Перші явні сигнали вторгнення, що насувається, Олексій помітив 23 лютого 2022-го.
«Десь удень вже приїжджали люди, тобто з території Криму їхали в Україну, і говорили, що там якісь війська стягуються ближче до кордону. Так, ми, в принципі, передавали на відділ. Говорили: «Все добре, це в них навчання, нічого такого страшного». Потім уже ближче до 22-ї вечора, до 23-ї, можливо, я не пам’ятаю, в них зникло світло. Все одно деякий час, годину, можливо, не більше, люди ще звідти виїжджали і туди заїжджали теж. Говорили, що там дуже багато військових, там танки якісь, БТРи. Ми ж теж так напружились і передавали про це», – розповідає він.
У ніч на 24 лютого, близько 23:00, прикордонники на Чонгарі в тепловізор помітили рух колон техніки.
«Десь по п'ять, по десять, по тридцять машин було. Не було зрозуміло. А потім уже, як вони ближче під'їжджали, то вже було зрозуміло, що це «Гради», танки. Далі «Гради» почали шикуватися по території, на кордоні, можна сказати. Все було добре. Далі, десь година ночі, все затихло, така тиша була. Дуже напружено було, страшно навіть. Ми теж уже погасили світло, закрили одну лінію, пропускали тільки по одній лінії, тобто в’їзд-виїзд».
Далі росіяни перекрили рух по КПВВ «Джанкой» з боку окупованого Криму. Зі слів Олексія, автобуси, які приїжджали з Донецька, розверталися і їхали в зворотному напрямку. Велика війна, як каже прикордонник, почалася під ранок.
«Близько 4-5-ї ранку, приблизно, якийсь шум, такий, наче пропелери якісь. Підлітає дрон, висить над нами. Спочатку його не бачили, там один хлопець побачив, кричить: «Повітря!». Автомати на нього навели, щоб вистрілити або просто налякати. Він розвернувся, назад полетів – і буквально через секунд 30 почали «Гради» летіти».
Прикордонники встигли забігти до укриття. На думку Ружиненка, обстріл тривав 40 хвилин:
«Забігли в бліндаж, пересиділи там хвилин 40. Там – «Гради», міни, все, незрозуміло було, чесно. Далі, там в нас не всі забігли туди, здається, водій-механік цього БТРа там був, бо він відстрілювався. Відстрілявся, здається, все в нього там закінчилось, все затихло. БТР не підбитий був, не горів, все було добре, просто заведений стояв».
Після цього прикордонників мали евакуювати з КПВВ автобусом. Але далі сталося непередбачуване.
«Дивимося, стоїть БТР і стоїть щось схоже на нашого «Козака», на бронемашину. І люди стоять і стріляють в бік Криму. По колоні стріляють, реально. Ми ж думаємо, напевно, наші там Збройні сили, які під’їхали, за нами. Евакуація якась. Ми ж все, опустили зброю, кричимо: «Cвої, свої!». Хто російською, хто українською. Вони реально теж дивляться на нас, зброю опустили. Ми ж підходимо ближче, за метрів 15-20, дивимося, якась форма взагалі не наша, пов'язки червоні, білі, всі в масках, зовсім незрозуміло було. Потім вони дивляться на нас, теж нашу форму бачать, наші прапори. І просто такі слова: «Ааа, это х*хли».
Минуло більш як два з половиною роки, але Олексій досі не розуміє, чому підрозділ російської армії стріляв по «своїй» колоні, яка йшла з Криму. Інакше понад 20 прикордонників не опинилися б у полоні.
«Давайте, на землю! Все. Стволи – в бік. Ми ж автомати поклали біля себе, лягли на землю, руки за голову – кричали. Підбігли, почали шукати гранати, магазини з патронами. Все позабирали, телефони навіть позабирали, жетони якісь теж позривали, позабирали все. А один, точніше, двоє військових стояли, десь біля мене недалеко, чув розмову їхню, говорили: «Так, давай поділимо між нами». Здається, їхній командир підійшов, говорить: «Що ви робите, ми що – мародери якісь?».
Тоді ж Олексій, розповідає, став свідком воєнних злочинів російської армії. Окупанти стріляли у машини з цивільними на Чонгарському мосту.
«Це коли ми лежали біля пункту пропуску, нас уже поклали, почали під’їжджати машини, дві машини, пам’ятаю. Одна під’їхала, з БТРа вистрілили їй в капот. Десь, я, чесно, не скажу, куди, там щось задимілося, там дим якийсь пішов. Ця машина розвернулася і поїхала, не знаю далеко, недалеко. Поїхала. Друга машина під’їхала – і, в принципі, залишилася на місці».
Прикриваючись живим щитом, полонених прикордонників колонами повели у село Чонгар. Тільки дорогою прийшло розуміння, згадує Олексій Ружиненко, що розпочалася повномасштабна війна.
«Ми пройшли метрів 20-25, нас знову поклали на асфальт. Ми вже лежали, і починає колона танків їхати. Я лежав у правій колоні біля землі. Тобто, всі лежать прямо, а я якось ліг трохи на правий бік. І один танк під'їжджає, навіть зараз мурашки, як під’їжджає, навіть пролітає, і там буквально сантиметрів 20-30 від голови гусениця так пролітає. Реально, тоді вже було страшно, тоді вже стало зрозуміло, що реально війна почалася».
Дорогою до села Чонгар прикордонників підібрав КамАЗ і повіз у зворотному напрямку, до Криму. Полонених українців привезли до Джанкоя, де Ружиненко бачив колону військової техніки, що рухалась на материкову Україну три доби. Далі прикордонників перевезли, можливо, до Курської області, у цьому Олексій не впевнений. Потім у Шебекіно, Старий Оскол, Валуйки і колонію №4 в Алексєєвці Бєлгородської області. У цьому виправному закладі Олексій Ружиненко пробув до звільнення 17 липня 2024 року.
Дмитро Євчин, Крим.Реалії