Володимир Тука – ветеран, який зараз працює артистом Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша і має свою моновиставу, де є актором та автором.Про це і багато чого іншого – у нашому інтерв’ю.
– Володимире, як виникла ідея поставити виставу за Вашою п’єсою?
– Зі мною зв’язався режисер Сергій Павлюк і запитав: «Це твоя «П’єса22»?». Я відповів: «Так». Його зацікавила п’єса ще до того, як він дізнався, хто автор. І він мені запропонував поставити п’єсу.
– Ви писали, будучи учасником проєкту «Театр Ветеранів»?
– Ще коли я був на службі, мав потребу зробити моновиставу про загиблого побратима. А потім я побачив в інтернеті оголошення, що планується такий проєкт і ветеранів будуть навчати писати п’єси. Я так подумав, що це збігається з моїм бажанням і написав їм, заповнив Google-форму. Пройшов відбір і потрапив до проєкту. І там у нас було два місяці десь, аби написати історію про своє життя.
До нас приходили драматурги, режисери, актори. Розповідали про себе, про свої професії, драматургію, п’єси. І паралельно ми писали, а вони трохи редагували наші тексти.
Нам давали поради, щоб це було не просто писанина. Але задача була не в тому, щоб взяти текст і зробити по стандартам. Це був експеримент, це був пошук, щоб навчитися писати, пройти, так би мовити, всі сходинки.
Правила вони є, так, але все таке має йти зсередини.
– Скільки часу пішло на створення п’єси?
– Ось на цей час від моменту початку роботи над текстом минуло два місяці.
– А як довго працювали над виставою?
– Трохи більше місяця.
– Режисер Сергій Павлюк в інтерв’ю розповідав, що Ви не знали, як звуть цього побратима, якому Ви хотіли присвятити п’єсу, і, власне, на честь якого названа вистава «Одноденний герой». Розкажіть детальніше про це.– Ми познайомилися буквально за пів дня до виходу на нуль. Позивні один одного знали, але не імена. Це був перший вихід у хлопця і він загинув… А в мене не було жодної інформації. Навіть фото.
Я почав шукати, як його звуть, написав ще одному побратиму. Той відповів, що хлопця звали Валерій і він із Херсона.
– У виставі Ви в образі аніматора. Це пов’язано з Вашою діяльністю до початку повномасштабного вторгнення?
– Я був артистом естрадно-циркової студії «Jin Roh». Танцюрист, ведучий, аніматор – масовик-затійник, коротше кажучи. А до цього я багато років пропрацював дитячим аніматором. У мене такий доволі довжелезний список, ким я був: ведмедиком, клоуном, авжеж, Термінатором, Трансформером, Суперменом, Спайдерменом, Бетменом, Аватаром… Перевтілювався у різноманітних героїв популярних мультфільмів.
– А що Ви робили, коли почалось повномасштабне вторгнення?– Спочатку сидів у хаті, потім почав виходити, спілкуватися з людьми. Прийшов на площу, побачив, що збираються люди на мітинги, ходив на них – спочатку менші, потім більші.
Їздив по всьому місту, шукав у аптеках ліки для друга Віктора – він лікувався від пухлини. Ходив на тренування, щоб якось розвіятися.
– Довго Ви булив окупації?
– 2 місяці. Перша спроба виїзду була в квітні, друга та вдала – на початку травня.
– Швидко виїхали?
– Із пригодами. Їхали з другом Санею на авто нашого спільного знайомого, взяли з собою дівчат які зголосились виїжджати з нами.
Домовились говорити, що ми знайомі. І ось на одному з блокпостів мене та Саню вивели з авто, наказали показати свої татуювання. В той час до дівчат підсів один із рашистів, почав їх розпитувати і одна з них сказала, що ми не знайомі… Після цього нас почали “шмонати”.
Наказали дістати всі речі на огляд, я почав витягати все із свого рюкзака. І…дістав прапор, я забув що поклав його туди на низ, ще коли почали розганяти мітинги. А виїжджати вирішили спонтанно, то ж просто закинув усі речі в начебто порожній рюкзак. Тому там спокійно діставав усе на блокпосту. І тому попався…
Один із рашистів почав кричати: «Патріот! Патріот!». Змусив одягнути прапор на плечі та йти… А далі над нами знущалися: били, змушували бігати по мінному полю… Забрали авто, гроші, телефони… А в кінці… Запропонували випити горілки! Після підсадили нас в інше авто!
– І куди Ви поїхали?– До Одеси. Зареєструвався як внутрішньо переміщена особа. Пішов у аптеку, аби придбати ліки другові з Херсона. І тут мені зателефонувала співробітниця лікарні та сказала, що Вітя помер…
Ну і…пішов у військкомат. Та служити почав тільки за пів року – у жовтні 22-го. Місяць навчань і в грудні я вже був у складі десантно-штурмових військ у Мар’янці. Там через два тижні я отримав поранення. Понад 40 днів був на лікуванні та повернувся знову туди. У нас була ротація – з Мар’янки в Красногорівку. Ще через два місяці мене перевели на Одещину в інженерні війська на сапера. Ще за кілька місяців був звільнений. А саме, 5-го грудня 2023-го року.
– І куди далі?
– До Києва. Була потреба допомагати військовим і ветеранам. І я вирішив спочатку піти навчатися психології, ходив на різні тренінги, зокрема, за принципом «рівний-рівному». Маю кілька відповідних дипломів.
На одному з таких курсів познайомився із хлопцем і він привів мене на співочу зустріч для ветеранів із вокалісткою Дариною Кирилко. Саме вона створила наш Veteranoband. І ось ми співаємо українські пісні, їздимо до поранених у госпіталі або санаторії, підіймаємо бойовий дух.
– Ви самі пишете пісні, яку лунають у моновиставі?– До початку повномасштабного вторгнення я писав пісні одного характеру, після ж написав всього один текст про війну. І зараз ми ще одну з бендом написали, реліз буде в 2025-му році.
Потім Дарина познайомила мене з театралами – Театр «BEAT» є такий у Малій опері. Мені запропонували займатися там, а ще я на їхній базі організовую раз на тиждень тренінги для ветеранів. Воно дуже допомагає у соціалізації.
– Як ти рефлексуєш зараз – це здебільшого у творчості?
– Так. Театральні вистави, тренінги. Інколи знімаюся в рекламі або кіно.
Місто Сонця