На початку повномасштабної війни з РФ 29-річний Антон Ломакін, який мешкав у Херсоні й працював в одному з департаментів Нацполіції, вирішив залишитися в місті й передавав Збройним силам України та СБУ дані щодо розташування російських військ. Один з його напарників перейшов на бік росіян і як “жест доброї волі” здав свого проукраїнського колегу.Так Антон потрапив у полон до окупантів і провів там майже чотири місяці, з 15 серпня до 6 грудня 2022 року. Спочатку чоловіка тримали в Херсонському ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ), а потім перевезли на лівий берег Херсонщини.
Росіяни імітували розстріл Ломакіна, одягали на голову пакет, били електрошокером, накидали на голову футболку і поливали водою, аж поки чоловік не починав задихатися.
Через понад 180 днів полону Ломакіна відпустили. Виїхати на підконтрольну Україні територію чоловік не зміг, тож залишився в окупованих Олешках у родичів. А коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, Антону вдалося знайти човен і вибратися на деокуповану територію.
Експоліцейський розповів ZMINA про полон, тортури та допити окупантів, про допомогу ЗСУ, а також про те, чому його звільнили з Нацполіції.
Вторгнення і робота на ЗСУ
23 лютого 2022 року Антон Ломакін заступив на чергування, вночі весь особовий склад підняли за тривогою. Керівництво повідомило поліцейським, що з боку Росії можуть бути якісь провокації. А о четвертій ранку росіяни вже були поблизу Каховки.Антон розповідає, що керівництво не було готове до російського вторгнення. У перший день повномасштабної війни поліцейські не отримували команд, що вони мають робити та як поводитися.
“Ми просто сиділи в приміщенні й чекали невідомо чого, десь о шостій ранку був перший приліт по Нафтогавані (мікрорайон Херсона в дельті Дніпра. – Ред.), потужні вибухи по місту. Ми намагаємося з керівництвом зв’язатись і пояснити, що нелогічно всім сидіти в одному приміщенні, треба щось робити”, – розповів Ломакін.
Згодом керівництво все ж таки дало співробітникам дозвіл на виїзд із міста. Але тим, хто хотів залишитися в Херсоні й тримати оборону, дозволили лишитися. Антон вирішив не їхати, адже вся його родина перебувала в Херсоні.
Чоловік мав зв’язки з групами активістів, через них контактував із ЗСУ та разом з іншими поліцейськими почав збирати дані про розташування російських військ: хтось у друзів брав інформацію, хтось у родичів.
Ломакін пригадує, що російські війська зайшли до Херсона 1 березня. До цього часу поліцейські, які лишилися в місті, самоорганізовувалися, проводили чергування, щоб не було мародерства, охороняли будівлю поліції.
“Ми були шоковані, що залишилася службова документація, дані на кожного поліцейського, все залишилося на місці. До останнього дня ми все знищували: паперові документи, жорсткі диски, щоб дані не потрапили ворогу в руки. Коли росіяни зайшли до міста, то захопили й наше управління. Нам довелося перевдягнутися в цивільний одяг, а пістолети тримати під футболками, пересуватися дуже обережно“, – розповідає Ломакін.
Він додає, що коли окупанти захопили Херсон, то керівництво поліції дало команду правоохоронцям виїздити з міста.
“Зв’язок ми тримали, але були спірні питання, оскільки їх (керівництва. – Ред.) на місці не було, вони насправді не могли дати об’єктивну оцінку ситуації”, – зазначає Антон.
Інформацію, яку чоловік збирав у Херсоні під час окупації, він передавав ЗСУ – безпосередньо керівникам груп. За його словами, у місті було громадське формування з близько 300 людей, яке називалося “Безпечне місто Херсон”. Туди входили представники поліції, ЗСУ, СБУ, розвідки, громадські активісти. Учасники групи активно працювали. Дані передавали через месенджери “Вайбер” та “Телеграм”.
“У перші дні війни, коли Кім виходив в ефір і розповідав, які цілі вразили ЗСУ в Херсоні, основні дані, які отримали ЗСУ, – то були наші дані. Ми втрьох жили в родичів напарника. Родичі жили окремо, щоб ми не наражали їх на небезпеку. Десь із 27-го числа, я вже не міг відійти від телефона: із шостої ранку мені починали скидати дані, і так до десятої вечора, коли вже нічого не видно. Не було навіть часу нормально поїсти, дані йшли й ішли“, – розповідає Антон.
