Хрещенівський старостинський округ Нововоронцовської громади Херсонської області — одна з таких степових територій, де, здавалося б, окупантам немає чого шукати, оскільки там немає жодних об’єктів критичної інфраструктури чи стратегічних об’єктів. Але виявилося, що чим віддаленіший куточок, тим більш страшні злочини можна робити….У черговому ефірі програми «Звільніть наших рідних» — історія старости Хрещенівського старостинського округу Віктора Копитка, який залишився з людьми в окупації та пережив російський полон.
Віктор Копиток — староста сіл Хрещенівка, Шевченківка і Петрівка Нововоронцовської громади Бериславського району Херсонщини. Навесні минулого року під час окупації правобережної Херсонщини росіяни утримували його у полоні та катували, вимагаючи співпраці. За якийсь час у Хрещенівці відбулася ротація російських сил і про старосту просто забули. Він виїхав з окупації й повернувся в село вже після звільнення з силами оборони у жовтні торік.
«Люди думали, що в селах їм буде безпечніше, ніж у містах…. Це було помилкою…»
Віктор Копиток: 24 лютого ніхто не був готовий до того, що почнеться повномасштабне вторгнення. Тому після 24 лютого ми тільки почали готуватися. Насамперед ми підготували бомбосховище під школою — склали запас води, печива, для дітей принесли ліжечка на всякий випадок.Варто зазначити, що з початком окупації Херсонщини люди подумали, що небезпечно буде у містах, тому потрібно сховатися села. У нас на момент повномасштабного вторгнення у трьох селах Хрещенівського старостинського округу проживало близько 1000 людей, і їхня кількість різко збільшилася вполовину, тому що мешканці позабирали з міст своїх родичів, друзів, дітей.
11 березня окупанти були вже у Хрещенівці. Вони пройшлися вулицями, і при зустрічі з людьми говорили їм, що ніхто цивільних чіпати не буде — можна жити своїм попереднім життям. Очевидно, що це було брехнею, і ми у цьому пересвідчилися, коли по російських військових почало «прилітати».
Весь цей час я виконував свою гуманітарну місію — я привозив хліб з Нововоронцовки (адміністративний центр громади – ред.), яка була не окупована. Відповідно, із села я вивозив пенсіонерів та інвалідів, які хотіли виїхати.Все було, як в тумані тоді, ніхто докладно не розумів, як діяти.
«В окупантів був настрій мене вбити»
Віктор Копиток: Після 24 лютого ми, як і вся Україна, в’язали маскувальні сітки, збирали допомогу на ЗСУ, і все це залишилося на момент, коли прийшли окупанти. Поки вони розташовувалися за селом, вони не бачили цього всього — ні сіток у спортзалі, ні консервації у моєму старостаті, ні «коктейлів Молотова», які ми теж готували. Коли вони все це побачили, у них виникли питання насамперед до мене.У ніч перед взяттям у полон я ночував у сусідньому селі. Коли я приїхав, то дізнався, що ввечері російські солдати підходили до місцевих з питанням, до кого можна звернутися, бо вони, мовляв, хочуть здатися ЗСУ. Люди відповіли їм, що такі питання в селі вирішує староста. Я не буду звинувачувати людей у тому, ймовірно, вони перелякалися. Але це було моїм вироком.
На ранок я під’їжджаю до блокпоста біля мого села та кажу окупантам, що я — староста, хочу проїхати у своє село, аби забрати пенсіонерів та поїхати у Нововоронцовку по хліб. Вони між собою перемовлялися по рації, і я чую відповідь: «Досмотреть і пропустить». Наче все, як зазвичай. Але, проїжджаючи повз свого будинку, я побачив, що у мене вибиті двері. Зупинився і запитав окупантів, навіщо вони це зробили, у мене у будинку все одно нічого немає. Тут бачу, що до мене біжить їхній старший, кричить мені, щоб я відкрив багажник. Кнопкою біля керма я відкриваю багажник і бачу, що окупант з рукава дістає військову шапку та кидає мені в багажник.
Потім дістає цю ж шапку у мене з багажника і каже: «Смотрите, он возил ВСУ». Я говорю: «Навіщо ти це робиш? Яке ВСУ? Я приїхав із Золотої Балки, де стоять російські військові. Я проїхав купу блокпостів, де мене перевіряли й не було ніяких шапок». — «Нет, ты возил ВСУ и все».
Цей цирк вони влаштували, тому що на вулицях були люди й вони це все чули. Тому їм потрібен був привід схопити мене. Вони мене завели у будинок, роздягли до пояса і курточкою моєї дитини зав’язали очі. Завели мене в залу і почали звинувачувати у тому, що я — «нацик». Вони мені ні роботу не пропонували, ні співпрацю, у них був настрій мене вбити, це було по них очевидно.
На праву руку вони начепили мені джгут і через якийсь час рука посиніла. Стріляли біля руки, щоб я зізнався, що я проти них готував протистояння. Зайшли у моїй хаті малюнки, які малювали дітки на початку вторгнення на тему «Закрийте небо». Почали бити мене автоматом за ці малюнки.
«Я чув, як у сусідній кімнаті окупанти обговорювали моє вбивство….»
Віктор Копиток: Потім вони завели хлопця і питають його, чи я змушував його плести маскувальні сітки. На що він відповів ствердно. Я впізнав по голосу свого сусіда. Його вивели. Через деякий час заводять знову і питають — чи я змушував його робити «коктейлі Молотова». Він і на це питання відповів ствердно. І тільки через місяць, коли я зміг поговорити з цим хлопцем, я дізнався, що його били та змушували так говорити.Крім того, його вивели третій раз і кажуть: «Зараз ми тобі поставимо питання, чи змушував тебе староста скидати координати. Ти скажеш «так». Ми його убиваємо, а тебе після того ніхто не чіпатиме». Тоді він сказав, що«ні». Окупанти погрожували, що застрелять його, але він не став брати гріх на душу. Зрештою вони його побили й відпустили.
