Штурмові операції через Дніпро, важкі евакуації, щоденні бої за вигідні позиції на узбережжі та островах, артилерійські дуелі і рої дронів з обох боків – усе це реалії широкої смуги фронту на південному напрямку.
З моменту підготовки нашого матеріалу про бої на Херсонщині минуло більше трьох місяців. За цей час кардинальних змін на цій ділянці майже не відбулося. Проте 17 листопада на сторінці командування Морської піхоти ЗСУ вперше офіційно підтвердили, що “морським піхотинцям, у взаємодії з іншими підрозділами Сил оборони, вдалося закріпитися на декількох плацдармах” на лівому березі Дніпра.
Як і раніше, в активних діях на півдні задіяні різні підрозділи Збройних сил, ДПСУ, Служби безпеки, Національної гвардії і не тільки. Кожен має свій напрямок як для самостійної роботи, так і для спільних операцій.
ҐРУНТ поспілкувався з офіцером однієї з бригад територіальної оборони, яка працює на Херсонщині. Микола (ім’я змінене на прохання співрозмовника) служить у війську вже багато років за контрактом. До сил ТрО він приєднався на прохання друзів – допомогти сформувати батальйон.
Ми говоримо про бої з росіянами, зайняті рубежі, перешкоди для просування та ціну, яку українські бійці платять за “позитивні” новини в телемарафоні.
– В яких подіях тобі довелося брати участь з початку повномасштабного вторгнення Росії?“Глобальних успіхів немає”
– В перших декілька тижнів ми стояли на блокпостах, потім 9 місяців безвилазно сиділи на позиціях. Навіть вдавалося трошки подвіжувати, хапнути піздюлєй, а потім ми відкотилися. Вже тривалий час перебуваємо на Херсонщині, працювали на островах, на лівому березі, брали участь у кількох штурмових операціях.
– Як би ти загалом охарактеризував ситуацію по островах і прибережних районах на Дніпрі?
– Я можу говорити тільки за те, що стосується нашого напрямку, не будемо забігати на територію сусідів, бо там інші підрозділи, інші події, у них там є певні успіхи. У нас же фактично з перших спроб зайти на той берег були втрати позицій, потім їх повернули. Глобальних успіхів немає. Хлопці, звісно, готові, але наразі у противника більше артилерії, більше технічних засобів. Наразі вони переважають нас за FPV, в повітрі, в артилерії. Їхні комплекси розвідки з неба не сходять. Хотілося б більше контрребівських приблуд. Ну і, звісно, артилерія, боєприпаси, щось більш ефективне і потужніше, ніж у нас є.
– Тобто засобів розвідки, дронів у росіян більше і вони працюють інтенсивніше?
– У нас їх менше, але наші хлопці більш професійні в цьому плані. Вони використовують наявні ресурси, максимально витискаючи з них всю користь. Ставлення до оснащення дуже дбайливе, бо його не так багато. У противника цього вдосталь, вони можуть нехтувати певними умовами, наприклад, погодними, вони не бояться втратити техніку. Ми навіть якось витягнули один комплекс, повністю цілий. Здорова херня розміром з човен.
– Чи доводилось тобі брати безпосередню участь у бойових зіткненнях?
– Безпосередньо з піхотою противника у стрілкові бої не вступали. Ми так близько не доходили. Були спроби просування на лівому березі. Нас відсікали мінометами, АГС-ами. Всім, чим тільки можна. Вся група повернулася з контузіями. Ми ще працювали тоді з силами ССО, то їм дісталось більше. Хлопці круті, звісно, але ніхто не очікував такого розвитку подій. За цей час, що ми тут, декілька разів намагалися так просуватися. Спочатку це було неочікувано для противника. А в подальшому вони дуже швидко навчилися на помилках. Тобто якщо вони побачили, що десь проґавили, то одразу нарощували сили, аби не допустити проходу.
