми ще розмовляли якийсь час.
Згодом зайшов конвоїр і знову вивів мене до центрального входу поліції. Там завели до якогось кабінету, де сидів чоловік у військовій формі і в балаклаві. Він не представився і почав мене розпитувати, чому я тут. На столі у нього лежали мої пояснення, записані юристом-прокурором. Він їх почитав і спитав, де саме я перебував у територіальній обороні Херсонської області? Я відповів, що в теробороні не був. Він не повірив: «Ну, смотри! У нас есть списки всех участников теробороны. Мы их проверим. Если ты врешь – отсюда ты уже не выйдешь».
На тому «допит» закінчився і мене повернули до камери. Олега Пилипенка в цей момент кудись вивели з закритими якоюсь шапкою очима. Я ще трохи там побув, як знову прийшов конвоїр і наказав виходити «до прохідної» поліції. Якийсь постовий там сказав, що я вільний і що я можу забирати свої шнурки, віддав телефон. Я у нього спитав, де ксерокопія мого паспорта, бо без нього мене не пропустять через жодний блокпост. Він відповів, що її у них нема і якщо я не хочу йти, то мені тут швидко знайдуть нічліг. Так я опинився на вулиці.
Куди мені йти, я не знав. Подзвонив своєму однокласнику, який жив у селищі Козацьке по той бік Дніпра. Він запропонував переночувати у своїх батьків в Новій Каховці. Ми домовились, що вони мене зустрінуть біля «АТБ» в мікрорайоні «Сокіл».
Там я трохи відпочив, попросив працівників нашої сільради скинуть мені копію мого паспорта, ми його роздрукували. А в четвер я прийшов до міського голови Нової Каховки Володимира Коваленка. Він одразу направив мене до лікарні, де мене ретельно обстежили і виявили, що крім великих синців я не мав жодних пошкоджень внутрішніх органів.
Завдяки Коваленку в п’ятницю, 1 квітня, мене відвезли через Каховську ГЕС до Новоолександрівки. За це я йому дуже вдячний і ніколи про це не забуду. Але я розумів, що залишатися в селі мені небезпечно. Тому вирішив переховуватись, а 6 квітня польовими дорогами виїхав на підконтрольну українську територію.
Добрався з ксерокопією паспорта до Нікополя, звернувся до поліції, розповів свою історію і в травні отримав новий паспорт. Відновив печатку сільради і повернувся до роботи.
«ДНРівці» в Бериславському районі Фото: myrotvorets.center
ЦЖР: Як ви гадаєте, чому вас викрали окупанти? Що вони від вас хотіли?Олександр Левечко: Думаю, вони це зробили, щоб мене залякати. Можливо, вони хотіли, щоб я перейшов на їхній бік. Але жодних звинувачень вони мені так і не висунули.
ЦЖР: Скільки жителів вашої громади залишається там зараз і в яких селах були найбільші руйнування?
Олександр Левечко: З майже 6 тисяч жителів в громаді весь цей час залишалось біля 4 тисяч осіб.
На сьогодні найбільші руйнування у нас були в селі Біляївка. Там пошкоджений ліцей, будинок культури, адмінбудівля старостату, чимало житлових будинків.
ЦЖР: Чи були серед працівників Новоолександрівської сільради або місцевих освітян колаборанти?
Олександр Левечко: Жоден із наших працівників не став колаборантом. Це стосується і сільської ради, і вчителів, і вихователів дошкільних закладів, і техперсоналу. Всі наші люди чекали на звільнення.
ЦЖР: Чи відомі вам про інші злочини, які вчинили на території вашої громади Сурен Мкртчян або інші російські військові?
Олександр Левечко: Звісно. Бо у нас забирали молодих людей, били їх. Всі ці випадки відомі нашим старостам. По кожному з них ми співпрацюємо з обласною і районною прокуратурами. Але, думаю, що після нашого звільнення фактів злочинів окупантів виявиться набагато більше. Наскільки мені відомо, вони багатьох людей утримували в Біляївському ліцеї. А кілька тижнів тому в одному з сіл вони масово перевіряли мобільні телефони, знов деяких людей побили.
Що стосується Сурена, то я не був безпосереднім свідком його діянь. Але від людей ми постійно чули, що Сурен веде себе неадекватно і дуже агресивно. Була інформація, що він з нашого дитячого санаторію вивозив пральні машини, холодильники. А на території дитячого оздоровчого табору, де ми мріяли відкрили філію «Артеку» окупанти облаштували свою військову базу. В різні періоди там проживало до ста російських військових.
ЦЖР: Про що ви мрієте зараз?
Олександр Левечко: Думаю, як і всі – повернутися додому. І щоб скоріше наступила наша перемога, щоб менше гинуло наших захисників. А оркам я бажаю тільки смерті. Більше нічого.
