Коли російські військові захопили селище Дніпровське Білозерської громади Херсонської області, там у місцевому ліцеї вчилося 178 дітей. З початку 2022 року через ковід діти займалися дистанційно, але якраз 24 лютого планували перейти на змішане навчання. Учні 1, 4, 9 та 11 класів мали прийти у свої класи. Але зранку почалося повномасштабне вторгнення.
Через війну директорка ліцею Тетяна Іванівна Терещенко наказала всім продовжувати працювати дистанційно. Однак сама ризикувала, щодня ходила на роботу в заклад. Адже відповідала за збереження матеріальних цінностей та опікувалася проблемами, які потребують присутності директорки на робочому місці.
Населений пункт розташовано віддалік від магістральних доріг. Можливо, тому окупанти після захоплення Херсонщини не одразу навідалися в село.
“Я навіть уже точно не пам'ятаю, якого це було числа, – каже Тетяна Іванівна. – Десь у середині березня. Працювала в кабінеті й зненацька почула якісь дивні звуки. Наче вода по трубах опалення торохтить. А опалення ж немає. Подумала, може, пацюки? Виходжу з кабінету розібратися, відчиняю двері в коридор, а за два метри від мене – російський солдат. Наводить автомат і кричить: “Ден, вот тут есть люди!”. Я так здивувалася!”...
Військові зайшли через приміщення бібліотеки, зламали там двері, пробралися в ліцей у пошуках “нациків”. Тетяна Іванівна запевнила автоматників, що вона тут сама. Попросила більше нічого не ламати, адже де вона кошти на ремонт візьме? Під дулами автоматів узяла ключі від кабінетів і почала відчиняти всі двері. Хотіла, аби росіяни впевнилися, що в закладі взагалі ніхто не ховається.
“Завела спочатку до свого кабінету математики (бо я математику викладаю), – згадує ту страшну “екскурсію” Тетяна Іванівна, – а вони як сахнуться, й автоматами тицяють на роутер: “Что это?!1”. У нас по всій школі Інтернет, у кабінетах роутери стоять у вигляді дисків. І коли увімкнена електрика, вони, звісно ж, пульсують. Ось на ці вогники солдати й зреагували. Якось дико було. Кажу: “Це роутери”. – “А что это?”. Пояснюю, що в навчанні наші учні користуються Інтернетом, тому роздаємо Wi-Fi по школі. Один із них, той, що Дена гукав, каже, що закінчив 9 класів, але практично не вчив інформатику. І що в нас така хороша школа, парти нові. А він сидів за партою, за якою ще його дід вчився. Там, каже, дід матюк написав, вишкрябав так той матюк на парті, що й досі видно. Спитала, звідкіля він. Назвав якийсь населений пункт, ніколи такого й не чула. Виявляється, село є таке у Сибіру”.
Директорку супроводжувало два російських військових, але всередині закладу їх було більше десятка – спостерігали з різних кутків коридорів на обох поверхах та сходах.
“Ще їм дуже сподобалися наші туалети, кабінки. Запитали, чи можна скористатися. Кажу: “Так, звичайно. Якщо це потрібно вам зараз, можете скористатися”. Один пішов, а другий залишився біля мене й каже: “Удивительно, вы так свободно разрешили”. Я аж посміхнулася: “Якби на тебе автомат наставили, ти те ж дозволив би”. Він на це промовчав, нічого не сказав. А потім вони побачили нашу карту…”
Ліцей, хоч і розташований у віддаленому від магістральних доріг селищі – один із найкращих у районі, кілька років поспіль займає перші міста за результатами ЗНО, 75 відсотків учнів вступають у виші на бюджет.
До окупації, завдяки допомозі бізнесменів-односельців, колишніх випускників, багатьом виграним програмам міжнародних конкурсів, обладнанню ліцею могли позаздрити навіть аналогічні столичні заклади.
А на стелі коридора другого поверху висіла велика карта світу, де багато міст різних країн було позначено маленькими жовто-блакитними прапорцями.
