Запрошення грати в моновиставі «Кицька на спогад про темінь» для Ольги Бойцової було несподіваним. Не через те, що місто на той час ще перебувало під окупацією, а колектив Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша був розкиданим чи не по всій Україні, а сама вона виїхала до мами та сестри у Хмельницький. Через те, що раніше працювала у виставі її краща подруга, яка пішла на співпрацю з росіянами.
«Мені дуже боляче, — не приховує почуттів херсонська актриса. — Як вона могла, я не знаю».
Вистава «Кицька на спогад про темінь» за п’єсою Неди Нежданої завдяки режисеру Сергію Павлюку у 2017 році «оселилася» на херсонській сцені. Навіть не на сцені — її грали на відкритому майданчику: природа, вогнище, казан, героїня варить борщ і розповідає про реалії, в яких у 2014-му опинилися українці Донбасу, життя переселенки. Це вже зараз, після відновлення, вистава повернулася у звичні театральні рамки — на сцену. У 2022 році, ще до деокупації Херсона, відбулися гастролі містами України. 2023-го моновиставу показали в Херсоні, на майданчику «артхаб в укритті», з нею театр гастролював деокупованими громадами Херсонщини, завітали до Миколаєва та Вінниці, а ще на фестиваль до Словаччини.
«Мені дуже приємно, що багато поціновувачів театрального мистецтва, які декілька разів дивилися виставу, кажуть: а ми того не чули, того не чули, того... І дехто спочатку навіть не впізнав, що це та ж сама п'єса. Це чудово. Можливо, я зробила зовсім інші акценти», — каже Ольга Бойцова. Розмовляли з актрисою багато про що. Говорили про виставу, про життя в окупації, про виїзд, про зраду. Про те, що Ольга Бойцова в межах своєї ролі промовляє зі сцени, і кожне слово для неї це — особистий біль:
«Кожна фраза болить. Майже кожна фраза, з самого початку — все про наше життя. В мене немає дому. Як вони можуть замість того, щоб разом чинити спротив окупантам, йти на співпрацю? Тут не треба грати, щось шукати, придумувати. Тут просто готуєш борщ і розповідаєш те, що болить».«Кожна фраза болить. Майже кожна фраза, з самого початку — все про наше життя. В мене немає дому. Як вони можуть замість того, щоб разом чинити спротив окупантам, йти на співпрацю? Тут не треба грати, щось шукати, придумувати. Тут просто готуєш борщ і розповідаєш те, що болить».
Ольга Бойцова в моновиставі «Кицька на спогад про темінь»
Розуміння, що треба виїжджати, прийшло тоді, коли багатьох знайомих заарештували росіяни
Тому, що у квітні 2022-го вона виїхала з окупації, Ольга завдячує своїй дуже впертій сестрі. Мама і сестра з першого дня наполягали: виїжджай, виїжджай.«Але, відверто кажучи, чому я маю їхати? Я на своїй землі, я в себе вдома. То все маячня, все нормально» — аргументувала вона рідним. Виїздити не хотіла — відчувала, що мала допомагати. Згадує що почувала себе затишніше серед друзів — тих, хто ходив на мітинги. Вистоювали п’ятигодинні черги, щось купували, ділилися їжею, ліками, як могли, розносили потрібне іншим.
Ольга Бойцова з друзями та колегами на мітингу проти російської окупації. Березень 2022. Фото: Фейсбук Ольги Бойцової
Розуміння, що треба виїжджати, прийшло тоді, коли багатьох знайомих заарештували росіяни, коли почали вираховувати учасників мітингів. Тут і мама почала дуже переживати, в неї піднявся тиск, вона відмовлялася їсти. І наполеглива сестра знайшла перевізника. Актриса каже, що виїхала досить легко, попри те, що сама майже сиділа на руках у водія, а головна перукарка театру Оля Михайловська-Фаюра з дитиною та кішкою, сиділи на сумках на сходинках — і кожного разу, коли відкривалися двері, з автобуса випадало все. Бо вони були незапланованими пасажирами.
