Віталій Грозинський був віртуозом в радіоелектроніці та вчителем, який залишив слід у серцях своїх учнів. А ще він - один із херсонських тероборонівців, які у березні 2022 року з коктейлями Молотова вийшли проти російської бронетехніки.
На початку широкомасштабного вторгнення РФ кадри з херсонського Бузкового парку - одного із місць загибелі бійців тероборони - вразили країну. Містяни ще в умовах окупації створили тут народний меморіал. Але насправді бої тоді йшли у різних локаціях міста, зокрема, і біля обласного ліцею, де загинув чоловік.Віталій Грозинський народився 8 січня 1963 року у Генічеську, загинув 1 березня 2022 року у Херсоні. Воював у 1-й роті 194-го батальйону 124-ї бригади ТрО.
Донька Віталія Ольга згадує, що тато завжди цінував життя, шанував та любив родину, був вірним товаришем та другом, цінним колегою, вихователем.
Потім, вранці 26 лютого, йому подзвонили з військкомату. Віталій та інші чоловіки з села близько опівдня зібралися на автобусній зупинці. Всі були з речами, рішуче налаштовані.
Вже під вечір цього ж дня батько повідомив Ользі, що їм із товаришем видали зброю та розподілили в один підрозділ, який базувався у Херсоні. До 1 березня дочка з татом постійно були на звʼязку. Він розповідав про розпорядок дня, про тренування, наряди, чергування, заспокоював, що добре харчуються, та навіть надсилав фото з їдальні. Також вона знає, що медикаменти їм збирали всім селом, передавали волонтерами. Віталій увесь час заспокоював, мовляв, маємо усе необхідне.
«Але насправді, як виявилося пізніше, усе було зовсім не так. Їм багато чого бракувало. Цілий батальйон йшов проти озброєного до зубів ворога майже без нічого, голіруч», - констатує Ольга.Каже, що 1 березня 2022 року о 7:26 ранку вона спілкувалася з татом востаннє. Молода жінка зберігає їх листування у месенджері, і зберігатиме усе своє життя.
«Того ж дня я з татом втратила зв’язок. 2 березня, близько опівдні, на звʼязок зі мною вийшов товариш тата, який був із ним пліч-о-пліч у цьому запеклому бою, що відбувся 1 березня 2022 року між 10.00 та 12.00 ранку на території обласного ліцею та Бузкового парку, і повідомив мені страшну звістку. Тата не стало, він загинув», - згадує Ольга.
У Телеграмі тоді створили групу, куди надсилали фотографії загиблих у Бузковому парку.
«Там такі жахіття були… розірвані тіла, понівечені обличчя, хлопців впізнавали по якихось фрагментах, деталях одягу… це дуже важкі кадри, які навіть у фільмах жахів не показують. Мене тоді додали до цієї групи. Я намагалася відшукати свого тата за фотографіями, але його там не виявилося», - каже Ольга.
Вона розуміла, що татове тіло знаходиться у підвалі ліцею, де відбувся бій, і навряд чи його там хтось знайде і забере. На прохання про допомогу відгукнувся один чоловік на імʼя Ярослав, який наважився пробратися на територію окупованого ліцею та впевнитися в тому, що тіло Віталія ще й досі там. Він зафіксував все на відео і надіслав Ользі.
«Я нічого не відчувала, переді мною було тільки одне завдання - забрати тата, і я не мала права його не виконати, адже більше, крім мене, нікому», - згадує жінкка.Люди, з якими вона домовилася, двічі приїздили до ліцею. Перший раз до них вийшов росіянин і сказав, що ніяких тіл на території немає і щоб вони забиралися геть.
«Але я не полишала надії і благала їх спробувати ще раз. Ризикуючи своїми життями, ці люди погодилися поїхати знову. Дякувати Богу і їм, 5-го березня татове тіло знайшли та перевезли до моргу», - ділиться Ольга.