– Періодично в офіційних джерелах з’являється інформація, що в наших сил є певні успіхи. Як взагалі змінилася ситуація за останні місяці на тому напрямку, де ви працюєте?“Морпіхи – красавчики, двіжанули максимально”
– Морпіхи – красавчики, вони двіжанули максимально, зробили все, що могли. В них є втрати загиблими, пораненими, але вони намагалися максимально прорватися. Хлопці спілкувалися з місцевим населенням. Деякі прийшли з донецького напрямку, кажуть, що там зустрічали більше проросійських настроїв. А тут же навпаки люди казали: хлопці, давайте, якщо треба з мого подвір’я влупити артою – влупіть, аби цю гниду гнать. І от вони на такому заряді підтримки намагалися зробити все, що в їхніх силах. Форсування річки, просування по плавнях – це дуже складно. Без належної арт-підготовки, без переваги в повітрі це надзвичайно складно. Ми знаємо, що там є певні успіхи, потроху вони рухаються вперед, проте наражаються на дуже сильний спротив.
– І по них там, і по вас, здається, прилітає все, що є в противника?
– Їм більше дістається. По ним летять КАБи стабільно, по нам поки що КАБи не гатили. В цей проміжок фактично вся увага направлена на них. До цього авіаційні бомби також прилітали по позиціях нашої бригади. І артилерія, і міномети, і танки, і авіація відпрацьовувала. Але зараз вся увага туди.
– Як ти ставишся до повідомлень у медіа про те, що ми там зайняли якийсь плацдарм і таке інше?
– Всі хочуть гарних новин, однак більшість не зважає на те, якою ціною це дається, якими зусиллями, якими втратами життя, здоров’я. Влітку це було трохи простіше, бо водичка тепла. Зараз же, потрапивши в воду, ти потребуєш евакуації, бо швидко настає переохолодження і можна втратити людину. Працювати по плавням дуже проблематично, оскільки у «підорів» є вже FPV-дрони з тепловими камерами. У них є фактично все, щоб нас тримати. Артилерія, БК у них просто завались, і вони його не жаліють. Бувають моменти, коли вони розгашують свої позиції, бо думають, що там наші, побачивши раніше пересування.
– Влітку цього року ми бачили відео військових, які вішали український прапор біля Антонівського мосту, на лівому березі. Я знаю, що ваші люди частково теж причетні до цих рухів. Можеш розказати, як вдалося там закріпитися?
– Спочатку хлопчики відпрацювали максимально по самому узбережжю, зачистили. І потім вже з прикордонниками почали заходити наші сили. Прикордонникам дуже дісталось біля “Наірі” (придорожнє кафе за Антонівським мостом у напрямку м. Олешки – Ред.). Там були загиблі хлопці, на жаль. Але вони тоді зробили все надзвичайно круто, максимально відвели на себе увагу, дали можливість зайти іншим підрозділам на той берег. Зараз там руїна. Наші чистили так звані “зеленки”, працювали по місцях, де перебував противник, а ці гниди херачать усе, що викликає у них підозру. Гадаю, що ні для кого не секрет, що відбувається зараз у Кринках – просто пустир. Те саме з усім лівим прибережжям. Плюс потоп. Дуже сильно підмило все після підриву Каховської ГЕС. Так, хлопці зайшли на кілька напрямків, намагаються утримуватися і трохи просуватися, але не все так радужно, як хотілося б.
– Тобто в районі Антонівського мосту зараз сіра зона? Ніхто не контролює на 100% цю частину?
– Сіра зона – це від Антонівського мосту до Олешківського (через р. Конка – Ред.). Там прямий відрізок дороги. Тобто будь-який СПГ, кулемет, танк чи ще щось позиційне, воно не дасть працювати техніці. Там мала передувати щільна артилерійська підготовка, щоб максимально знищити позиції ворогів. Але ж ця гнида поробила позиції в будинках, п’ятиповерхівках, вони заселилися там, де є цивільне населення. Наші не пішли б на такий ризик. Не було б там цивільних, напевно, було б прийнято рішення знищити їх там всіма наявними засобами.
