Щоб вшанувати пам’ять загиблого героя, до журналістів Вгору звернулася його дружина Катерина. Юна каховчанка Катя переживала непоправну втрату на четвертому місяці вагітності та змогла попрощатися з чоловіком лише після звільнення правого берега Херсонщини. Розповідаємо про подвиг Владислава і трагічну історію кохання, яке обірвала війна.
Спортсмен, романтик, сильний духом чоловік
Катерина та Владислав познайомилися в лютому 2021 року. Їхньому знайомству посприяв батько дівчини Ігор. Він – військовослужбовець, працював у одному з районних ТЦК Херсонщини, але у 2021 році його відрядили в зону бойових дій на сході України. Зі своїм командиром Владиславом Українцем він познайомився ще на зборах у Львові. Владиславові тоді йшов 21 рік. Він закінчив Академію сухопутних військ у Львові й був призначений командиром взводу в 59-ту бригаду, яка виконувала бойові завдання на Сході.Батькові Катерини дуже сподобався його молодий командир.
Попри юний вік, Владислав справив на вдвічі старшого Ігоря враження розумної, сміливої й сильної духом людини.
Владислав Українець під час служби
Казав: Не знаю, як так могло статися, це просто я уявляв тебе, – згадує Катя.
Під час спілкування з Катею Владислав цікавився її інтересами й справив на неї враження серйозної та відповідальної людини. Катя зізнається, що, спілкуючись з ним, попри всього лише рік різниці у віці, почувалася маленькою дівчинкою. Каже, він був дуже турботливим – вгадував і виконував найменші її бажання, влаштовував сюрпризи. Попри відстань, міг надіслати квіти. На першу зустріч підготував сюрприз – коробку цукерок Рафаелло – де на кожній цукерочці написав дівчині якийсь комплімент, а на одній – англійською зізнався в коханні. Катерина досі її зберігає.
Уперше вони зустрілися в Бахмуті, де Владислав служив на другій лінії оборони. Щоб побачитися з коханим, Катя зважилася на поїздку до прифронтового міста.
Перша зустріч Катерини та Владислава у Бахмуті
Якби я не знала, що це прифронтове місто, ніколи б так не подумала, – згадує Катерина враження від поїздки.
Мама взагалі не могла йому протистояти. Вона його полюбила як сина, – розповідає Катерина.
Після навчання в університеті й кількох місяців роботи в туристичній агенції в Каховці, Катерина очолила скадовську філію агенції й переїхала жити туди. Тож розписуватися вони вирішили саме там і провели медовий місяць біля моря. А коли у Владислава закінчилася відпустка, він повернувся до частини. Катя ж залишилася працювати в Скадовську.
Молодята в день весілля
Був готовий пожертвувати собою
Владислав проходив військові навчання, переїздив на нові місця дислокації. Однак за найменшої можливості хоча б на день приїздив до коханої. У грудні подружжя повідомило рідних, що Катя при надії.Він дуже піклувався про мене. Питав: “Чи ти вдягла шапочку, рукавички, чи теплі в тебе шкарпеточки, чи все в тебе є, чи нічого тобі не потрібно?”, – згадує Катерина.
Владислав зі своєю військовою родиною
Вона ж гостро реагувала на такі розмови, намагалася змінити тему, казала: Ми ж дитинку чекаємо. Давай будемо говорити про життя.
Владислав дуже хвилювався за вагітну дружину і під час відеозв’язку, на який востаннє вийшов 23 лютого, просив її з мамою та молодшим братом переїздити до його батьків на Вінниччину. Але вони не встигли. Почалось вторгнення.
Коли Катерина вранці 24 лютого подзвонила чоловікові, він намагався її заспокоїти, а вона благала його бути обережним. Владислав пообіцяв писати чи дзвонити за найменшої можливості. Щоразу отримавши від нього коротке смс, Катя видихала з полегшенням. А після обіду від Владислава прийшло останнє повідомлення:
Я вимикаю телефон, будемо працювати. Якщо народиться хлопчик – Андрій, дівчинка – Вікторія. Люблю тебе безмежно, моя кохана дружино.
Катя зізнається, що не зважилася розповісти матері Владислава про його загибель, повідомила страшну звістку його молодшому братові.
А попереду її чекали важкі випробування, адже треба було знайти тіло загиблого.
Від братської могили – до перепоховання з честю і славою
Є повідомлення, що загинув, а де ж він? Треба ж якось його забрати, – згадує відчуття цілковитої розгубленості після звістки про загибель зятя Катіна мати Оксана.
Дізнавшись, що в Херсоні його товариша не знайшли, Сергій згадав, що загиблих забирали не тільки військові, а й мешканці з Антонівки, і вивозили кого куди. Тоді Оксана з Катею почали шукати Владислава по всіх моргах України. Телефонували до Миколаєва, Одеси, Запоріжжя, Дніпра, але марно.
Катя розмістила повідомлення про пошук свого чоловіка в соцмережах. Благала відгукнутися. Поки пошук тривав, мала крихку надію, що може сталася якась плутанина, і її чоловік живий.
