Узимку 2019 року двоє львівських дигерів зробили те, що не вдавалося історикам майже 80 літ: у ходах міської каналізації вони знайшли місце, де під час Другої світової війни понад рік ховалися від Голокосту одинадцять євреїв. Восени 2021-го дигери розповіли про свою знахідку, змусивши країну знову заговорити про знищене львівське гетто, адже тепер місто отримало «живого» свідка тих страшних подій. Разом із Ганною Тичкою та Олександром Івановим ми відвідали львівську каналізацію, щоб зрозуміти, як відбувалися пошуки і про що говорять нині стіни старого колектора.— Поки повзли, я час від часу подумки прокручувала різні математичні дії. Перевіряла, чи ще сповна розуму, — каже Ганна.
Вона думала про математику й випари; про те, що кілька років тому в Києві від колекторної хвилі загинуло двоє дигерів; про те, що в часи Голокосту ці каналізаційні ходи були менш замулені, бо це очевидно; про недавні вибухи у львівській каналізації на площі Ринок та вулиці Франка; про те, що позаду повзе Сашко…
Повзти було важко. У вузьких ходах каналізації значно вища концентрація випарів і газів від людських нечистот. Можна навіть задихнутися. Утім, цей шлях конче треба було пройти. Вони навмисне одягнули гумові штани від Л-1 (легкого захисного костюма хімзахисту), аби не гребти нечистоти колінами. Руками намагалися не торкатись води під собою. Наплічники постійно терли мокре та брудне склепіння.
Дигери старалися не просто пролізти вузькою каналізаційною трубою, освітлюючи її ліхтарями, а й зняти це на відео: попереду було відкриття.
— Олександр бере лома й розбирає стіну, яка перегороджує вхід у старий колектор. Каміння падає, і я одразу розумію: от він, той самий V-подібний простір зі спогадів Хігера. У мене було чітке відчуття, що я переступила поріг чиєїсь оселі…
Олександр Іванов років 20 тому переселився до Львова з Каховки, що на Херсонщині. Дигер, дослідник і трохи лялькар. Йому 35. Звик працювати зі світлом у темряві не тільки тому, що вже кілька років освітлює каналізаційні ходи й бункери Львова та околиць. Він очолює електроцех Львівського театру ляльок. Світло — його професія.
Їх познайомив місцевий форум для дослідників нетривіального Львова «Explorer. Lviv.ua». Разом уже кілька років досліджують річку Полтву.
Восени 2021-го про двох дослідників каналізації Львова, які знайшли там місце сховку євреїв під час Голокосту, заговорили усі. Насправді Ганна Тичка та Олександр Іванов виявили його значно раніше — у 2019-му. Два роки вони витратили на те, щоб дослідити місце та знахідки.
Місце, яке наживо розповідає історію найбільшого і найстрашнішого гетто СРСР.
Місце, якого бракувало майже 78 років.
«Розповідаючи людям свою історію, я завжди казала, що прожити 14 місяців у каналізації Львова нам із братом було легше, ніж ховатися нагорі у ті дні, коли тато з мамою одночасно йшли на роботу. Життя в каналізації ніяк не зрівняти з тими днями. Люди чули це й дивились на мене як на божевільну», — пише Кристина Хігер у книжці спогадів «Дівчинка у зеленому светрі». Разом із батьками, братом і ще сімома людьми 7-річна Кристина провела 14 місяців у каналізації, з них 12 — у тісній печері під площею Соборною, рятуючись від люті Голокосту, що тривав нагорі.
Нагорі
Львів збирався пережити один із наймоторошніших періодів своєї історії.Улітку 1941-го місто окупують німці. Натоді тут мешкає 150 тисяч євреїв. Життя цієї громади (а це — третина всього населення міста) найдужче пульсує у так званій єврейській дільниці Львова у середмісті.
Німці заходять у Львів 30 червня. Наступного дня починають переслідувати євреїв і провадять активну антиєврейську пропаганду.
У листопаді 1941-го німці створюють у Львові гетто і заявляють, що відтепер це — єдина територія, де мають право жити євреї. Людям дають місяць на переїзд і визначають єдину дорогу, якою вони можуть дістатися гетто. Усе єврейське населення Львова переселяють у два квартали, огороджені колючим дротом. Раніше тут мешкало 25 тисяч людей, а тепер мусило вміститися понад 130 тисяч.