– Ти вже згадав про переохолодження. Наскільки погодні умови загалом заважають вашій роботі?Човни, мотори, грілки
– Як і всюди багно, холод, дощ, переохолодження – це заважає. Коли одяг мокрий, йде шалена тепловтрата. В наших умовах окопні свічки можуть більше зробити шкоди, ніж користі. Вони виділяють тепло, і якщо хлопці не сховаються повністю, то ворожий птах з тепловізійною камерою побачить їх і там рознесуть все. Холод – це велика проблема.
– Як ви будете з цим боротися? Які маєте потреби?
– Дуже круто зарекомендували себе хімічні грілки. Друзі передали нам одяг, який гріє від павербанків: жилетки, куртки, кофти. Це дійсно допомагає. Дощовики при пересуванні на човнах не рятують. Хлопці, які випадали за борт і їх витягували з води, то під кінець евакуації їх дуже трусило, доводилося розтирати всім, що є під руками і вести на госпіталь. Допоможе нормальне спорядження, максимально полегшені плити, хімічні грілки, нормальний одяг з вітро і водозахистом, гідрокостюми.
– Яка ситуація з човнами? Чи всього вистачає?
– Човнів не вистачає. Їх розйобують кожен день. Мотори слабкі і також сипляться, бо пальне, сам розумієш, військове. І воно погано себе рекомендує, доводиться купувати розхідники: ті ж самі гвинти, свічки. Часто у цих питаннях стикаємося з совковими принципами – потрібна купа заявок, а запчастин немає, і взагалі немає на балансі того чи іншого спорядження, чи устаткування, і не передбачений його ремонт. Волонтери підігнали, або самі купили, або випросили десь – і далі ремонт і обладнання лягає на плечі військовослужбовців.
Човни потрібні такі, щоб можна було розмістити як мінімум шість військовослужбовців. Мотори також мають бути потужними, щоб могли маневрувати, швидко вискочити, швидко заскочити. У нас човни – як пікапи. Тобто, якщо на інших напрямках необхідність в пікапах, то тут необхідність в човнах.
– Хто вам допомагає?
– Добрі люди, волонтери. Але зараз все це стає важче. Маю друзів, які з перших днів волонтерять. Вони продали своє авто, щоб купити нам перший бус, який ще на іншому напрямку був. І цей бус досі живий. Це нагадування, що люди з перших днів включилися, але зараз я спілкуюся з ними і бачу, що вони вже виснажені, як морально, так і фізично, і фінансово.
– Що би ти хотів сказати українцям напередодні Нового року? Попри те, що велика війна триває, люди якось готуються до свят. Хтось це критикує, хтось підтримує“Ми жодного разу не стикалися з “чмонями”
– Немає жодних думок з приводу цього. Як у минулому році на позиціях Новий рік святкували, так і в цьому році у нас також все буде в роботі. Ну, а кожен вирішує сам, як витрачати кошти, як розпоряджатися своїм часом і що робити на ці свята. Дуже хотілося, щоб ті, хто адекватні, відсвяткували і трошки розвіялися, а ті, хто на економічному фронті, чи якомусь культурному, музичному, чи ще якісь там хапуги – йшли нахуй.
– У тебе є таке відчуття, що люди відмежувалися від війни?
– Знаєш, якось я побував в Одесі та у Львові по робочих моментах. Здається, там війни немає, там у людей все добре, все спокійно. Коли якийсь прильот, вони там декілька днів пошуміли і забули. Тобто якщо це тебе не стосується напряму, твої рідні, близькі не залучені до оборонних заходів, то люди живуть своїм життям і не зважають на те, що відбувається в країні. Готуються до того, що в разі полного глобального п*здака, вибач, вони зберуться і з’*буться за кордон.