Він пригадує, що найнапруженіший період тривав місяць-півтора, приблизно з кінця березня, коли окупанти намагалися взяти Миколаїв. Тоді вже росіяни зрозуміли, що не можна їздити колонами, скупчувати техніку і живу силу. В той час українські війська почали відтісняти окупантів від Миколаєва назад до села Посад-Покровське на Херсонщині.
“На початку війни військовим було важко зорієнтуватися, що взагалі коїться. Люди, які лишилися в окупації, усіма можливими й неможливими способами через своїх знайомих чи самі передавали все те, що бачили, в мою групу (в телеграмі. – Ред.). Антон там був також. Ми фільтрували, дорозвідували й відпрацьовували. А насправді, як там усе було, чи Антон десь бігав, дивився, щось десь знімав дуже активно, я, на жаль, не пам’ятаю, бо це було досить давно…” – розповідає про співпрацю з Ломакіним військовослужбовець ЗСУ Андрій.
За словами самого експоліцейського, всі дані він збирав відкрито, а наприкінці березня дізнався, що в Олешках, за місцем його прописки, де мешкали його бабуся і дідусь, росіяни влаштували погром, допитувалися в родичів, де знайти Антона.
“Бабусі сказали, що, якщо буде зі мною зв’язок, передати, що мені краще здатися самому. Бабуся й дідусь зателефонували й сказали, що приїздили гебешники й Росгвардія, 10 машин перекрили вулиці, 30 осіб оточили навколо всі будинки, їх ціла купа наїхала. Тоді я зрозумів, що я вже невиїзний, через блокпости пересуватися не можу”, – уточнює експоліцейський.
Перші два місяці після окупації Херсона Ломакін практично нікуди не виходив, хіба до магазину, але намагався обходити блокпости. Крім того, він не міг вільно пересуватися містом, через те що вже був у розшуку. Тож йому зробили нові документи на чуже ім’я та прізвище.
“Документи зробили представники спецслужб, хто і як завіз цей паспорт, я не знаю. Я його отримав просто на місці на закладці. Мені скинули координати, де він уже лежав. Я прийшов і забрав”, – розповідає про те, як отримав паспорт, Ломакін.
А згодом він переїхав до нового помешкання.
За словами експоліцейського, десь наприкінці квітня – на початку травня керівництво поліції почало вимагати від правоохоронців, які лишилися в Херсоні, виїхати з міста, бо інакше їх звільнять. Тим, хто переїде на деокуповану територію, пообіцяли виплатити по 100 тисяч гривень.
“Багато хто повівся на ці 100 тисяч. Там у перші дні виїхало людей 50, а інші лишалися в Херсоні… нас залишилось мало – чи 56, чи 55”, – додає Антон.
Він зазначає, що не міг виїхати з окупованого міста, оскільки досі лишався в розшуку. А з підробленими документами ризикувати не хотів. На той час отримував нові завдання від українських спецслужб – займався виявленням та усуненням місцевих колаборантів.
“Виявляли, і я допомагав їх усунути. Наші пропонували передати зброю для нашої групи, але не встигли. Ми тільки почали над цим працювати”, – додає Ломакін.
Зрада напарника і викрадення
Приблизно тоді ж з міста виїхав один з напарників Антона, з яким вони жили разом. А інший напарник, у якого вони мешкали, почав відкрито демонструвати проросійські погляди.“Ми тісно спілкувались. Мені довелося підігрувати… Да, да – Росія крута, Україна сюди ніколи не зайде… Бо він знав, чим я займався. Так було до серпня 2022 року”, – пригадує Антон.
Одного дня цей напарник зателефонував Ломакіну і попросив вийти на вулицю. Антон вийшов у двір і майже одразу побачив, що за ним стежать двоє чоловіків, на вигляд схожих на працівників поліції чи ФСБ. Він зателефонував товаришу і повідомив, що помітив за собою “хвіст”.
“Він (товариш. – Ред.) каже: який хвіст? І тут я бачу його машину, з неї вилазить купа чоловіків у військовій формі, заламують мені руки, вдягають кайданки, одягають пакет на голову, кладуть на землю і починають спілкуватися зі мною в грубій формі. Били по чому тільки можна і ногами штовхали. Це було прямо на вулиці, у дворі. Діти там гралися, бігали”, – розповідає Ломакін.
Окупанти дістали з кишені Антона ключі від квартири й пішли робити обшук. Декілька військових залишилися разом з ним на вулиці. Один з них забрав телефон чоловіка і почав його перевіряти.
