Одна з найболючіших втрат Херсонського художнього музею – вкрадені росіянами полотна Миколи Пимоненка. Серед них і «Великодня заутреня» видатного українського художника. Саме українського, бо Україна була головною темою життя і творчості митця. Але цей факт у намірі привласнити те, що їм не належить, росіян зовсім не спиняє: щирого українця Пимоненка вперто називають «російським». Або вряди-годи «російсько-українським» художником. Але навіть подвійна ідентичність стосовно Пимоненка не працює, бо правди ніде діти: немає на його полотнах «матінки Росії», вся, абсолютно вся його творчість пов’язана з Україною.І це далеко не єдиний випадок подвійної крадіжки, коли до пограбування фізичного додається інформаційне мародерство, намагання видати бажане за дійсне, назвати українських митців «великими російськими художниками», як у випадку з українським «батьком російського футуризму» Давидом Бурлюком, стерти їхню українську ідентичність, як це відбулось з українським вірменином Іваном Айвазовським.
«Він був істинним українцем...»
Онук кріпака і син іконописця Микола Пимоненко народився в Києві, де жив і творив протягом усього свого життя.«На той час ця територія була частиною Російської імперії. З цієї причини його часто каталогізують як російського художника, і, на жаль, він не єдиний митець, який опинився в такій ситуації. Тому важливо підкреслити, що він був українцем», – пише Хімена Еското в Daily Art Magazin. Пимоненко увійшов в історію українського мистецтва як один із найобдарованіших учнів, а згодом і викладачів Київської рисувальної школи. Вже на другому році навчання він почав викладати малюнок у молодшій групі. Але для подальшої кар’єри потрібна була офіційна освіта, здобути яку можна було лише у Петербурзькій Академії мистецтв.
Лише два роки заради навчання Пимоненко прожив у Петербурзі, але росіяни вважають це цілком достатньою підставою, щоб називати його «великим російським художником». Насправді ж до Петербурга Пимоненко поїхав вже сформованим художником. В Академії він навчався вільнослухачем у майстерні українського живописця, академіка Володимира Орловського, батька українського національного пейзажу. Янголом-охоронцем молодого художника став сам Ілля Ріпин, до речі, також українець, який примітив обдарованого юнака ще у Київській рисувальній школі. Тоді майстер немов благословив хлопця, приклавши свою руку до картини, над якою він працював.
«Він був істинним українцем. Не забудеться краєм за свої правдиві й милі, як Україна, картини…» – так потім згадував Ілля Ріпин свого учня Миколу Пимоненка.
Але російська столиця гнітила щирого українця, вологий петербурзький клімат був для художника згубним. Через запалення легенів, що перейшли у сухоти, перевтому, матеріальну скруту Пимоненко змушений був повернутися додому. Не останньою причиною такого рішення було і «недружнє» ставлення в Академії до українців. Однак викладачі мали настільки високу думку про рівень живопису свого талановитого учня, що вважали очне навчання для Пимоненка взагалі не обов’язковим. Художник жив у Києві, на літо переїжджав до села Малютянка, що неподалік від міста, там облаштував майстерню та переносив на полотна колоритних селян, місцеву природу й побачені сцени з життя українського села. Як екзаменаційні роботи надсилав поштою нові полотна в Академію на поточні виставки, здобував медалі та відзнаки, а через сім років отримав патент (диплом) живописця.
Картини Миколи Пимоненка та Володимира Орловського (два пейзажі по центру) в Херсонському художньому музеї, 2021 рік. Фото: Херсонський обласний художній музей ім. О.Шовкуненка
«Великодня заутреня» та її передісторія
За два роки до отримання диплома Пимоненко подав офіційне клопотання до Імператорської Академії мистецтв дати йому посвідчення (патент) некласного художника, який дозволяв би йому викладати малювання у гімназіях і початкових художніх закладах. Мова йшла не про серйозний документ, а про «папірець», який видавали всякому вільнослухачу, який прослухав курс лекцій, а іспитів не склав.Пимоненко ж на той час був художником знаним, регулярно виставлявся на виставках Академії, мав дві малі та одну велику срібні медалі. Але чиновники йому відмовили. Спантеличеному студенту причину відмови неофіційно пояснив один канцелярист: мовляв, не слід тобі мазюкати «задрипану Малоросію» і різний там «сільський гній».
