Хто й чому наважується виїжджати? З якими ризиками люди стикаються та на яку допомогу можуть розраховувати на вільній території України, читайте в матеріалі проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
Жителі окупованої частини півдня, які нещодавно виїхали на вільну територію України, погоджуються говорити тільки анонімно, адже на території, зайнятій російськими військовими, ще залишаються їхні родичі. Одна з таких – співрозмовниця «Новин Приазовʼя». Вона розповіла, що за час повномасштабного вторгнення в неї зник безвісти батько. Але до виїзду з окупації підштовхнула хвороба сестри, яка живе на вільній території України: «Мама сказала: «Все, ми виїжджаємо».
Шлях через Маріуполь, Росію, Білорусь
Дівчина каже, що вони з мамою планували звертатися до приватних перевізників. Але з виїздом допомогли волонтери, тож на дорогу не нічого не витрачали. Їхали через окупований Маріуполь, Росію і Білорусь. Вона згадує, що найбільш неприємним за довгу подорож і перевірки було спілкування зі співробітниками ФСБ.«Коли ми пішли на прикордонний контроль, нас одразу забрали на допит. Допитували дуже довго. Такі питання, звісно, у них, у цих ФСБівців були: «А чого ти не хочеш одружитися з російським військовим? От у вас всі дівчата так роблять, а чому ти так не робиш?» Мамі моїй погрожували, казали: «Все, ви сюди ніяк не потрапите більше. Залишите всіх ваших родичів, які тут, не зможете з ними зв'язатися, а у ваших родичів будуть проблеми». Мама вже думала розвернутися і поїхати додому. Але коли вони нас пропустили, ми вирішили, що все, їдемо далі. Пропустили так пропустили», – згадує дівчина.
З Маріуполя вони мали дістатися до Ростова-на-Дону, далі потягом до білоруського Гомеля, потім іншим поїздом до Бреста. На останньому етапі – ще пройти три кілометри пішки.
«Нас завжди зустрічали волонтери, проводжали до поїздів, показували білети, що, куди треба. З нами ніхто не їхав, ми були самі: я, мама і ще одна жінка. Потім в Україну ми вже йшли пішки, там, де Брест, далі вже пішохідний перехід – три кілометри йдеш. У Білорусі у мене просто попросили мій український і російський паспорти, подивилися на них. Потім маму покликали на допит, мене не кликали, тільки сфотографували моє обличчя і сказали, що можу йти. А в Україні нас зустріли, все було добре. Сказали: «Ви вдома», – розповіла дівчина.
«Без перспектив в окупації»
Українкам допомогла виїхати волонтерська ініціатива Humanity з Нової Каховки. Співзасновник організації Стефан Воронцов каже, що запитів на виїзд дедалі більшає.
З одного боку, указ, який підписав президент Росії Володимир Путін, вимагає, щоб жителі підконтрольних РФ територій України виїхали або «легалізувалися» за російським законодавством до 10 вересня. З іншого боку, додає Воронцов, люди переконуються, що ніяких перспектив життя в окупації не дає.
«Зараз всім, хто не має російського паспорта, треба виїхати до 10 вересня. Вони (окупанти – ред.) спочатку давали 90 днів, зараз більше, але все одно – це депортація. Це вигнання українського народу з наших територій, з українських територій. Це те, що відбувається зараз в окупації. І через це також збільшилася кількість людей, які хочуть виїхати, збільшилася кількість людей саме молодих. Реально відчутно, що люди там «не вивозять» залишатися. Немає майбутнього у дітей там. Абсолютно. Нуль. Три роки сидіти в окупації без нормального навчання, без соціуму, без нічого просто, в постійному стресі. Хтось просто ламається вже і виїжджає. Погано, що люди ламаються, що до цього дійшло, але добра тенденція, що люди виїжджають. Ми маємо це підтримувати, наша основна ціль – це масштабуватися, потроху, щоб хоча б в думках людей масштабувати слово «окупація», щоб люди думали про неї, не забували, говорили й цікавилися, бо там досі лишаються наші люди», – зауважив волонтер.