Я чув, як у сусідній кімнаті окупанти перемовлялися між собою, що можна мене застрелити й викинути біля якоїсь воронки від «прильотів». Але мене врятувало те, що наша голова ветеранської ради Тетяна Іванівна біля мого будинку почала збирати людей, які почали просити окупантів випустити мене.
Росіяни забрали мене з дому і відвезли у будинок мисливця напроти приміщення сільської ради. Там у будинку мисливця був магазин ритуальних послуг, де стояли труни та вінки. Один з окупантів каже: «Смотри, как символично, сейчас его тут и положим». Прийшов один зі старших і каже: «У тебя есть четыре минуты, чтобы доказать, что ты не несешь угрозу».
У той момент під цим приміщенням зібралися люди, почали кричати, щоб мене випустили. Окупантам довелося мене вивести.
«Мене били у полоні, допоки я не зламався….»
Віктор Копиток: Привезли мене додому і кілька годин я був у будинку. А потім кинули у погріб, де кожного дня били. Через деякий час для мене це стало нормою, я вже навіть і не відчував побоїв. Серед них були садисти. Один — з позивним «Барс». Я довгий час після звільнення аналізував, що ж ним було не так, і прийшов до висновку, що у нього якісь проблеми із головою. У мирному житті він не міг реалізувати свої садистські нахили, то під час війни зміг.У нього до ноги був прив’язаний пістолет, яким він мене весь час бив по голові.
Більшу частину полон я сидів у погребі. У мене там такі двері, що зсередини ти їх не виб’єш, тому вийти я не міг. Тим більше вони на двері почепили розтяжку. З вечора всю ніч я був у погребі, а зранку вони відкривали двері та випускали мене на подвір’я. Але я не міг спілкуватися із людьми, я навіть не знав, який час і який день на дворі.
Інколи вони забували про мене. І сидів і кричав біля дверей, щоб мене випустили, а раптом ці двері ніхто більше ніколи не відкриє….
Були такі дні, коли вони заводили мене у будинок, садили у м’яке крісло, яке я називаю кріслом для катувань. Розпалювали плиту, накаляли кочергу і катували. Один каже: «Ты знаешь, где самая тонкая кожа и близко до костей?». І починав палити ступні біля п’ятки.
Це все тривало до того моменту, коли я зламався. У мене почалася апатія до життя, мені стало все одно, що зі мною зроблять.
Одного дня прийшов знову цей садист і каже: «Что-то ты какой-то не такой». А я кажу йому: «Вбий мене просто, бо я не розумію, що ви від мене хочете». Це був переломний момент, ця придуркувата людина втратила до мене цікавість і контроль наді мною. Він опустив пістолет і більше до мене не приходив.
«Не існує пояснення тому, що зробили росіяни…»
Віктор Копиток: Я не міг готувати їсти у полоні й окупанти не давали мені їсти. Тому мене дуже врятували місцеві жінки, які готували та приносили мені їжу. Раз на три дні мені давали телефон і дозволяли зв’язатися із дружиною, щоб рідні знали, що я живий.Мені телефон приносив один башкир. Він нейтрально ставився до мене, без агресії. І раз я наважився його запитати. Він бачив, що кожного разу, коли я говорю із родиною, я плачу. Я у нього запитав, чи є у нього родина. Він відповів, що є.
Я йому кажу:
«Як би ти відреагував, якби до тебе у двір прийшли люди з автоматами, відібрали у тебе сім’ю, землю, свободу?».
Він мовчки розвернувся і вийшов. Він не знав, що відповісти, тому що цьому пояснення не існує.
«Ви не бійтеся, я — українець, просто з Донецька»
Віктор Копиток: В один момент у росіян відбулася ротація. Ці «передовики», що базувалися в нашому селі, пішли й заїхали представники «ДНР». Я ризикнув і вийшов на вулицю та просто почав йти. На зустріч мені йде один окупант. «Добрий день!», — «Добрий день». — «У вас не буде молочка чи яєчок?». — «Ні, не буде». — «Ви не бійтеся, я — українець, просто з Донецька».З того моменту я став просто, як звичайний житель з села. Десь приблизно тиждень-півтора я був дома. Перед Паскою був сильний обстріл і вбило мого сусіда. На той момент у селі залишилося десь 80 людей. Вони зібралися та пішли на блокпост з проханням до окупантів – випустити їх із села, бо на той момент село було повністю заблоковане на в’їзд і виїзд. Воно вважалося у них режимним об’єктом. Окупанти дали нам два дні.
«Я вивіз з окупації хлопця, який проти мене свідчив…»
Віктор Копиток: Як я виїхав, це окремий момент. Я вивіз з окупації хлопця, який про мене свідчив, та його маму. І ще двох інвалідів. Так мене випустили. І мені пощастило, що при виїзді з Хрещенівки у нас не перевіряли паспорти. На машину документів не було. У цього хлопця, якого я віз, львівська прописка. Як тільки перевірка доходила до цього паспорта, нас постійно змушували виходити з машини та роздягали. Нас врятувало тільки те, що з нами було два інваліди. Так нам вдалося вискочити з окупації.Зараз я живу у Хрещенівці та разом із мешканцями працюю над відбудовою наших сіл. Я давно зробив переоцінку цінностей і намагаюся радіти кожному дню.
Громадське радіо