Поважна дата стала гарною нагодою поспілкуватися з головним режисером театру — народним артистом України Борисом Чуприною, щоб згадати минуле, розповісти про сьогодення, помріяти про майбутнє...
- Борисе Володимировичу, херсонці настільки звикли до того, що театр ляльок «живе» у казковій будівлі, гарному замку, що, мабуть, дехто здивується тому факту, що так було не завжди. З чого насправді починався театр?
- Перша будівля театру була в парку, де зараз ресторан «Парк-авеню» — тоді приміщення дирекції парків на певний час пристосували для театру ляльок. Сцени і зали там не було — були склад і кімната для репетицій, а всі вистави проходили на виїзді — дитячі садочки, школи, область, інші міста. У ті часи, коли тут працювали Сергій Гармаш, Олександра Тарновська, цієї будівлі ще не було. Через деякий час керівництво області задумалося, що треба робити стаціонарний театр ляльок. Було декілька варіантів, але зупинилися на приміщенні будинку культури ім. Шумського і бібліотеки. Звісно, була реконструкція, архітектор Микола Костюченко після творчого відрядження по кращих театрах Радянського Союзу зробив цей проєкт. Взагалі, будівель, пристосованих для театру, було дуже мало — десь раніше був кінотеатр, десь будинок культури. Так і у нас: щось добудували, щось знесли — і в середині 1980-х відкрили оновлений театр. Тут був дуже гарний інтер’єр, унікальні роботи наших херсонських художників, дерев’яне панно Юрія Діденка, чудовий паркет, личкування натуральним вірменським камінням... На жаль, час нещадний, і вже довелося робити реконструкцію приміщення. У 1986-му до театру прийшли молоді актори, а у 1988-му, вже у цю будівлю, прийшов і я...
- Працювати тут вам зручно?
- Звичайно, у нас дуже затишні зал і сцена. Знаєте, далеко не кожний театр ляльок на сьогоднішній день має таку велику сцену і залу, які маємо ми. Ми взагалі любимо свій театр і працюємо, і дай Боже, щоб ми тут працювали і далі.
- Кажуть, чимало акторів драматичного театру пройшло школу театру ляльок...
- Не так уже й багато. Можна згадати Сергія Гармаша (наш земляк, народний артист Росії, відомий кіноактор, один з провідних акторів театру «Современник» — прим. ред.). Свого часу тут починав Віктор Жданов — потім він перейшов до театру Куліша, потім був Донецьк, зараз уже Київ (сьогодні заслужений артист України Віктор Жданов у трупі Театру драми комедії на лівому березі, знімається в кіно — прим. ред.). Довго працювала у театрі ляльок Олександра Тарновська, деякий час - Валерій Шелудько та журналіст Сергій Осолодкін, дуже мало — Саша Мельник, він завжди намагався потрапити в театр драми.
Актори театру 1974 рік, друга зліва - Олександра Тарновська
- Чому актори вважають роботу в театрах для дітей, ТЮГу або театрі ляльок, чимось несерйозним?
- Це, на мій погляд, велика проблема, і створили її штучно, у Дніпропетровському коледжі. От вступають там люди на акторський факультет, хтось не дотягує або зовнішність не підходить — то йди «на ляльки». Такий залишковий принцип формує психологічну травму, і випускник лялькового відділення ставить собі за мету працювати в театрі драми. До речі, Гармаш — перший приклад: він закінчив відділення лялькове, сезон попрацював в нашому театрі і поїхав до Москви вступати на актора вже дорослого театру. Мельник — так само, закінчив лялькове відділення, але пішов до драматичного театру, бо дуже хотілося йому стати драматичним актором. Але ж насправді актор театру ляльок — це повноцінний актор, тільки іншого напрямку, і треба це заохочувати якось. Звісно, під час навчання більшість захоплюється цією справою і вже не мріють про перехід до «дорослого» театру. Але є й такі, що не заспокоюються і втікають за найменшої можливості, а потім повертаються, якщо щось не складається... І хоча отой шлейф ще залишився, на щастя, зараз це змінюється, і до театру ляльок ідуть свідомі люди.
- Зараз ваші актори свідомі?