“Це був робочий телефон, я його не залишив вдома, або не зачистив, бо не чекав від друга підстави, а вийшов як і завжди до нього поспілкуватися і забрати продукти… Читають: “Орки, о-о-о, ми орки!” За фрази, що не сподобалися, відразу били, калашем тикали. Я лежав там, поки обшукували квартиру. Тоді вийшов чоловік, виносить паспорт. Каже: “Ти хто такий?” Товариш же мій сказав прізвище, а паспорт на інше ім’я. Я назвав своє справжнє ім’я, лейтенант такий-то. Вони кажуть: “То ти жирная птіца, ми тєбя поймалі”, – пригадує експоліцейський.
Після цього Ломакіна ще раз побили, тоді заштовхали в білий кросовер, а поряд з бранцем посадили чоловіка у військовій формі. Поки машина їхала, окупанти кілька разів били Антона електрошокером і змушували розповісти, де він заховав табельну поліцейську зброю.
Коли машина зупинилася, Антону наказали вийти, він усе ще був з пакетом на голові, але під ногами побачив польову землю.
“Краєм вуха чую на задньому плані дзвінок, телефоном конвоїри питають: “Што, убірать?” Відповідають: “Да, убірать”. Мене підводять до якогось окопу чи ями, ставлять на коліна, питають: “Єсть што рассказать?” Кажу, немає. Пересмикують автомат і роблять декілька черг коло вуха. Потім пролунав ще один дзвінок, на тому боці сказали: “Давай везі єго сюда”. Не знаю, може зробили імітацію розстрілу”, – розповідає чоловік.
Допити в Херсонському ІТТ. Російська спецгрупа з тортур
Після дзвінка Антона посадили в машину і повезли в невідомому напрямку, десь за пів години вони приїхали до місця призначення. Вже згодом він зрозумів, що це був Херсонський ІТТ.Там записали його дані, ім’я та прізвище, а тоді відвели на цокольний поверх і кинули в куток кімнати.
Будівля херсонського ІТТ Фото: ZMINAОскільки Ломакін був з пакетом на голові, то він лише за тупотом ніг міг здогадатися, що в кімнаті ще було шестеро чи семеро людей. Чоловіка одразу почали бити гумовими кийками. А потім стали допитувати, хоча, за його словами, багато питань були нелогічними. Питали про те, де розташовані “Хаймарси”, про колег-поліцейських, про тих, хто залишився в місті:
“Де я, може, знаю якісь схованки зі зброєю, на кого я працюю, з ким співпрацюю. Переважно їх цікавила інформація про те, хто робив у місті диверсії, підривав автівки з колаборантами, ну й мої допити теж були навколо цього”.
Згодом Антон зрозумів, що в окупантів є спеціалізована група, яка займається катуваннями, і ці люди знають, як завдати болю, але водночас не дати померти:
“Це я зрозумів на першій, так би мовити, процедурі. Спочатку били, тоді дістали шокери, спочатку маленькі, а тоді – як на велику рогату худобу, на палках… Стільцями били. Клали на спину, накидали пакет, мою футболку натягали мені на голову і заливали зверху водою. Лили, поки ти не починав задихатися, не давали й оговтатись, раз чи два давали вдихнути, тоді ще й шокером одночасно били. Руки, зрозуміло, в кайданках”.
Чоловік також пригадує, що кімната, де проводили допити й катування, була на цокольному поверсі та мала високий поріг. За словами Антона, окупанти виливали стільки води йому на голову, що згодом її рівень в кімнаті приблизно “був по кісточки”.
“По обличчю майже не били, раз, там, чи два ногами прилетіло. Переважно нирки, а ще було “турецьке покарання”: кладуть на живіт, згинаєш в колінах ноги, і тебе з усього дуру луплять по п’ятах кийками та палицями”, – розповідає експоліцейський.
Після першого “допиту” Антона посадили в камеру до інших бранців. Люди, з якими він там познайомився, розповіли про правила, яких мали дотримуватись усі ув’язнені. Вранці, о восьмій, коли відкривається віконечко в камеру – так звана “годувальня”, усі мають обов’язково встати, а коли відкриваються двері, треба кричати: “Слава Росії, слава Путіну, слава Шойгу!” Якщо цього хтось не робив, то людей просто били. Могли побити як одного, так і всіх, хто був у камері. Також співкамерники додали, що обов’язково треба вивчити російський гімн, сказали: “Якщо не вивчиш, покарають і тебе, і всіх, хто в камері”.
Перша камера, в яку помістили Антона, мала номер 7 і була дуже маленькою за розміром. У камері, розрахованій на п’ятьох людей, чоловік був уже восьмим. За його словами, п’ятеро людей спали на ліжках, двоє – на підлозі, а один узагалі за столом на так званих нарах, бо місця на всіх не вистачало.