«Але я сказала: будемо їхати — стоячи, лежачи, скрючені, — згадує Ольга. — Як завгодно маємо виїхати, бо іншого шансу може не бути. Нас майже не перевіряли. Пару разів зупинили, заглянули в документи чоловіків. Ми легко проходили все. На відміну від інших. Руслан Вишневецький із Женею Кірсановою та сином дуже складно виїжджали, з п'ятого разу. Вони вже думали, що Їх ведуть на розстріл, бо в Жені якось у телеграмі випливла фотка з мітингу».
Попри відносний спокій дороги, у Снігурівці кадирівець таки «пожартував»: навів на них автомат і — «та-та-та-та-та, та-та-та». Дітей в автобусі було багато, начебто і зрозуміло, що вражина насміхається, грає на нервах, але ж немає гарантії, що не випустить чергу. Слава Богу, все обійшлося.
І тільки опинилися на підконтрольній території, побачили наших хлопців — зі сльозами на очах кинулися їх цілувати, обіймати. Ольга радіє, що у Миколаєві молоденькому військовому хоч солодощів у кишені насипала. Він спитав, чи є їжа, а дівчата одразу по торбах — свята справа нагодувати захисника. А він мав на увазі, чи в них самих є що поїсти, і відмахувався від щедрих і вдячних жінок, бо «не дозволено».
«Наші неймовірні. В Хмельницькому дуже багато військових. Мені хотілося кожного обіймати. В окупації я жодного разу не заплакала, жодного. А коли виїхала, я плакала, плакала, плакала. Коли бачила їжу, асортимент, ціни. Що люди можуть вільно пересуватися, що вони не бояться. Два місяці я, мабуть, приходила до тями».
Нема їм виправдання. Про друзів, вже колишніх
Ольга Бойцова розповідає, що на співпрацю з росіянами пішло небагато працівників театру — десь 25 разом із технічним персоналом. Акторів зовсім мало — Ружена Рубльова, Євген Гамаюнов, Світлана Журавльова, Віктор Овсієнко, Данило Санітар. Найболючіше, що зрадили найближчі друзі й ті, хто начебто на початку окупації стояв на одній стороні барикад.«Свєта — краща подруга, Вітя — кум. Даня Санітар, який був на всіх мітингах поруч з Павлюком. Вітя Овсієнко також був в Муніципальній варті. Нема в мене слів. Я не можу зрозуміти. Нема їм виправдання». Щодо Євгена Гамаюнова та Ружени Рубльової акторка питань не має — каже, ні для кого не секрет, що вони були любителями «русского міра». Розповідає, що коли у 2014 році вона проводила проукраїнський мітинг, Ружена стояла, зціпивши зуби й не співала гімн. І коли вони збиралися на херсонський майдан, вона ходила на антимайдани.
Розповіла Ольга і таку історію з окупації. Якось вона з друзями прямувала з Острова на мітинг пішки, поруч йшли Віталій Пронько, актор з інвалідністю, музикант з театрального оркестру, в якого мала дитина, а дружина на нервовому ґрунті втратила молоко. Назустріч — Ружена Рубльова з чоловіком несуть величезні торби молочки.
«Я кажу: «Мітинг, з іншого боку». — А Ружена: «Я на свої мітинги вже відходила». А на питання, де молочку брали (бо дитині потрібно), відповіла: «Там, де взяли, вже нема». Ти пожаліла, ти дитині не дала пакет молока! Нема, слів. Яка тут до біса толерантність?» — не приховує почуттів актриса.
Розповідає Ольга і про свої намагання достукатися до свого кума Віктора Овсієнка, мотивів якого вона геть не розуміє. У відповідь на свої аргументи чула лише фрази на кшталт: «вас зомбували», «Буча — постановка», на додачу він ще й заперечував вбивство росіянами диригента Юрія Керпатенка, мовляв, «може він хворів».