Львівське гетто стало найбільшим у Радянському Союзі та третім за величиною у Європі.
За два роки існування гетто і Янівського концтабору на околиці міста нацисти вбили понад 250 тисяч людей. В’язні концтабору працювали там на примусових роботах до повного виснаження. Розстрілювали десятками тисяч. Натомість привозили нових полонених.
Масові вбивства тут проводили у супроводі музики табірного оркестру, де змушували грати ув’язнених. На роботу до табору (а насправді на загибель) з гетто тисячі людей прямували під «танго смерті».
На території горезвісної Янівки стояла так звана добровільна шибениця. Хто не витримував, міг повіситися сам.У серпні 1942-го німецькі окупанти провели у гетто так звану «велику акцію», вирішивши таким чином зменшити населення табору. Видали наказ про «звуження гетто» — і за одну серпневу ніч убили 40 тисяч євреїв. У грудні нацисти влаштовують чергове «звуження» і вбивають іще 12 тисяч людей. У січні 1943-го — повторюють «акцію».
Згодом гетто ділять на робочі табори: Юлаг-А та Юлаг-Б (від нім. Judenlager — єврейський табір). У першому живуть робітники, у другому — тільки жінки й діти. Право проживати на території єврейського табору мають лише ті, у кого є дозвіл на працю.
У цьому пеклі намагається вижити родина заможного львівського єврея Ігнація Хігера. Він, його дружина Пауліна, трирічний син Павел і донька Кристина теж змушені переселитись у гетто, змінюють адресу за адресою і барак за бараком. Ігнацій навчився майструвати сховки для дітей у стінах і меблях. І для своїх, і для сусідських.
«30 травня 1943 року оберштурмфюрер СС Йозеф Гжимек влаштував своє останнє церемоніальне дійство. У колишньому спортзалі він організував концерт, на який веліли прийти всім євреям Юлагу, які дожили до того часу. Нас із Павлом, звичайно, там не було: діти в гетто уже були ліквідовані. Якби ми втрапили німцям у руки, то прирекли б себе на смерть», — пише Кристина Хігер.
Уночі
Ганна та Олександр вирушили в колектор на пошуки сховку одинадцяти львівських євреїв пізно ввечері 10 лютого 2019 року.Їм не вперше заходити в Полтву. Річку, на берегах якої стоїть Львів, у межах міста сховано в каналізаційний колектор. Традиційно дигери можуть потрапити туди двома шляхами: або спуститися в каналізацію одним із люків, або зайти через кілька цивільних входів, які розмістилися уздовж Полтви у межах Львова.
Ці входи використовують працівники каналізації для обслуговування підземних мереж. Зовні вони нагадують спуск у підвал, та насправді сходи ведуть у колектор. Одними з таких сходів Ганна й Олександр і зайшли у Полтву того разу.
Дигери часто йдуть під землю пізно ввечері чи навіть уночі. Під ніч у міській каналізації спадає рівень води — містяни вже помилися і лягають спати.
Того вечора звично озброїлися потужними ліхтарями, трекінговими палицями, рукавицями, компактною екшн-камерою. У чисті кульки спакували бахіли від костюма хімзахисту, тими ж кульками вони під землею накривають свої наплічники. Завдання: дійти до перетину вулиць Валової та Сербської, куди через люк завчасно спустили довгу білу мотузку, і, пам’ятаючи описи підземних ходів у спогадах Хігера, спробувати звідти знайти ходи до Соборної.
Згодом із допомогою друзів-дигерів Ганні та Олександрові вдалося знайти сліди тунелю, яким євреї проникли до русла Полтви з бараку львівського гетто на теперішній вулиці Чорновола, та виявити бічну притоку Полтви, де родина Хігерів тимчасово переховувалася вночі 30 травня 1943 року. Того дня нацисти розпочали знищення львівського гетто.
Спершу пробирались удвох. Чобітьми бовтали воду з помиями й нечистотами. В одній руці ліхтар, у іншій — палиця. Олександр фільмував, як долали шлях і що помічали навколо.
