Втеча з окупованого Херсона на протезах – випробування не для слабких духом. Віктор Булка – людина з інвалідністю з дитинства, і з вродженою патологією верхніх та нижніх кінцівок він мав дуже невеликі шанси вижити в окупованому місті, де вже почали зникати продукти, ліки та постійно відбувалися обстріли житлових кварталів росіянами. Коли місто покинули майже всі друзі, котрі мали можливість допомагати, а прихід "русского міра" тільки погіршив ситуацію, йому довелося покинути домівку. Бо кожного разу черга по продукти та гуманітарну допомогу могла стати для нього фатальною. Інформаційний проєкт для людей з інвалідністю EnableMe UA разом з OBOZREVATEL розповідає нову історію про втечу українців від війни.
Безпорадність перед ворогом
До вторгнення Росії Віктор Булка був соціальним працівником та громадським активістом. З дитинства не маючи родини, він примудрився створити навколо себе чудове коло вірних друзів, котрі в результаті і врятували його від війни."У Херсоні майже одразу стало страшно. І від того, що мирними протестами містяни демонстрували окупантам, що місто ніколи не буде російським, також не було спокійніше. Так, цей спротив викликав повагу, але він викликав і подразнення в "орків". Вони були дуже злими. Дуже прискіпливими. Повсякчас перевіряли документи. Містом майже одразу стало неможливо ходити без паспорта. Навколо були купи блокпостів, на яких з тобою могло відбутися все що завгодно. Не можу сказати, що людина, котра має інвалідність, в принципі почувається захищеною, однак у окупації ти відчуваєш повну власну безпорадність. Особливо перед людьми з автоматами, котрі явно не дружньо до тебе налаштовані", – розповідає чоловік.
Перші тижні Віктор вірив, як і більшість українців, що вторгнення ненадовго, що дуже скоро все це скінчиться. Однак згодом ситуація ставала все більш загрозливою.
"Перше, що стало зникати, – це ліки. Вони зникали або ставали дорожчими. В аптеках стояли шалені черги, і медикаментами почали торгувати стихійно. Ціни були жахливі… Згодом почалися перебої з продуктами. Фактично, можна було жити лише за рахунок гуманітарки", – згадує Віктор.
"Найбільше я боявся впасти в черзі по їжу"
Однак саме гуманітарка і черги по неї стали найбільшим випробуванням."Звичайно, у мене були друзі, котрі допомагали, але треба було і самому діставати провізію. Тож доводилося стояти в чергах. Що таке "довго стояти" для того, хто має протез – це реальний ризик для життя. Нога з протезом починає боліти. Стає жарко, з'являється набряк там, де протез прилягає до тіла. Згодом можуть навіть відкриватися рани, котрі дуже швидко інфікуються. Це дуже драматичний сценарій. Але найбільше я боявся у тому натовпі черги банально не втриматися на ногах і впасти", – говорить Віктор.
Серед втомлених, виснажених і розлючених людей падіння на землю могло стати фатальним. У чергах по продукти нерідко траплялися бійки, тож розраховувати на людяність і допомогу в таких обставинах було складно.
"Я став розуміти, що ситуація стає відчайдушною. Мені було складно, я залишився зовсім один. Мій друг, актор місцевого театру Віталій Пронько весь час спонукав мене їхати. Якщо чесно – це був відчай. Я весь час думав "чому знову я"? І хоча я по природі оптиміст, це скидалося на якусь емоційну прірву. Обстріли ставали частішими, орків більшало, а надія на звільнення згасала… Була навіть якась така образа за Херсон. Ми ж усі так старалися, але місто все одно не вдалося втримати. Мирні демонстрації почали придушувати дуже жорстко, і я зрозумів одну важливу річ. Якщо під час російського наступу в мій дім не "прилетіло" – немає жодних гарантій, що це не станеться у разі контрнаступу. А сумнівів у звільненні Херсона я ніколи не мав. Досі певен, що це лише питання часу", – згадує чоловік.
Фото у вишиванці як вирок
Рішення про евакуацію прийшло лише у квітні і було мотивоване і тим, що виїзд із міста дорожчав. Дорога до безпеки стала коштувати вдесятеро більше від звичайного. Та і виїзд був справою ризикованою. А фотографії звільненої Київщини дали розуміння, що може статися в місті, коли росіян звідти гнатимуть наші військові."Але останньою краплею стала думка про те, що ось-ось із міста піде Пенсійний фонд. Я залишуся без жодних засобів для існування. І що на мене тоді чекає? Отже, я звернувся до волонтерів. Саме вони знайшли мені транспорт до Одеси через Снігурівку", – розповів Віктор.
Дорога була дуже складною і страшною.
"Нас попередили про огляд. І дійсно, на кожному блокпості перевірялися речі. А особливо прискіпливо – телефони. Я видалив всі месенджери, соціальні мережі, а також фото, котрі могли спровокувати їх. Наприклад, довелося повидаляти безліч світлин, де я тримаю український прапор. А також тих, де я вдягнений у вишиванку".
Ніколи раніше Віктор так не відчував важливість української сорочки в його житті. Вона стала для нього символом свободи, віри у майбутнє і волі.
Згодом, діставшись безпеки, він відновив світлини, котрими дуже пишається і сподівається вже незабаром повернутися до Херсона, щоб знову йти його вулицями у вишиванці і з прапором.
"Я певен – я повернуся. Переймаюся лише за те, щоб під час звільнення Херсона не постраждали люди. Всі ми знаємо, як росіяни полишають по собі випалене поле…"
Нині Віктор живе у Німеччині. Він дістався сюди через Польщу.
"Поляки шокували мене тим, як вони нам допомагали. Польща вже була переповнена українцями. Але все одно кожному була увага, дах над головою, їжа і допомога. Поляки чітко показали, хто нам насправді "брат", на відміну від росіян. Тепер, коли я тут у Німеччині з українськими дітками, я щиро сподіваюся, що головним враженням їхнього життя все ж таки стане салют на день нашої Перемоги, а не танки, котрі ішли повз дитячі віконечка…" – резюмує Віктор.