- Звісно, у нас зараз працюють тільки ті, хто хоче працювати у театрі ляльок. Розумієте, сьогодні театр ляльок уже не той, що був 30 років тому. Різні форми, різні засоби гри та існування на сцені — усе розвивається, усе змінюється, усе дуже цікаво. І навіть ляльки зараз інші, і вони цікавіші. Навіть у драматичних театрах зараз використовують ляльок і запрошують майстрів працювати з ляльками — і це по всьому світу, не тільки в Україні. Артист драми не зможе опанувати роботу з лялькою в короткий термін, а ляльковод може і працювати з лялькою, і виходити на сцену як артист драматичного театру.
- Як змінився театр за цей час? У чому його новизна?
- Театр 30 років тому — це перш за все театр-ширма, тростяна лялька й актори, що робили виставу. Трохи пізніше — це «планшет»: маленька лялька, відкритий актор. Або ще використовується такий прийом, як «чорний кабінет»: актор у чорному, умовно кажучи, актора глядач не бачить, вся увага тільки на ляльку та декорацію. Зараз іде тенденція на відмову від старих штампів, така колаборація: тут тобі й живий план, і елементи цирку, і мюзиклу, актори і співають, і танцюють — сьогодні все дозволено, чого не було раніше. І лялька може бути не тільки у вигляді традиційної ляльки — це може бути будь-що, навіть паперова людина. Маріонетки колись були рідким явищем, бо дуже складна лялька і дуже мало майстрів — на сьогодні маріонетки є майже у всіх театрах, і майстри є. Тобто, сьогодні театр ляльок дуже різноманітний, і якщо 30 років тому були якісь формальні межі (це може бути у театрі ляльок — а це не може), то тепер ми говоримо про театр взагалі, і в театрі може бути все, а в театрі ляльок — тим більше. Були раніше й інші проблеми, наприклад, коли в театрах ляльок взагалі не було художників, тому що в Україні такої спеціальності не було — тільки у Пітері навчали. Але вже 10-15 років як спеціальність відкрили, і в Україні з’явилися молоді художники, які працюють у жанрі театру ляльок.
- Проте вам на відсутність художника нарікати не можна... До речі, як вам вдалося в ті непрості часи знайти і втримати свого головного художника - Ольгу Гоноболіну?
- Це була цікава історія, у нас до певного часу в театрі не було художника взагалі. Був Володя Добель, але він пішов на творчі хліби. Ми давно вже співпрацювали з композитором Сашею Гоноболіним, і якось у приватній бесіді з тодішнім директором, Олександром Івановичем Сердюком, жаліємось: що робити, немає художника. Гоноболін і каже: у мене є сестра, вона дизайнер, закінчила пітерський художній інститут Мухіної, але все життя мріяла мультики робити. Ольга Чарльзівна працювала тоді на Ризькій Автобусній Фабриці, що випускала мікроавтобуси, ми їй зателефонували, запросили, а вона сказала: «Я приїду, спробую». Перша ж її вистава була великою — «Лускунчик». Їй сподобалося, і нам сподобалося. Тож вона переїхала з Латвії до Херсона і вже багато років працює як художник-постановник, і не тільки в нашому театрі — по всій Україні та за кордоном.
- Вікіпедія стверджує, що у вашому репертуарі понад три десятки вистав. Це дійсно так багато?
- Що стосується поточного репертуару, то вистав більше — десь 50. Є і маленькі, і великі, і для молодших дітей, і для школярів. Вони не всі йдуть зараз — один місяць ідуть одні вистави, другий місяць інші. Є популярні вистави, які не змінюються, є вистави, які довго не гралися, ми їх підтягуємо і починаємо грати.
- Як довго живуть вистави і яку можете назвати «найстарішою»?
- Буває, вистава живе років 20... Дуже довго йшли «Героїчні пригоди Котигорошка», «Маленький принц», і часом після списання вистави ляльки лежать до кращих часів, чекають на капітальне відновлення — тоді ми змінюємо декорації та ляльок, щось переробляємо, вводимо нових акторів. Можна сказати, що зараз у нас найстаріша «Русалонька» — це вистава 1992 року. Але там уже інші актори, інші костюми, інша фонограма, тобто, сама структура вистави залишилась, але вона капітально оновлена.
- А що найпопулярніше — що діти більше люблять?
- Вистави за класичним репертуаром, за класичними казками. «Попелюшка», «Аладдін», «Русалонька», «Кіт у чоботях» — це найпопулярніші вистави, і вони такими, я вважаю, залишаться. Бо, по-перше, діти ж самі не йдуть до театру — вони приходять із батьками, а батьки обирають ті казки, які знають, на яких самі зростали — нехай моя дитина дивиться добрі казки. Тому класичний репертуар завжди має перевагу.