Дихалось важко. Каналізаційне «яйце» звужувалося — і вони змушені були повзти («яйцями» дигери називають бетонні колектори традиційно яйцюватої форми, типові для львівської каналізації; дно у таких колекторах схоже на жолоб, тому пересуватися ними складно).
Ходити каналізацією взимку значно спокійніше, ніж улітку, коли раптовий дощ може спровокувати колекторну хвилю. Але, разом із тим, взимку нечистоти у каналізації рідше змиває дощем у Полтву, відтак повітря у ходах містить більше випарів і газів.
— Мені тоді було трохи лячно. Незадовго перед тим у новинах розповідали про вибухи в каналізації Львова. Один стався на площі Ринок: з якихось причин піднявся люк, пролунав вибух, приїхала поліція, журналісти. Ще один — на вулиці Франка, — розповідає Ганна. — І коли я туди повзла, думала про те, що подібне може повторитися. Весь час уявляла, як вибиратимуся, якщо мені раптом стане зле.
Скоро обоє опинилися у колодязі, від якого відходила вузька труба.
— Полізеш? Сумнівно, що вони лазили таким вузьким проходом, — спитав Олександр.
— Давай я подивлюся. Вони лазили і 40-сантиметровими, — відповіла Ганна.
Вона поставила наплічник, поклала на нього ліхтар і зі словами «я сюди недаремно йшла» зникла у темряві вузької каналізаційної труби. Повернулася брудна, мокра і змучена, але з блиском в очах.
— Проповзла я один люк, другий, на третьому праворуч відгалужувався прохід. Ще буквально 10-15 метрів — і стало свіжіше… І раптом мені відкрився великий квадратний колодязь, куди впадала чимала помаранчева труба. Прохід біля труби так-сяк замурували десь у радянський час. У тій стіні були щілини, я зазирнула і побачила простір, — каже Ганна.
— Я зрозуміла, що це — саме те місце, ще взимку, коли дивилася крізь шпаринки. Вже тоді проглядався цей V-подібний простір, про який пише у своїх спогадах Ігнацій Хігер. Я навіть намалювала його одразу, — каже вона.
Більшість чинних колекторів історичного Львова збудовані між другою половиною ХІХ століття і 1939 роком. Традиційно це бетонні колектори яйцюватої форми. А схованку євреї облаштували у старішому колекторі, збудованому з вапнякових блоків. Від подібних конструкцій відмовилися ближче до ХХ століття. Тоді ж він був перепрофільований у каналізаційний колодязь для відведення дощової води у колектор із вулиці Сербської. Саме тому у старому колекторі на площі Соборній було сухо, адже його фактично вже не використовували за призначенням, туди не потрапляли нечистоти і там було відносно безпечно.
Коли євреї вперше побачили цю тісну, але суху печеру (чи радше тунель) під землею, вона скидалася їм на… палац.
«А нагорі завершував своє існування Юлаг. Деталі ми дізналися потім, але тієї ночі всі ми відчували це серцем. До війни у місті було 150 000 євреїв, а після остаточної ліквідації лишиться всього 5000 в’язнів Янівського табору. Тато дізнався, що зігнані Гжимеком вантажівки, під зав’язку забиті трупами, кілька десятків годин курсували між Юлагом і околицями. Після триденної “акції” гетто перетворилось на попіл. Всіх, кого німці не змогли розстріляти чи вивезти в табір, просто спалили разом з будинками», — згадує Кристина Хігер.
Під ногами
Львівське гетто невпинно наближалося до моменту його остаточної ліквідації.У відчаї частина євреїв домовляється про сховок із працівниками міської каналізації, серед яких поляки Леопольд Соха, Стефан Врублевський та українець Юрій Ковалів. Через підкоп в одному з бараків гетто у ніч на 1 червня 1943 року під землю спускається 70 євреїв. Серед них і родина Хігерів.
То була чи не найстрашніша ніч гетто. Початок так званої «великої акції» з ліквідації євреїв. Нажахані звірствами люди ховаються де можуть, дехто не криється і просто лізе в каналізацію через вуличні люки.
