Морпіх Андрій Кузьмін потрапив до російського полону в бою поблизу Маріуполя та понад три роки пробув у неволі РФ. Чоловік пережив побиття та знущання, втратив майже 40 кілограмів ваги та почав втрачати зір та слух.
Нині оборонець відновлюється після полону на Вінниччині та хоче скоріше повернутись до рідного Херсона, де окупанти пошкодили його будинок.
Чому росіяни били за відкриті очі та що допомогло Андрію витерпіти тортури — читайте в матеріалі Суспільне Вінниця.
Андрій Кузьмін родом з міста Херсон. До війська чоловік пішов у 2020 році, до того — волонтерив. Оборонець проходив службу у 36 окремій бригаді морської піхоти.
"З 2020 року підписав контракт, 36 бригада, батальйон морської піхоти. Було 49 років, здав на берет, все як потрібно".
Коли РФ пішла повномасштабною війною на Україну, підрозділ Андрія тримав оборону поблизу Маріуполя на Донеччині. До полону потрапив навесні після наказу вийти у полон із території металургійного підприємства "Азовсталь" — чоловік вийшов із побратимами 17 травня 2022 року.Суспільному Андрій Кузьмін розповів, що якби знав, що полон триватиме понад три роки — не вийшов би. За час неволі його етапували від окупованих територій Донеччини до Алтайського краю РФ.
"Тільки відкрив очі, мінус здоров’я. Побиття шокером, прутами, кийки гумові. Ну і так фізично: руками, ногами".
Протягом перших чотирьох місяців полону морпіх втратив майже половину своєї ваги. Російські військові били та принижували без приводу."Я був 105 кілограмів, а в Горлівку привезли 65 чи 67 важив. У них називається прийомка, одразу побиття проходиш. Я три дні не їв навіть нічого, а три тижні мене водили до їдальні під руки. Я не міг ходити навіть, ребра зламані були. Кожен вихід з камери — це побиття. На прогулянку, чи до лазні. Перших півтора місяці це було щодня. Собаку було, що натравлювали на хлопців".
Здаватись у полоні Андрій Кузьмін не збирався, розповів Суспільному.
"В Торезі збиралися на молитву. А потім я подивився, хто збирається, і читав молитву за Україну. Українською мовою, так".
У неволі чоловік пробув понад три роки разом із племінником. Вони разом служили в одній бригаді.
"Ми цих три з половиною роки разом. Постійно були разом. Тільки в Бійську нас розділили, бо був камерний режим, то ми камерах різних були. А так, починаючи з Оленівки, Горлівка, Торез, були разом".
"Я думав, що його поміняли. А коли нас привели навести марафет перед обміном, зняли з нас так звані шапки-невидимки, це у росіян така назва "наволочки на голову", яку одягали, щоб ми нічого не бачили. Самі в балаклавах, чомусь вони нас так боялись. Коли зняли, завели в душ то я вперше за 7 місяців, побачив, що дядько тут також. І так потрапили одразу двох на обмін і забрали", — розповів Віктор Кузьмін, племінник Андрія.
Повернення додому не забуде ніколи, розказав Суспільному морпіх з Херсона.
"Зустрічали нас, це було неперевершено. Люди. Їхали ми всю Чернігівську область. Люди стоять з прапорами, з діточками. І кажуть, що зранку стояли, нас чекали. А ми уже їхали пізно ввечері, уже темно було".
До життя на волі теж потрібно звикнути. Поки процес адаптації триває."Це просто сон. Не віриться, чекаєш, що хтось тебе підійме, крикнуть "Підйом, на перевірку".
Андрій вже майже місяць як вдома. Поки проходить реабілітацію, отримав нагороду, відновив документи і зустрівся із президентом України."Хочеться повернутись додому, до Херсону. Але ж поки неможливо. Обстріли. Будинку немає майже. В мене будинок був за бва кілометри від мосту Антонівського. Побило, повибивало шибки, даху немає. В мене там брат залишився, син. Син воює також".suspilne.media