- На дорослого глядача працюєте?
- У нас були такі спроби, хоча особисто я не вважаю, що є така диференціація — вистава для дорослого глядача і вистава для сімейного перегляду. Після «Божественної комедії» Образцова сформувалась така категорія вистав, як вистави для дорослих — дітям там нема чого робити. Далі був «Декамерон» з еротикою та сальними штучками, але в нашому репертуарі таких дорослих вистав не було і не буде. Я вважаю, якщо є вистава, цільна вистава, вона цікава і для дорослих, і для дітей. Наприклад, «Ніч перед Різдвом» цікава і дітям, і дорослим, і дорослим з дітьми. Так само і «Русалонька», і «Маленький принц», і «Попелюшка», і «Пригоди Аладдіна», і «Козак Мамай». У нас була спроба працювати на дорослу аудиторію — два дипломники з київського інституту ставили «Контрабас» за Зюскіндом і «Дочки-матері» за Володіним. Цікаве було рішення і першої, і другої вистави, але глядач не пішов. По-перше, моновистава дуже складна — глядач приходить до театру побачити шоу, відпочити, пережити емоції, а коли на сцені один актор — це дуже важко і для актора, і для глядача. По-друге, існує стереотип: театр ляльок — це театр для дітей, і навіть коли у нас в рамках «Мельпомени Таврії» йде доросла вистава, глядачі все одно питають: «А що, це у вас дитяча вистава?»
- До речі, про фестивалі. Маєте фестивальний досвід, якісь відзнаки?
Звісно, на «Мельпомені Таврії» ми присутні щороку, і не раз відзначалися і наші актори, і наші вистави, і їхнє художнє оформлення. Ми потрапляємо майже на всі фестивалі театру ляльок — їх в Україні дуже багато. Звісно, відзначається не кожна вистава, але регулярно вистави і посідають перші місця, і беруть нагороди за кращі ролі. Усе якось не зберемось повісити наші грамоти у себе в фойє, щоб глядачі бачили. Але зробимо.
- Якби була можливість, як у казці, отримати все, що хочеться, розкажіть, про що ви мрієте?
- Ми хочемо новий автобус, ми хочемо ремонт нашого жахливого фасаду, ми хочемо нове світлове обладнання на сцену, ми хочемо свої академічні проценти — хоча б у розмірі 50% — не кажу вже про 100%. Ми хочемо поїхати на цікаві закордонні гастролі — у нас є запрошення і з Ізраїлю, і з Туреччини, і з Угорщини, і з інших країн. Але ж запрошують не банкіри — запрошують колеги, зустрінуть вони за свій рахунок, але доїхати, долетіти грошей у нас нема. Мріємо спілкуватися з колегами з інших країн, їздити туди, запрошувати їх до себе, створювати нові спільні постановки, як ми свого часу співпрацювали і з болгарським театром, і з англійським театром — і це було цікаво і для глядача, і для акторів, і для міста. Багато чого хочемо, розумію, що всього нам не дадуть, але хоч інколи владі треба дивитися на проблеми закладів культури. Я сьогодні вранці увімкнув новини і подивився сюжет: підлітки б’ють дівчат і знімають це на телефон. Питають: що стало з нашими дітьми? А що може стати з нашими дітьми, коли ми не звертаємо уваги на театри, на дитячі театри, на музичні школи, школи мистецтв, на культуру взагалі, на якісь спортивні секції, які були доступні свого часу? Діти повинні свою енергію кудись дівати. Діти мають отримувати досвід естетичний, фізичний, моральний. Зараз представники влади і на рівні держави, і на рівні області вважають театр ляльок чимось несерйозним. Перше питання, яке задали нашому директору на колегії: «Уявіть собі, що вас перестали фінансувати. Що ви будете робити?» Це питання керівництва області! Це нормально? А потім ми робимо великі очі: що з нашими дітьми? Якщо не звертати увагу на те, що насичує підлітків емоційно і фізично, то нічого не буде — буде покоління дебілів. Вони зможуть на базарі купляти продавати, рахувати гроші — і все. Людство без культури, без мистецтва — неповноцінне. І це треба усвідомити нашому керівництву від Херсонщини до Київщини.
На головномум фото головний режисер театру Борис Чуприна. Усі фото з архіву Херсонського театру ляльок
Вгору