«Я кажу: «Вітю, хворів? Розстріляна людина! Ну, а за що? Він не захотів співпрацювати, у філармонії концерт «Гілеї» зробити». І почула у відповідь: «Бачиш, яка зла філармонія! А наш театр добрий. Ми ж нікого не змушували. Хто хотів, той пішов». Для мене це кінець. Це єдиний мій кум, з ким я погодилася похрестити дитину в Херсоні. Я знала людину 25 років. Виходить, що не знала. Це важко», — підсумовує актриса.
Повернення в Херсон. Ольга Бойцова з колегами. Справа режисер Сергій Павлюк. Фото Сергія Павлюка / Facebook
Без болю ця вистава не вийде
Ольга Бойцова каже, що вистава далась їй дуже складно. І короткий строк роботи, і репетиції з Сергієм Павлюком через інтернет (бо захворіла і не змогла приїхати в Миколаїв, де режисер на той час робив постановку), а потім дві живі репетиції перед випуском вистави одразу на глядача в Києві. Важко було грати її на гастролях мало не щодня:«Серце болить, серце болить, бо я жива людина. Але без болю ця вистава не вийде». Особливо болісно було через те, що «Кицьку на спогад про темінь» раніше грала подруга. Ольга ж не тільки добре знала виставу, а й разів п'ять допомагала Світлані робити заготовку для борщу. Тож перша відповідь на запрошення була однозначно негативною. Але тоді, ще до деокупації, можливість нагадати, прокричати зі сцени про те, що Херсон — це Україна, переважила усі сумніви. Вистава вийшла зовсім інакшою і, зрештою, актриса зараз просто радіє можливості працювати:
«Я буду рада кожній ролі. Є таке відчуття голоду до роботи. Ось я в Кропивницькому трошечки побула на репетиції Сергія Павлюка — і не можу передати свої емоції. Я сиділа в залі й усвідомлювала: туди, я хочу туди. Я не думала, що настільки це працює навіть на фізичному рівні».
Але найголовніше для неї, важливіше, ніж можливість працювати — це наша Перемога, в яку вірить усім своїм серцем. І борщ, який її героїня варить під час вистави, Ольга Бойцова називає борщем Перемоги.
Ольга Бойцова в моновиставі «Кицька на спогад про темінь». Фото Ігоря Бойченка
- Режисер Сергій Павлюк був одним із перших, хто закликав херсонців вийти на мітинги спротиву після окупації міста росіянами.
- У травні 2022 року директором захопленого театру окупанти призначили охоронця Валерія Шелудька, якого українське керівництво одразу ж звільнило.
- У серпні 2022 року стало відомо, що деякі херсонські «діячі культури», в тому числі й працівники драматичного театру, продалися окупантам.
- У вересні 2022 року в Херсоні окупанти перейменували театр на «русский академический» і оголосили набір на роботу «талановитих» людей без спеціальної освіти.
- Однак колектив Херсонського театру імені Куліша працював «в екзилі». 14 жовтня 2022 року в Києві відбулася прем'єра «Лишатися (не) можна».
- У лютому 2023 року до роковин вторгнення Росії в Україну Херсонський театр імені Куліша презентував відеокнигу «Незламна Херсонщина».
- Влітку 2023 року Херсонський обласний драматичний театр ім. Куліша взяв участь у міжнародному фестивалі у Словаччині з моновиставою «Кицька на спогад про темінь».
- У січні 2024 року Херсонського режисера Сергія Павлюка номінували на театральну премію імені Леся Курбаса, а директора Херсонського театру Олександра Книгу обрали членом наглядової ради Українського культурного фонду.
- Колишню артистку Херсонського театру Ружену Рубльову судитимуть за колабораціонізм.
Лариса Жарких, ВгоруФото зверху з моновистави «Кицька на спогад про темінь» Ігоря Бойченка