На другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, старший солдат 57 окремої мотопіхотної бригади Владислав Брит потрапив у полон на Луганському напрямку. Пробув у полоні 3 роки і 6 місяців (без одного дня). Звільнений за обміном 24 серпня 2025 року. Увесь цей час він не знав, де його дружина, що відбувається в Україні, що його чекає попереду.
Історію їх кохання та того, як вона чекала чоловіка, Юлія Брит розповіла Укрінформу.
ДІЗНАЛАСЯ ПРО ПОЛОН ЧОЛОВІКА В ОКУПАЦІЇ
- Вони потрапили у полон групою – 17 чоловік. Я від початку про це знала, бо росіяни відразу по всіх своїх телеканалах прокрутили відео з ними. Двоє із цієї групи, на жаль, у списку загиблих після авіатрощі ІЛ-76 у січні 2024 року. Усіх інших повернули. Влад – останній із цієї групи, кого звільнили, – каже жінка.Юля та Владислав – з Каховки, міста на окупованому лівобережжі Херсонщини. Юлія пів року прожила в окупації, потім з горем пополам, як вона каже, виїхала.
- Родина наша – це він і я, батьків наших уже немає, у Влада ще є сестри – рідна, яка у Польщі зараз, і двоюрідна. І все, більше нікого в нас немає.Після того як Юля виїхала з окупації, то осіла у Коростені, працює у дитячому садочку, а ще вона – волонтер Центру життєстійкості, який діє на базі Товариства Червоного Хреста України.
- Знаєте, що таке пів року окупації? Це коли ти і сам себе хочеш зберегти, і його, і не знаєш, що робити. Тоді ще не було такого розуміння, що таке полон, що таке безвісти зниклий. Не було розуміння, що є Координаційний штаб. І мені довелося цього всього вчитися. Бо до повномасштабного вторгнення його служба залишалася саме його службою, я ніколи в це не вникала, взагалі – ніяк. Але оскільки він потрапив у полон, я зрозуміла, що ніхто, крім мене, не допоможе йому.
- Перед цим був обмін 14 серпня, я засмутилася – Влада не було. І тут через тиждень з’являється інформація, що знову буде обмін. Я вирішила їхати і взяла зі собою дівчат з родин зниклих безвісти, щоб вони побачили, як відбувається такий процес (перед цим вони поспілкувалися з психологом). Не доїхали ще кілометрів 50–60 до Чернігова, коли мені написали, що обмін зірвано. Проте ми таки вирішили залишатися у Чернігові. Я в суботу пишу людям компетентним, буде обмін чи ні. Вони відповіли, мовляв, сьогодні не знаємо, але з Чернігова поки що не їдь. А далі відразу написали, що на 24 серпня буде обмін, – каже Юлія.
Вони прибули на місце, до лікарні, куди привозять звільнених із полону. І несподівано в Юлії саме тоді вимкнувся телефон, де закачана «Дія» з особистим кабінетом Координаційного штабу.
- Сиджу на лавці, бачу, що дівчата, чиї чоловіки сиділи в тій колонії, що і мій Влад, пишуть: мого звільнили, мого звільнили. Я думаю зі сумом: знову повз мене… Але вирішила спробувати зайти в особистий кабінет Координаційного штабу з іншого гаджета. Роблю спроби одну за одною – не виходить. Змогла десь з десятого разу, зайшла – і бачу повідомлення, що облікову категорію змінено на «звільнено з полону». Далі що було – я не пам’ятаю. Знаю, що мені і нашатир підсовували, і воду, всю косметику змили, таблетки давали. Потім журналісти понабігали, я відповідала те саме, що казала три з половиною роки, бо іншого нічого не могла сформулювати. Мене хвилювало лише одне питання: де автобуси. Я стала з одного боку, але їх повезли в інший. Я бігом туди, а мені кажуть, що не можна. Але люди, які мене знають не перший рік, сказали: пропустіть, хай чоловік вийде до неї, – згадує жінка.
Потім Влад розповів Юлі, що телефонував їй, як тільки відбувся обмін, але телефон із цим номером був «поза зоною».
- Влад мені каже: їду і думаю, що все – ти залишилася у Каховці, в мене немає тут нікого. Ви б бачили його реакцію, коли він мене побачив! Влад не очікував. А я ще приїхала у футболці з його зображенням. Нам спочатку дали 2–3 хвилинки. І він каже: «Боже, а я вже думав, що тебе немає, що я один». А потім додав: «То все добре, а живемо ми тепер де?». Я відповідаю, що в Коростені.
Він нічого не знав: ні про те, що відбувається в Україні, ні про те, чекає на нього хтось чи ні. Влад схилявся до думки, що дружина, як слабка жінка, сама не зможе вибратися з окупації, і в неї ж нікого немає, хто б допоміг.
Уже потім йому розповіли, скільки всього робила начебто слабка дружина, чим займалась як волонтер, як створила групу для підтримки родин полонених. Він був вражений…
- Мені дуже приємно було, що Влад сказав: ти ж тільки не кидай ці родини, ти розумієш, як це важливо для них…
Я його впізнала – його очі, усмішку. Він і так худий був, а зараз схуд ще більше. Змінився – так, багато чого переоцінив – погляди на життя, – ділиться Юлія.
ЖОДНОГО ЛИСТА ВІН НЕ ОТРИМАВ
До грудня 2024 року Влада тримали в Луганській області, у колонії №36.
- Я майже три роки чітко знала, що він у тій колонії, могла інформацію якусь отримувати. А от коли їх почали масово вивозити з Луганщини, то, скажімо так, було сумно. Але все одно через місяць я знайшла інформацію, що він у Маріїнській колонії Кемеровської області (Росія).
Попри те, що Юля писала чоловікові багато листів, він жодного не отримав, хоча в грудні 2024 року російська омбудсмен дала звіт, що з листуванням усе нормально. Але насправді – ні.
Жінка розповідає, як її усі ці роки підтримувала і мерія Коростеня, і містяни.
- Вони ще Влада жодного разу не бачили, але чекають на нього, – каже Юлія. «Владислав Брит. Він ще навіть не знає, де тепер його домівка! Але Коростенська громада вже понад три роки чекає на нього разом з його вірною дружиною Юлією Брит! З Днем Незалежності, незламна родино!» – написав у фейсбуці Коростенський міський голова Володимир Москаленко, розмістивши відео про зустріч Юлії та Влада.
У Коростені в них тепер є житло, Юлія купила будинок за виплати, які надходили Владу. Якраз майже завершився ремонт – лишилося зробити підлогу і стелю.
- Мені подобається в Коростені, мене тут прийняли, жодного разу поганого слова не сказали. Керівництво міста допомагає реалізовувати всі проєкти на підтримку полонених, зниклих безвісти, які у нас у розробці. Знаю, що не у всіх містах так. У Коростені підтримка є, – каже Юлія.
Уже після зустрічі свого чоловіка Юля написала у фейсбуці: «Понад три роки я жила в тиші… без дзвінків, без повідомлень, без найпростіших слів "як ти?". Кожен день був боротьбою із собою, очікуванням та молитвою за нього. Полон забрав у нас час, миті й найцінніше – можливість бути поряд. Мій шлях був довгим і надто болючим, але він вартий того, щоб знову чути: "Я тут. Я з тобою"».
Ірина Староселець
Фото та відео з фейсбук-сторінки Юлії Брит