Вона розмірковувала: коли людину ховають, то за звичаєм кладуть в труну якісь особисті речі; а що покладуть татові, адже в нього нічого не було? Поїхати в село, щоб узяти щось, вона теж не могла, бо весь шлях вже був з блокпостами окупантів. Згодом татів дім окупували загарбники, винесли звідти все, що мало хоч найменшу цінність.
«Памʼятаю, коли я прийшла на впізнання, мені сказали, що тато лежить далеко на полиці і дістати його важко. Морг був переповнений. Люди, які там працюють, говорили, що вони спин не відчувають. Адже тіло треба спустити, потім знову підняти і назавтра знову спустити. Тому працівник моргу запропонував зробити для мене фото тіла мого тата. Я дала йому свій телефон, він пішов і зробив кілька фотографій, і так я впізнала свого тата. Усі ці фото та відео я продублювала. Зберігаю. Адже тепер багато чого треба доводити та підкріплювати доказами», - каже вона.
Як згадує донька, тоді людей ховали без супроводу, навіть не відспівували. Священник зумів відспівати лише тих хлопців, які загинули безпосередньо у Бузковому парку.
Того дня, 15 березня, коли ховали її тата, кортеж потрапив під обстріл. Там було дуже небезпечно.
Ольга розповідає, що її тато з дитинства займався спортом, у спортшколі здобув розряд кандидата в майстри спорту з акробатики. Але найбільше він захоплювався радіоелектронікою. Їй приділяв весь вільний час, самостійно розбирався та вивчав все вдома. У його домашній бібліотеці були величезні збірки книг та журналів, присвячених цій темі. Це захоплення Віталій не покидав все життя.Починалася та любов до електроніки з найпримітивніших радіоприймачів, потім пішли різноманітні програвачі: вінілові, бобінні, касетні, згодом CD, телевізори. Коли зʼявилися компʼютери, він всю увагу переключив на них. Розвивався, постійно стежив за новими технологіями, допомагав людям своїми знаннями.
У 1984 році Віталій закінчив Камʼянець-Подільський державний педагогічний інститут (кафедра фізичного виховання).
Після інституту за трудовим розподілом переїхав до села Широка Балка, де працював у місцевій школі вчителем фізичної культури. Через деякий час перейшов до позашкільного освітнього закладу - Станції юних техніків в селищі Білозерка, був керівником радіоспортивного гуртка.
У вільний від основної роботи час чоловік займався ремонтом та обслуговуванням компʼютерної техніки як малих, так і великих підприємств, а також державних закладів.
У селі Широка Балка, де Віталій мешкав майже все життя, його називали просто Володимировичем.
Як керівник радіоспортивного гуртка він навчав дітей створювати радіоприймачі, підсилювачі, пульти дистанційного керування різних типів та спектрів, розробляв різні можливості на апаратній обчислювальній платформі аматорського конструювання Arduino, робив з ними ще багато цікавих речей. Найкращі експонати возили на виставку в Херсон - у Центр науково-технічної творчості учнівської молоді, потім у столицю.Ольга зібрала спогади про батька. Його учень, Роман Березко, називає Віталія Володимировича Людиною з великої літери та вчителем від Бога.
«Я познайомився з ним у 10 років, коли прийшов на гурток радіоаматорів. З першого уроку був здивований, як легко мій керівник пояснював складні речі, тому кожного дня з радістю біг до нього на заняття. Навіть пізно ввечері, збираючи черговий прилад вдома, я міг подзвонити наставнику, знаючи, що він завжди знайде час для моїх, здавалося б, дурних питань», - каже Роман.
Згадує, що Віталій Володимирович був дуже відповідальним. Коли Роман затримувався на гуртку дотемна, то вчитель проводжав його додому, і дорогою вони разом міркували, як з підручних матеріалів можна виготовити корпус для нового приладу.
«Ніколи не забуду, як ми вперше разом поїхали на радіоринок за деталями для нового проєкту, та перші виїзні змагання з ночівлею у лісі в наметах. До речі, встановлювати намет навчив мене теж Віталій Володимирович», - ділиться Роман.