“У камері було спекотно. Я взагалі був мокрим. Вода випаровується. Мене коли вперше мужики побачили, не зрозуміли, хто я, бо з катівні такий мокрий і побитий зайшов. Тоді познайомились. Мене викликали на допити, брали відбитки пальців. На допитах питання були одні й ті самі, катування застосовувались одні й ті самі, тільки збільшувалася їхня кількість”, – розповідає Ломакін.
За його словами, різних бранців допитували по-різному. Одну людину викликали щотижня, під’єднували струм до статевих органів. Когось викликали щодня, когось узагалі викликали один раз і потім випускали.
“У мене було чотири допити, і вони продовжувалися по три-чотири години. Катування. У них застосовувалися кадебістські методи допиту… На будь-які твої слова, чи то правда, чи то неправда, кажуть: “Пи*диш!” Кажеш правду – вони тебе б’ють, кажеш неправду – вони тебе б’ють. Я знаю людей, які не витримували й брали на себе те, чого вони не робили. На них заводили справу і відправляли до Криму. З тих, кого я знаю, було двоє таких. Ніхто не розумів, за яким принципом там тримають людей. Одного могли два дні протримати, іншого – два тижні”, – додає Ломакін.
Окупанти катували чоловіка, поки той сидів у 7-й камері. Через тиждень, приблизно 22 серпня, його перевели до 19-ї камери. Звідти його вже не водили на допити, і Антон мав час поспілкуватися зі своїми співкамерниками. Люди розповіли йому, що в той час, коли він потрапив до Херсонського ІТТ, там перебувала спецгрупа наглядачів, які спеціалізувалися на “дізнаннях”. Вони саме заїхали туди. В’язні, які сиділи довше за Антона, розповідали, що раніше в ІТТ були російські солдати, тоді летальних випадків було набагато більше. Вони могли в будь-який час зайти до будь-якої камери й почати знущатися. Багато людей просто цього не пережили.
“До нас підсаджували одного чоловіка, він розповідав, що в нього в камері помер цивільний. Йому поламали ребра, проштрикнули легені. В іншого була поранена нога і виникла гангрена. Три дні просили, щоб його відправили до лікарні, вже ногу відрізати. Вона вся посиніла. Відвезли його туди. Зараз ця людина проживає на території України. Йому зробили операцію, але він дуже мучиться, наші лікарі сказали, що він узагалі був близький до того, щоб померти”, – розповідає експоліцейський.
Також Антон пригадує випадок, коли під час проведення псевдореферендуму на Херсонщині ув’язнених теж змушували голосувати. Один із бранців проголосував проти, за це чоловіка катували всю ніч, Ломакін припускає, що він не пережив тортур.
В’язниці лівобережжя в Голій Пристані та Чаплиці
Приблизно в той час, коли українські війська почали відвоювати правобережжя Херсонщини, бранців з Херсонського ІТТ посадили в автозаки й перевезли на лівий берег Дніпра. За словами Ломакіна, частину людей залишили в Олешках, частину перевезли до Голої Пристані. Там вони перебували ще 10 діб.“У Херсоні було хоча б триразове харчування, передачі дозволяли. Камери були більш-менш. Душ (у вигляді пляшки з водою в руках над туалетом – Ред.), вода, туалет. У Голій Пристані їжі або взагалі не було, або це дерть була. Дерть та, що для качок, ложки три-чотири на людину на день отримували… Це вже був жовтень. У камері нас було п’ять осіб… темно, сиро. Помитися не можна було. В Голій Пристані розділили поліцейських і цивільних, вони сиділи в різних камерах”, – додає Ломакін.
Згодом бранців ще раз розділили: частину відправили до Новотроїцька, а інших – у Чаплинку. Антон потрапив до Чаплинки. Там, за його словами, умови були приблизно такі самі, що й у Голій Пристані, тільки ще й туалет був на вулиці. Двічі на день кожну камеру по черзі виводили до вбиральні.
Експоліцейський пригадує, що в Чаплинці в перші дні взагалі нікого не допитували, хоча окупанти водили на допити місцевих мешканців.
Також Ломакін розповідає, що бачив у Чаплинці викраденого окупантами мера Херсона Ігоря Колихаєва. Він додає, що його водили на допити, але чи катували, невідомо.
Звільнення з полону та втеча на правий берег
6 грудня до камери, де сидів Антон, зайшли окупанти й назвали його прізвище. Сказали йому, щоб збирався на вихід.“Я питаю: “Куди мене, на Крим чи випускають?” Кажуть: “Виходь, узнаєш!” Дають папірець, який я маю підписати, про те, що мене випускають із СІЗО і я жодних претензій до працівників поліції не маю. Я підписую папірець, у мене “відкатують” пальці, фотографують і відпускають”, – розповідає колишній бранець окупантів.
