Дмитро Невеселий, міський голова Зеленодольська зібрав велосипеди, на яких тікали мешканці окупованих сіл Херсонщини, щоб зберегти і повернути цей транспорт власникам (Фото:Крістіна Бердинських)О 8.30 ранку біля великого намету, встановленого неподалік одного із відділів поліції міста Зеленодольськ, чатують правоохоронці та швидка. Вони тут щодня чекають біженців з частково окупованої Херсонщини, до якої звідси — декілька кілометрів.
Там, на півдні, тривають бої, а тут, у першому від адмінкордону місті Дніпропетровської області, облаштовано пункт для прийому тих, хто тікає від ворога. Втікачі прибувають сюди щоденно, аби потім організовано — автобусом — потрапити північніше, у «великий світ» — Кривий Ріг.
У наметі НВ зустрів Галину, мешканку окупованого херсонського села Нововознесенське. Жінка сидить на лавці і, схоже, перебуває у шоковому стані. «Я не знаю, який сьогодні день, тільки число», — тихо каже вона.
П’ять годин тому, о 3.30 ранку, Галина разом із чоловіком втекли зі свого села. Подружжя 15 км бігло полями до блокпоста на територію, яку контролюють українські військові. А ті вже відвезли подружжя до Зеленодольська.
Тепер Галина тихо плаче, вибачається за це, і знову плаче. А потім пояснює, що жодного разу не давала волю почуттям за два місяці війни.
У намет заходить її 60-річний чоловік Володимир, який увесь цей час спілкувався із поліцейськими, заповнював папери і нарешті подзвонив дітям у Київ, — росіяни ще в селі відібрали у нього мобільний телефон.
Чоловік виглядає стриманішим за дружину. Емоції прориваються, коли він починає розповідати про те, чим жив ще вчора ввечері — про окупацію.
За словами Володимира, росіяни заборонили виїжджати з Нововознесенського: «Випускали лише за хабарі і тільки на Херсон чи у Крим».
Тому разом з дружиною він наважився на втечу. «Ми бігли степами вночі, поки вони [окупанти] сплять, оминаючи їхні блокпости», — розповідає Володимир, додаючи, що після трьох годин важкого шляху не відчуває ніг від втоми.
Подружжя бігло, а над їхніми головами летіли у бік українських позицій ворожі снаряди.
Володимир пояснює, що із 200 мешканців Нововознесенського залишилося чоловік 30, — решта розбіглася: росіян там вже більше, ніж місцевих. Бо електроенергії у селі нема усі 45 днів окупації, як нема газу і мобільного зв’язку. Але це — півбіди. Головне, що є окупанти, які до всього, за висловом Володимира, «додовбуються». Наприклад, забирають у місцевих мобільні телефони, перевіряючи, чи є у них родичі, які служать у ЗСУ. Росіяни зайняли найзаможніші сільські хати і школу, де у підвалі тримають полонених — військових і цивільних — та знущаються над ними.
Володимир і Галина пробігли 15 кілометрів зранку полями, щоб потрапити на підконтрольну Україні територію / Фото: Крістіна БердинськихВони з Володимиром прожили у Нововознесенському більше 30 років, — побудували гарну хату, нещодавно купили нову машину. Але залишили все, тікаючи від ворога. З собою взяли лише кілька пакетів — з документами та ліками.
Галина пояснює, що не могла вже більше бачити, як з їхнього села російська техніка стріляє по українських позиціях. «Приїжджають танки, стають біля хати і стріляють по наших захисниках, по ЗСУ», — каже жінка.
Вона виходить з намету і йде до швидкої — перевірити тиск.
Лише згодом, переговоривши з дітьми, які порадили батькам одразу їхати до Кривого Рогу та сідати там на вечірній потяг до Києва, Галину відпускає шок.
«Головне, що ви вижили», — каже НВ Галині і Володимиру, залишаючи подружжя чекати від'їзду автобусу до Кривого Рогу.
«Головне, щоб країна вижила», — відповідає Володимир. І додає: «Україна переможе по-любому. Вони [росіяни] постраждають більше, ніж ми. На Росії можна ставити хрест. Вони хотіли Третій рейх, а отримають те, що отримав і Гітлер».