Після закінчення школи і гуртка вони не переставали спілкуватись, іноді бачились. Єдине, про що нині жалкує Роман - що це траплялося нечасто.
Спогадами про те, як із Віталієм свого часу робили для ЗСУ схему підриву детонатора, поділився колега, учасник АТО Юрій Стешенко.
«Зателефонував до Віталія, він швидко знайшов схему. Я поїхав на радіоринок, купив деталі і, разом обмірковуючи, зробили цей прилад. Тепер це використовують у війську. Просто та дешево: підрив вибухівки від годинника чи мобілки. Зрештою, руки Віталія торкались всієї техніки, що я мав удома. Він був віртуозом у цій справі. Тепер важко без нього» - каже колега.
Учениця Віталія Володимировича Ганна Абрамович каже, що він був вчителем, який залишив слід в її серці. Памʼятає, як їздили разом на змагання з радіоспорту. Здебільшого такі змагання проводились на шкільних канікулах, діти це сприймали як пригоду, відпочинок.
«Віталій Володимирович відповідав за нас, як за спортсменів і як за дітей. Був чіткий режим та розпорядок дня. Зранку підйом, активна руханка, сніданок, тренування, вільний час або змагання, обід, відпочинок, вечеря, відбій. За порушення правил був штраф - присіданнями. Це здавалося тоді так тяжко, але ми ніколи не ображалися, бо це було так з любовʼю, з теплом, якось по-батьківськи. Тому ми завжди своєю командою чекали виїзду на змагання», - каже вона.
Згадує, що Віталій Володимирович був дуже позитивною людиною.«Я завжди звертала увагу на їхні стосунки з донькою, вона моя однокласниця. Він завжди був поруч, коли донька того потребувала, віддавав їй всю свою таку теплу та щиру любов, турботу. Зрештою, тим теплом та любов’ю він ділився і з нами, своїми вихованцями. Це, мабуть, у вихователях найцінніше, воно закарбовується в душах дітей на все життя. Згадую про нього завжди з посмішкою» - ділиться спогадами Ганна.
А ще про нього добрим словом відгукуються односельці, адже багатьом він допомагав з комп’ютерами та гаджетами.
«У нашому селі, мабуть, немає такої людини (маю на увазі тих, в кого є будь-який компʼютерний пристрій), яка хоча б раз не зверталася до Віталія Володимировича за допомогою. Адже він справді був майстром своєї справи. Робив усе швидко, якісно і практично задарма. А з нами, вчителями, у нього завжди були особливі стосунки», - згадує односельця Тетяна Муравська.
Розповідає, що особисто їй доводилося частенько просити про допомогу. А коли забирала відремонтований пристрій і питала про оплату, то у відповідь чула одне і те саме: «Сто грам і пончик». Цей його жартівливий вислів, мабуть, пам’ятають всі, хто звертався по допомогу.
«Своїм спокійним характером, легким гумором, відкритістю Віталій Володимирович, ніби магнітом, притягував до себе людей», - каже пані Тетяна.
Донька Віталія розповідає, що тато з дитинства навчав її всього, що вмів сам. Зараз жалкує, що не все встигла перейняти, бо ж завжди знала - тато поряд, він знає все, допоможе, зробить.
«Але найцінніше для мене завжди залишиться в моїх спогадах, у моєму серці, в моєму вимірі та сприйнятті світу - це ті якості, які виховував в мені мій тато. Так він завжди поряд зі мною», - каже Ольга.
І ще каже, що батько за життя отримував грамоти та подяки як керівник гуртка. А нині посмертно має дві нагороди. Перша - це «Хрест Свободи» від митрополита Київського і всієї України Епіфанія.
«Друга - указом Президента нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, але ще чекаємо на вручення», - зазначає вона.
Як написала волонтерка Оксана Погомій, Віталій Грозинський був патріотом, який завжди адекватно сприймав реальність, аналізував, критично мислив та умів робити висновки, мав завжди власну тверду позицію і дотримувався її.
Вічна слава і пам’ять Захиснику!
Фото з сімейного архіву
Укрінформ