Як виявилося, Ломакіна привезли до Чаплинки без будь-яких документів, тому чоловікові видали довідку, дійсну впродовж п’яти днів, щоб він міг пересуватись окупованою територією і дістався до місця своєї прописки в Олешках.
“Я зв’язався з бабусею, і вона попросила місцевого священика забрати мене в Олешки. Там я став жити в хаті далеких родичів, пересуватися вже було не можна, скрізь блокпости, хоча я шукав можливості виїхати. Думав, може, виїхати через Крим, але потім дізнався, що в Криму таких, як я, розвертають назад”, – розповідає колишній поліцейський.
Тому він вирішив не ризикувати й лишився в окупації. Аж поки росіяни не підірвали Каховську ГЕС і Олешки майже повністю не затопила вода. Тоді Ломакін почав шукати можливості вибратися на деокуповану територію. Він зв’язався з українськими військовими, які погодилися забрати його, але спершу чоловікові потрібно було дістатися до дачного кооперативу поблизу Дніпра і скинути свої координати знайомим у ЗСУ.
“І я почав шукати човен. Почав питати, в кого що є. Знайшов великий човен, але я не взяв його, бо була ймовірність, що росіяни можуть його відібрати… Коли переплив на цю сторону (деокуповану територію – Ред.), у мене військові взяли координати того човна і на ньому змогли ще люди вибратись”, – пригадує Антон.
Він додає, що маленькі човни окупанти не чіпали. Тому деякі місцеві, які мали плавзасоби, рятували одне одного.
“Я там теж допомагав, бо загуглив топографічну карту, коли росіяни ГЕС підірвали, і одразу оцінив найвищі місця по місту і передмістю. Я по суті не знав, до якого рівня дійде вода, але знав, де, якщо і затопить, – то в останню чергу, і по карті бачив, де в Олешках буде безпечніше”, – зазначає експоліцейський.
Антон Ломакін. Фото надане героєм публікаціїПро місце розташування ще одного човна дізнався колишній вітчим Ломакіна, який на той момент також був в Олешках. Чоловіки знайшли надувний матрац і вдвох плавали на ньому в пошуках човна.“Допомогли кільком людям, тіл багато бачили, дісталися до того місця, де міг бути човен, але зрозуміли, що це не варіант, оскільки човен був під водою, а до дна – більш ніж три метри води… Повернулися назад, там теж надивилися… Трупи плавали, люди просто потопилися, будинки просто поскладалися, навіть відео є, як на балконі стою знімаю – будинок валиться на очах”, – розповідає Ломакін.
Чоловіки повернулися додому, а згодом знайшли двомісний рибальський човен з одним веслом. Тоді Антон з колишнім вітчимом та бабусею вирішили переплисти на підконтрольну Україні територію. Плисти довелося довго, близько шести годин, проти течії, але до дач вони все ж таки дісталися. Сконтактували з представниками ЗСУ, які й перевезли українців на правий берег Дніпра.
Антон додає, що ще до того, як повернутися на підконтрольну Україні територію, він онлайн почав судитися зі своїм керівництвом через своє звільнення зі служби. З Нацполіції звільнили 50 людей, які з різних причин не виїхали з Херсона під час окупації, серед них були й 20 колаборантів. Але, за словами Ломакіна, у всіх були різні причини залишитися. Хтось партизанив, хтось пішов до ТрО, а хтось, дійсно, пішов на співпрацю з окупантами.
“Перший суд програно, апеляція, Верховний Суд справу не прийняв… Керівництво говорить, що зараз той, хто виходить з окупації, то проходить перевірку, фільтрацію, а тоді відновлюється робота, зарплата тощо, але насправді нічого не відновлюється”, – розповідає Ломакін.
Після того як Верховний Суд відмовився розглядати його справу, Ломакін разом з адвокатом підготував та надіслав позов до ЄСПЛ.
Після повернення на деокуповану територію Антон також проходив фільтрацію та перевірки різними структурами по кілька разів. Але на роботі його не відновили.
Спочатку він жив в Одесі, але за кілька місяців так і не зміг знайти роботу в місті, тому повернувся до Херсона і зараз має нову роботу. Бабуся, мама та малолітні брати й сестри чоловіка виїхали за кордон. А колишній вітчим, з яким вдалося вирватися з окупації, пішов до війська і зараз перебуває в зоні бойових дій.
Ліна Зубань,zmina.info