А 2 березня в нічному випуску телемарафону вони з мамою побачили, що президент надав посмертне звання Героя України 15 хлопцям, серед них був Українець Владислав Петрович.
Наступного ж дня в одній із соцмереж Каті хтось переслав список чотирьох загиблих під Антонівкою бійців, один з них був без документів, але мав нашивку з прізвищем Українець. Невідомі дали Каті номер телефона чоловіка, який знайшов хлопців. Вона з ним зв’язалася і за надісланими фотографіями впізнала Владислава.
Як цей чоловік пізніше розповідав Катерині, спочатку він просто заховав тіла вояків у посадці. Довго вагався, що з ними робити. Розумів, Херсон вже окупований, а отже, везти тіла до моргу надто ризиковано, але й залишити їх просто неба не міг. Тож вирішив поховати хлопців у братській могилі.
Катерина та інші родичі загиблих, з якими чоловік зміг зв’язатися, дали згоду на поховання. І він поховав хлопців у посадці неподалік від Антонівського мосту, а Катерині надіслав геолокацію місця.
Про своє життя після загибелі коханого Катя розповідає так: трималася лише думками про дитину, яку носила під серцем.
Все, що від нього залишилося, це дитина. І дитина важливіша за мої емоції та мій біль, – говорить Катерина.
Єдине фото, яке зробила мама Каті на згадку про очікування її первістка.
З першого дня війни мама Каті вирішила забрати дітей і переховуватися десь в іншому місці, адже її чоловік і зять військовослужбовці. Родину прихистили каховські родичі, у яких Катя з мамою та братом жили аж до виїзду з окупації.
Залишалися в окупованій Каховці до квітня. Але в захопленому ворогом місті складно було стежити за здоров’ям Каті та майбутньої дитини.
Ми не могли потрапити навіть до лікарні. Паніка з кожним днем розбирала. Розуміли, що довго не витримаємо й треба щось робити, – розповідає Оксана.
Почали шукати шляхи виїзду. Розглядали можливість виїхати через Крим. Але директорка каховської туристичної агенції, в якій раніше працювала Катя, попередила: для їхньої родини це небезпечно.
У Каті прізвище Українець. Та й у мого чоловіка чималий шлях військовослужбовця, – пояснює Оксана.
Коли відкрився шлях через Снігурівку та Василівку на Запоріжжя, Ігор, хоч і не був поруч з рідними, зумів знайти водія, що погодився доставити їх на підконтрольну Україні територію. Вони зібралися за вечір, а о 6 ранку рушили в напрямку до Василівки.
За словами Оксани, дорогою було страшно, особливо під час перевірок на російських блокпостах. Вона нарахувала їх аж 14. Окупанти лякали, мовляв, далі дороги немає, куди їдете, вашу хунту там розіб'ємо і все буде добре. Але Катерина з мамою й одинадцятирічним братом опинилися на вільній українській землі.
Спершу провідали батька в Кіровоградській області, де Ігор на той час служив, потім поїхали на Вінниччину, де їх чекали батьки Владислава. А 8-го вересня Катя народила сина, назвала його Андрієм.
Катерина з маленьким Андрієм і мамою Владислава Валентиною Петрівною отримують посмертну нагороду – золоту зірку Героя України. Урочисте вручення відбулося 12 грудня 2022 року.
Наступного дня як стало відомо про деокупацію Херсона, Катерині зателефонував Сергій. Він сказав, що перебуває в Херсоні й не поїде звідти, поки не знайде загиблого товариша.
І коли всі раділи звільненню Херсона, ми по відеозв’язку блукали по посадках і шукали могилу Владислава, – згадує події тих днів Оксана.
За її словами, місцевість поблизу Антонівки за рік війни змінилася. А чоловік, який ховав хлопців, перебував в іншій області, і не міг показати могилу. Він зателефонував Каті й розповів, що хтось здав його окупантам, і після допитів він переїхав. Російські військові не тільки допитували чоловіка, а й вивозили на місце поховання. Зламали табличку, яку він поставив на могилі, і попереривали землю. Але за даними геолокації, Каті все ж вдалося знайти місце поховання Владислава. Координати вона надіслала Сергієві.
А вже 15 листопада стало відомо, що тіла Владислава й хлопців, які з ним були поховані, доставлені до моргу в Миколаєві.
Щоб упізнати чоловіка, Катерині потрібно було їхати туди, а на руках двомісячне немовля… Однак обійшлося без упізнання, несподівано знайшли документи Владислава.
Як виявилося, на ньому було дві куртки. Документи й телефон були у другій куртці, аж у внутрішній кишені, – пояснює Оксана.
Побратими Владислава доставили його тіло у Вінницю, а 20 листопада загиблого героя з почестями поховали на його батьківщині в Хмільнику. Нещодавно на місці поховання загиблого героя за міські кошти встановили пам’ятний меморіал.
Урочисте відкриття пам’ятника герою.
Ім’я героя внесено до книги пошани та пам'яті «Гордість Хмільника». А вулицю, де живуть батьки Владислава, назвали на його честь.
З розповідей мами та обох бабусь пам’ять про подвиг свого батька зберігатиме й маленький Андрій Українець.
Ганна Щидловська, Вгору