– Ми звикли думати в наративі перемоги. А чи думають військові, що перемоги може не бути?
– Росія – дуже велика країна. Хоча, ні, не країна, це зборище, там людей фактично немає. Бо якби там були люди, і вони не хотіли б цього всього, вони вже виступали б із мітингами, з протестами, якось приймалися рішення, а так вони як стадо. І в них дуже багато м’яса, в них великий потенціал фінансовий, вони можуть витрачати шалені кошти, більші навіть, чим отримує Україна від партнерів. Для них не проблема витратити мільярди на оснащення своїх підрозділів, підготувати їх і запустити бойові дії.
Їх не можна недооцінювати, вони дуже швидко вчаться, вони зробили великі висновки. Але дякуючи нашим медійникам, особливо “Єдиному марафону”, людям привили думку, що проти нас воюють “чмобіки”, “чмоні”, непідготовлені, неоснащені, а в нас усе добре. І таким чином вони фактично розслабили більшу частину населення.
Але за той час, що ми беремо участь в бойових діях, ми жодного разу не стикалися з “чмонями”. Десантники, морпіхи з шаленою мотивацією вбивати наших пацанів, цивільних, нищити населені пункти . Вони воюють дуже жорстоко і вони підготовлені.
– Перемога – поняття дуже розмите. Що воно означає для тебе?“Хлопці пхнуть, бо розуміють: якщо вони здадуться, буде гірше”
– Повернення території, яка знаходиться під окупацією. Вихід до кордонів. Повернення, в першу чергу, додому, бо дім зараз в окупації. Але чи відповідає це слово тому змісту, який ми вкладаємо? Можливо, ми досягнемо своєї мети? Я би так назвав – досягнення мети. Бо зруйновані міста, зруйновані долі людей, зламані життя – це не перемога. Але вийти на свої кордони, повернути свою територію і максимально сприяти відновленню країни – це, напевно, єдина мета, яка зараз може бути.
– Чи видається вона тобі реальною в якомусь найближчому або віддаленому майбутньому взагалі?
– З такою тенденцією, як зараз, ця думка віддаляється. На початку весни ще були позитивні думки, що от-от і підемо в зарубу, що артилерія вихуярить артилерію, а ми вже з м’ясом будемо розбиратися самі. Так ми налаштовувалися, готувалися і морально, і фізично. Те, що відбувається на всіх лініях, те, скільки м’яса противник кидає, скільки технічних засобів в нього – це все ускладнює.
Ну і військові теж читають новини, є час подивитися оці тендерні процедури, на що витрачаються бюджетні кошти. І коли ти стоїш з простягнутою рукою, просиш на дрони, на ремонт автівок, ще щось інше, і тут бачиш мільйонні тендери на ялинки, то думаєш: йоб вашу мать, це мені більше потрібно, щоб ви спали вдома спокійно, чи вам потрібно, щоб у нас було це все?
– Ти особисто сильно втомився? Як відчуваєш, наскільки ще тебе вистачить?
– Враховуючи, що з перших днів в цьому всьому… Я не знаю, що тобі сказати з цього приводу. Заїбалися дуже сильно. Іноді відмерзаєш так, що потім по кілька днів не можеш зігрітися. Так, хлопці пхнуть, бо розуміють: якщо вони здадуться, дадуть слабину, то буде ще гірше. Доведеться витратити ще більше ресурсів, покласти ще більше життів, щоб повернути втрачене. І всі на характері їбашать. Знаю людей, які вже більше року без ротації. Вони на запорізькому напрямку, у них половина батареї розбита, але вони працюють тим, що є. І зараз багато хлопців, які вже давно воюють, кажуть: які перемовини? Давайте їбашить русню, бо нащо тоді все це було? У багатьох є принцип – до останнього. А так – ні, військові не втомлюються. Вони закінчуються.
Іван Антипенко, “ҐРУНТ”