Однак після цього «одкровення» художник не кинувся писати російські пейзажі та сцени життя російського села. На наступну виставку в Академії мистецтв він подав два полотна української тематики – «Весілля в Київській губернії» і «Ранок Христового Воскресіння». Обидві картини викликали фурор, а їхнього автора відзначили черговою медаллю та вшанували почесним званням за «заслуги у розвитку мистецтв».
Микола Пимоненко. Ранок Христового Воскресіння, (1891). Рибінський музей-заповідник, Росія.Зараз «Ранок Христового воскресіння» зберігається в російському Рибінську, щоправда, під іншою назвою: «Пасхальная заутреня в Малороссии».
До теми «Ранку Христового Воскресіння» Пимоненко повертався ще кілька разів та написав ще дві версії твору, трохи змінивши композицію та ракурс. Одна з них не завершена й зберігається в Національному художньому музеї України. Іншу до повномасштабного вторгнення можна було побачити в постійній експозиції Херсонського художнього музею. Полотно має назву «Великодня заутреня» і є варіантом роботи, яка у 1910-11 роках експонувалася на виставках передвижників у Петербурзі та Москві. До речі, Пимоненко став експонентом Товариства пересувних художніх виставок, а потім і членом Товариства на запрошення Ріпина і до кінця свого життя не пропустив жодної виставки.
Микола Пимоненко. Великодня заутреня (варіант). Картина викрадена російською окупаційною адміністрацією з Херсонського обласного художнього музею ім. О.Шовкуненка в листопаді 2022 року. Місцеперебування невідомо.
Зображення сільської літургії на Великдень пройняте передчуттям радості одного з головних свят. Художника більше цікавить не сам церковний ритуал, а яскраві образи людей навколо церкви, правдиві звичаї українського селянства, етнографічні деталі, світлові ефекти, святкова атмосфера. «Великодню заутреню» спіткала сумна доля – полотно стало тією частиною музейної колекції, яку викрали росіяни у 2022 році. Інформації про те, де саме зараз перебуває шедевр, немає.
«Гопак» у Луврі
Ще за життя Микола Пимоненко мав визнання і популярність. Він став академіком, одним із перших художників київської школи живопису, що увійшли на європейську арену, членом різноманітних художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна – міст, де з успіхом експонувалися його твори.І хоча сам художник мав сумнів щодо інтересу європейців до його «картинок з України», його роботи мали неабиякий успіх. До того ж митцю дуже пощастило з дружиною (його обрала за чоловіка Олександра, донька його учителя Володимира Орловського). Тож на мюнхенську виставку у 1910 році Олександра власноруч відправила картину «Вихід з храму на страсний четвер». Попри вагання художника, картину не тільки зрозуміли й нагородили відзнакою – твір придбала знаменита Мюнхенська галерея «Нова пінакотека».
Микола Пимоненко. Страсний четвер. Друга половина 1900-х рр. Полотно, олія. Менша авторська копія картини, придбаної «Новою пінакотекою», яка зберігається в Національному художньому музеї України
А роком раніше на виставку в Паризькому салоні Товариства французьких художників увірвався темпераментний «Гопак» Пимоненка. Українка у танці збирала найбільше глядачів на виставці. Автора не тільки вшанували найвищою нагородою, золотою медаллю салону – картину придбала дирекція музею Лувру.
Ще один вкрадений росіянами українець, майбутній автор «Чорного квадрату» Казимир Малевич, який на момент знайомства з Пимоненком був ще художником-початківцем, побачивши його «Гопак», писав:
«Його картини справили на мене глибоке враження. Він показав картину «Гопак». Побачене у його майстерні вразило. Безліч мольбертів, на кожному – картини, що зображали життя України».
Микола Пимоненко у майстерні. Зліва – його полотно «Гопак». Приблизно 1909 рік. Фото: Wikimedia Commons (публічне надбання)
Але, попри всі факти, попри українську ідентичність, виключно українську тематику творчості, росіяни нахабно записують Миколу Пимоненка в «російські художники». Нам же залишається руйнувати російські міфи, повертати ідентичність українських митців, яких привласнює Росія, та сподіватися на те, що вкрадене повернеться додому.
Лариса Жарких, Вгору