Паніка. Страх. Полтва ніколи не бачила такого жахіття і такої кількості людей. У відчаї євреї біжать слизькими мокрими платформами, деякі падають у річку, їх одразу відносить потоком. Хто не витримує і повертається нагору через люки — незабаром гине: у гетто тривають убивства, поява на вулиці означає смерть.
Деякий час у каналізації стоїть страшний галас. Згодом люди розуміють, що шум видає їх, бо таким чином німці можуть простежити їхній підземний маршрут, — і затихають.
«Куди не глянемо, скрізь були щурі. Сотні щурів, а то й тисячі. А ще черви… Стіни, каміння, бруд на підлозі були вкриті товстим шаром червів. Усе це було страшніше, ніж будь-яке жахіття, але відбувалося з нами наяву», — описує Кристина Хігер перші години перебування в колекторі.
Але це було безпечніше, ніж події нагорі.
Під час ліквідації так званого робітничого табору євреї організовують повстання, кількох поліціянтів убивають, чим провокують жорстоку розправу. «Велика акція» тривала три дні, згодом були й менші. Зрештою, останні 4 тисячі євреїв під музику оркестру відвозять до Янівського табору і розстрілюють.
Іще кілька тижнів після розправи німецька поліція нишпорить територією гетто, шукаючи тих, хто міг сховатися. Працівники міської каналізації тим часом ризикують життям і допомагають євреям, які опинилися у колекторах, знайти більш-менш придатні для тимчасового перебування місця. Передають їжу, посуд, найнеобхідніше.
Одного дня німецька поліція влаштовує у каналізації облаву. Дивом людям вдається лишитися непомітними, але стає зрозуміло, що треба шукати безпечніше місце для життя під землею. Соха та Врублевський переводять 11 євреїв у старий колектор на площі Соборній. Так у невеликій «печері» V-подібної форми опиняються Ігнацій, Пауліна, Павел та Кристина Хігери, Якоб Берестицький, Клара Келер, Мундек Марґуліс, Хаскіль Оренбах, Ґеня Вайнберг, Галина Вінд і літнього віку жінка, мати Хаїма Вайсса.
Поміж щурів та хробаків вони живуть у просторі, який не дозволяє випростатися. Сплять на дошках, які вночі кладуть на землю, а вдень — уздовж стін: інакше в тунелях н?де рухатися. Вони миються нагрітою в мисках водою, варять каву й супи і навіть читають газети, які їм носить разом із продуктами колишній злодій Соха. Вони моляться і дотримуються шабату. Вони чимдуж намагаються не збожеволіти.
«Іноді ми самі збирали воду, яка стікала з тротуарів, розташованих над нашими головами вулиць, переконавшись, що вона не змішалася з каналізаційними стоками. Дощову воду не можна було пити чи використовувати на кухні, але вона підходила для вмивання. Час від часу, якщо вистачало води, ми чистили зуби, вмочуючи палець у сіль. Раз на тиждень, як правило, перед вечерею, ми милися водою, підігрітою на примусі. Я пригадую, як оживала і відчувала неймовірну свіжість, змиваючи з себе бруд. Саме в такі моменти я перевдягалася у свіжу білизну, яку для нас прала і кип’ятила Ванда Соха», — згадує Кристина Хігер.
Тим часом Пауліна Хігер доглядає немічну літню жінку, що теж опинилась у цьому сховку. Її син, Хаїм Вайсс, спершу теж був у групі з Хігерами, але залишив їх (і матір теж), бо вирішив піднятись нагору. Однієї ночі у старої зупиняється серце. Її тіло вузькою трубою сунуть до Полтви і віддають річці.
Ґеня Вайнберг дізнається, що вагітна. Виношує і народжує в колекторі дитину. Поки всі сплять, вирішує її задушити.
Трирічний Павел дає імена щурам.
Перехованці розуміють: вони дуже близько до людної площі. Підіймаючи голови, вони бачать коріння трави, яка росте на газонах Соборної перед монастирем бернардинів.
Якоб Берестицький дивом захопив із собою при втечі таліт (у євреїв — покривало для молитви). Решта вірять, що саме Якубова молитва рятує їх у критичні моменти.
Того ж літа, у червні, окупанти оголошують Львів «чистим від євреїв». Місто спорожніло на третину. Під час Другої світової війни єврейські квартали Львова перетворилися на руїни. Ті, хто вижив і зміг через роки повернутись у місто, не застали тут нічого, що тримало б їм пам’ять про довоєнне життя.