Крім Володимира і Галини цим ранком до великого намету у Зеленодольську прибуло ще декілька людей із сіл Херсонщини. Хоча ті перебувають під українським контролем, але жити в них неможливо через бойові дії та постійні обстріли.
На кордоні з війною
Таких вимушених вигнанців, як Галина і Володимир, у Зеленодольську бачать щодня.Дмитро Невеселий, міський голова, веде НВ на територію одного з комунальних підприємств. На подвір'ї та в складському приміщенні стоять понад три сотні велосипедів із білими стрічками, — саме на них біженці з окупованих сіл Херсонщини діставались до українських блокпостів.
За два місяці через Зеленодольськ пройшло 2?2,5 тис. таких людей, розповідає Невеселий. «Велосипеди — це основний транспортний засіб для сільської місцевості», — додає він. Росіяни спочатку заборонили виїжджати із окупованих сіл машинами, а пізніше і взагалі будь-яким чином залишати їх. Тому люди часто йшли навіть пішки на північ, на вільні землі, долаючи по 10?12 км. «Це і люди з інвалідністю, і жінки з маленькими дітьми», — пояснює міський голова.
У приміщенні складу, окрім велосипедів, дійсно можна побачити і дитячі коляски, і візки. Усе це було кинуте біля блокпостів, з яких біженців вивозили до Зеленодольська. Невеселий вирішив зібрати і зберегти увесь цей транспорт. «Після звільнення сіл люди будуть повертатися додому. Це був їхній основний засіб пересування, ми його збережемо і віддамо», — пояснює він.
У самому Зеленодольську, який розташований лише за 5 км від фронту, залишається жити 40% мешканців — 6 тис. містян. Люди почали масово виїжджати після того, як у середині березня російські снаряди влучили у тутешні багатоповерхівки. А у передмістях і далі щоденно лунають обстріли, і є руйнування будинків.
Біля однієї із багатоповерхівок, у яку 19 березня влучив снаряд, НВ зустрів Наталю, яка працює на Криворізькій ТЕС, — основному підприємстві Зеленодольська. Жінка живе на 2-му поверсі будинку, а снаряд залетів у квартиру на 4-му, повибивавши у всій багатоповерхівці вікна. «Продовжую тут жити. Страшно, але ходжу на роботу. Працюємо, щоб була електроенергія і тепло», — пояснює вона.
Наталя працює на ТЕС і живе у багатоповерхівці, в яку у середині березня влучив снаряд / Фото: Крістіна Бердинських
У місті є світло, вода і газопостачання. Тут теж чути звуки обстрілів, що лунають з боку сусідніх сіл, але ситуація спокійніша. «Дякуємо ЗСУ, що їх [росіян] сюди не пускають», — каже Наталя.Біля продуктового магазину місцеві охоче розповідають, як це — жити у напівпорожньому прифронтовому місті. «Коли стріляють, усе в магазині трясеться. Вдома у коридорі матрац і ковдра. Собака Персик лякається і ховається. Веселого мало», — розповідає продавець Оксана.
Мешканці Зеленодольська Оксана і Сергій залишилися у місті, бо вірять у перемогу ЗСУ / Фото: Крістіна БердинськихУ цей час до НВ підходить Василь Янчук, заступник начальника одного з місцевих відділів поліції. Він перевіряє документи і акредитацію Міноборони, та пропонує проїхати з ним до відділку.
У Янчука не було претензій до журналістів — він мав іншу мету.
У відділку поліцейський виніс з одного з приміщень залишки касетних боєприпасів, які використовують росіяни. Правоохоронці виявили їх навколо Зеленодольська. Янчук пояснив: «Це заборонена в усьому світі зброя, але Росія її використовує і далі». А потім попросив: «Покажіть це світу».
Поліцейські Зеленодольська зберігають залишки російських касетних боєприпасів, як докази злочинів РФ / Фото: Крістіна Бердинських
НВ виконав прохання Янчука: одна із світлин, що ілюструє цей репортаж, — якраз фото знайдених біля Зеленодольська касетних боєприпасів.Волонтерський штаб щоденно допомагає біженцям, які прибувають до Зеленодольська та їдуть далі / Фото: Крістіна Бердинських