“Знову питають, що це таке, – продовжує Тетяна Іванівна. – Пояснюю, ми так позначаємо місця, де наші випускники продовжують навчатися, живуть, працюють і прославляють там нашу школу. Наприклад, у нас є випускниця, яка закінчила в США виш з відзнакою. Їх ректор навіть зазначив, коли вручав їй диплом, що ця дівчинка з маленького українського села, але має такі високі досягнення в знаннях. Наші діти, кажу, навчаються і в Польщі, і в Чехії. У нас взагалі дуже гарні випускники, є лікарі, освітяни, викладачі. А той військовий, якого Деном назвали, шепоче мені тихенько: “Никому больше не говорите, что ваши выпускники учатся в Польше и Америке, и вы этим гордитесь. Нам, вообще-то, нельзя с вами разговаривать. Но моя родная тетя тоже учительница, и тоже Татьяна Ивановна… Слышите, никому никогда не говорите, что положительно к этим странам относитесь. Никому!” Потім по рації каже: “Здесь все чисто, отбой”. І пішли. Виглядаю за ними у вікно, а у дворі автоматників – як тарганів! Почали, після слова “отбой”, вилазити з усього периметра закладу до “Уралу”, який стояв за ліцеєм, та у кузов – скок, скок, скок… Ось тоді я злякалася”.
До кінця навчального року, по 20 червня включно, ліцей більше “не чіпали”. Але 20 червня представники окупаційної влади викликали Тетяну Терещенко до Білозерки та поставили перед фактом: освітяни мають тепер працювати за російськими стандартами та законодавством РФ. Після відвідин “нової влади” директорка Дніпровського ліцею Білозерської громади зібрала колектив, який ще залишався (загалом у штаті були 21 вчитель та 11 техпрацівників, дехто на той час уже виїхав) і повідомила новину. Усі разом вирішили відмовитися, забрати по домівках оргтехніку, ноутбуки, проєктори, усе що можна, і заховати. І вже через тиждень Тетяна Терещенко передала ключі від закладу керівниці, яку призначили посібники окупантів.
Крім ключів, “нова директорка” зажадала ще повернення обладнання. Погрожувала, що інакше його заберуть з автоматами. Як з'ясувалося, три людини з колективу – завгосп та дві техпрацівниці, пішли працювати під РФ. А перелік усієї матеріальної бази зберігався в завгоспа…
Аби зберегти життя людей, апаратуру довелося повернути. Проте це не допомогло окупантам запустити в ліцеї освітній процес за російськими стандартами.
Замість учнів до закладу почали навідуватися військові – використовували деякі приміщення як склади. Що саме вони привозили й вивозили невідомо. Адже навіть представників “їхньої освіти” туди не допускали й охороняли вантажі виключно солдати.
“Виїхали вони, здається, 9 листопада, – згадує Тетяна Іванівна. – Якось так хутко зникли, непомітно. А 11 листопада нас уже звільнили. Коли ми прийшли до ліцею, двері всіх кабінетів були розчинені, а ключі на своїх місцях висіли. Щоправда, одна партія ключів зникла. Частково апаратуру вивезли. Привласнили все більш-менш сучасне, новітнє, а з гіршого покоління – залишили. Та не залишилося жодного підручника, книжок, стендів, жодного дидактичного матеріалу українською. Палили їх на подвір’ї, а що не знищив вогонь, те дощі доробили…”
Майже одразу після втечі окупанти почали обстрілювати Дніпровське. У деякі місця “прилітало” кілька разів. Снарядами та вибуховими хвилями дуже багато вже пошкоджено приватних будинків вздовж Білозерського шосе. А 20 липня обстріляли ліцей.
Фото ліцею з архіву Тетяни Терещенко
Гатили, як зазвичай, з лівобережжя, з боку Голої Пристані.“Була шоста ранку, – розповідає пані Терещенко. – З якою зброї обстріл був, не знаю. Але якась дуже потужна, бо до того таких сильних вибухів не чули. Навіть за шість кілометрів у Білозерці думали, що це не в нас, а до них прилетіло. Було п'ять обстрілів поспіль, снаряди як під лінійку “пройшлися” нашою територією. Один впав прямо під кабінетом біології. Усе всередині розтрощив, навіть перестінок вибив. Від тієї вибухової хвилі на фасаді вилетіли шибки з 66 вікон. Коли все це побачила, навіть не розуміла, як усе виправити, що там можна зробити. Особливо з тією діркою в стіні фасаду. А наші хлопці з села прибігли – хто інструмент власний несе, хто генератор, матеріали, організувалися й почали ремонтувати…”
Для відновлення навчання в класах потрібні не лише будівельні матеріали та інші ресурси. Адже російські війська не припиняють обстрілювати населений пункт. Щобільше, висока ймовірність, що окупанти продовжать знищувати освітній заклад. Але Тетяна Іванівна не втрачає оптимізму: “Все буде добре. Жити будемо, відбудуємо”.
У Дніпровському ліцеї закривають вибиті від обстру вікна. Фото з архіву Тетяни Терещенко
Ірина Ухваріна, sheriffua.org