«Прийняття ситуації»
Ще одна українка, з якою поспілкувалися «Новини Приазовʼя», три роки прожила в окупації на лівобережжі Херсонщини. З міркувань безпеки жінка також просить не розкривати її справжнього імені та прізвища.Вона зізнається, що спочатку відчувала зневіру, спостерігаючи, як швидко російська армія просувалася на початку повномасштабного вторгнення. Потім сподівалася, що за Херсоном ЗСУ звільнять решту області.
«Ми вірили в те, що все швидко закінчиться, і війська РФ зроблять черговий «жест доброї волі» вже з лівого берега і над нами знову замайорить жовто-блакитний прапор. А ще пізніше просто настало прийняття ситуації, адже немало людей почало просто повертатися в окупацію, бо не знайшли себе на підконтрольній Україні території або за кордоном. Якби фільтрація в «Шереметьєво» не була такою жорсткою, то кількість жителів, що повернулися в окупацію на сьогодні, була б в рази вищою. Коли вже наближалася третя річниця повномасштабного вторгнення, прийшло усвідомлення, що все це надовго. Дітям-підліткам почали масово вручати повістки для постановки на військовий облік і я, переживаючи за своїх дітей, нарешті наважилась на виїзд», – розповіла вона.
Зрештою жінка теж звернулася до волонтерів. Вони організували маршрут, шлях яким тривав пʼять днів. З лівобережжя Херсонщини – в окупований Крим, далі до Ростова-на-Дону, потім через Мінськ і Брест до КПП «Мокрани-Доманове» на білорусько-українському кордоні. Найскладнішою для українки була фільтрація в Армянську окупованого Криму. Російські силовики перевіряли телефони, довго допитували – зокрема, цікавилися, чи є в жінки знайомі у ЗСУ.
«Страх фільтрації стримує від виїзду»
Страх перед російською фільтрацією – один з головних чинників, який стримує українців від виїзду з окупації, переконаний волонтер Стефан Воронцов.«Є фактор того, що щось не так піде на фільтрації, на емоцію якусь візьмуть, вони ж теж психологічно тиснуть на людей. Якщо людина почне емоційно якось грати в її бік, то вони це побачать, почнуть далі в цю точку бити. Буває таке, що люди розповідають щось зайве, беруть на себе щось зайве, але просто вже понеслося: страх, відчай і все інше. Буває, зникають люди, буває, розвертають. Тому це важко – наважитися реально виїхати», – каже він.
Утім, Воронцов додає ще один чинник, який підштовхує людей до виїзду – проблеми з водою. Після руйнування Каховської ГЕС на лівобережжі Херсонщини деінде бракує навіть технічної води, а свердловини поступово порожніють. З запитами до волонтерів звертаються люди різного віку. Третина з тих, хто бажає виїхати, – молодь віком до 24 років. Але є й пенсіонери.
«Багато 17-18-річних. Взимку ще не було стільки охочих, а от зараз їх побільшало. Також багато літніх людей звісно, багато хворих, які тягнули з виїздом, а зараз настала критична ситуація зі здоровʼям. Є таке, що в них прям температура підіймається щодня, і вони пишуть «будь ласка, допоможіть виїхати». А яка наша реакція? Ми запитуємо: «Ви зможете пройти півтора кілометра з «сірої» зони, якщо там не вдасться довести коляску?» Вони відповідають: «Ні». І це теж треба вирішувати, бо запит надійшов. Що важливо – людина пише не нам, людина пише Україні», – зауважив волонтер.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
«Пропаганда гальмує людей»
Перешкодити виїзду українців з окупованих територій намагається також російська пропаганда, зазначає керівник гуманітарної місії «Проліска» Євген Каплін. Ця ініціатива допомагає жителям прифронтових територій з початку бойових дій на сході України у 2014 році, а зараз працює в 9 регіонах України, які межують з Росією або крізь які проходить лінія фронту. З початку повномасштабного вторгнення Росії «Проліска» перевезла до безпечніших міст понад 40 тисяч людей.Пропаганда, за словами Капліна, підхоплює історії людей, які виїжджали і повернулися в окупацію. Прагнуть переконати, що на вільній території України їх ніхто не зустріне і не поселить.
Григорій Пирлик, Дарина Довгопʼята