Від ліквідації гетто до вступу у Львів радянських військ минуло ледь більше року. Саме стільки часу Хігери та ще семеро людей прожили у старому колекторі під Соборною. Весь цей час у будинку на Соборній, 2, мешкали німці. Фактично євреї ховалися від Голокосту під ногами в нацистів.
За цей час навіть діти навчилися плакати мовчки.
Одного дня Леопольд Соха закричав у люк: «Хігер! Хігер!», після чого виснажені люди почали вибиратись нагору. 7-річна Кристина пригадує, що її малий братик так злякався світла і людей навколо, що кинувсь назад.
Згодом Хігери виїхали до Польщі, далі у США. Маючи під руками батьків щоденник, Кристина Хігер написала книжку «Дівчинка у зеленому светрі» — спогади про життя у львівській каналізації. За деякий час у Польщі опублікували і спогади Ігнація Хігера. Художній фільм «У темряві» польської режисерки Аґнєшки Голланд, знятий на основі цих подій, 2011-го номінували на «Оскар».
***
На Соборній у Львові люди смакують каву за столиками надворі.Ганна й Олександр у футболках із написами «Explorer. Lviv.ua» звично підходять до одного з крайніх столиків. Відсовують стілець, який стоїть майже на кришці каналізаційного люка, з наплічників дістають два невеликих ломи та рукавиці. За мить піднімають грубий люк і зникають під землею.
— Зараз вам Гандзя покаже, як правильно триматися, щоб тут пересуватися, — чуємо знизу.
Десятиліттями львівські історики вважали, що місце єврейської криївки було у дворі будинку на Соборній, 2. Але аж ніяк не тут.— Якось ми ходили на екскурсію Центру міської історії місцями порятунку євреїв. Нас підводили то до фонтану закоханих, то до церкви Марії Сніжної і казали: «Тут вони брали воду, а тут чули службу в храмі…». А коли ми прийшли на Соборну, то екскурсоводка стояла якраз на цьому люкові й говорила, що у дворі он того будинку ховалися львівські євреї. Та вони ховалися просто у неї під ногами, — згадує Ганна, тримаючись за край люка.
Ми проникаємо у той самий «палац» не з Полтви, як Хігери, а через люк на Соборній. Нині це найкоротший шлях до історії про каналізацію, євреїв, Львів і Голокост.
Усередині — вогко і навіть тепло. Запах землі та гнилі. Тут втрачаєш відчуття часу.
— Перше, що ми побачили тут, — дірявий поливаний тазик. Він лежав просто перед нашими очима і натякав: тут щось діялось. Таким зазвичай не користуються працівники каналізації. Між камінням у стіні ми одразу помітили скло. Хігер згадував, що вони навмисне пхали його у стіни і розкладали на полички, щоб вберегти продукти від щурів. Крок за кроком ми оглядали цей простір, натрапляли на нові деталі і наче знову читали спогади Хігерів. Цвяхи, на які вони вішали одяг… Пляшка з-під пива часів окупації із написом німецькою… Залишки відра, ліхтаря, батарейки, фрагменти примуса, черпака, глиняний баранчик, який тоді був католицьким великоднім атрибутом… Нам навіть копати не довелося, все лежало на поверхні. Цей простір був практично таким, яким його залишили у 44-му, — розповідає Ганна.
На те, щоб дослідити знахідки з колектора, Ганна Тичка витратила майже два роки. І розповіла про це іншим тільки по тому, як кожну річ почистила, відмила, ґрунтовно вивчила і з’ясувала її походження.
— У Львові практично немає місць, які б історично свідчили про Голокост. У нас є пам’ятник його жертвам — помпезний, красивий, стоїть на території гетто. А місце, яке ми з Сашком відкрили, — то живий свідок тих подій. Це місце, якого у Львові дуже бракувало, — пояснює вона.
Тож якщо ви якось питимете каву на Соборній у Львові, знайте: з червня 1943-го до липня 1944 року з люка біля одного з будинків, вікна якого виходять на цю площу, часто пахло супом.
Львів’яни це чули. Але мовчали.
reporters.media