Роман Шаповал, позивний Зяблік – 31-річний доброволець, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади. Він пішов до лав Збройних сил України, бо хотів помститися росіянам за рідну Нову Каховку, мріяв поїхати в звільнений Крим. Захисник загинув 12 вересня в Бахмутському районі на Донеччині.
Про це у коментарі сайту ТСН.ua розповіли його дівчина Вікторія та друг Віктор.
Із самих перших днів повномасштабної війни Роман пішов до територіальної оборони на Київщині. Потім – до територіального центру комплектування, щоб потрапити на фронт.
Був дуже злий, коли окупанти зайшли в Херсон
“Ми жили в Софіївській Борщагівці під Києвом, а його мама з братом лишилися в Новій Каховці. Він був дуже злий, коли дізнався, що місто захопили, коли зайшли в Херсон. Казав, що туди поїде, вб’є всіх, кого тільки знайде. Його ніхто не хотів відпускати йти в ЗСУ. Минув рік після початку війни – він сказав все, я йду, я більше не можу чекати. Він все таки туди добився, пішов”, – згадує Вікторія.Віктор розповідає, що Роман був звичайною цивільною людиною. Працював у будівельній компанії, захоплювався зброєю, мотоциклами і полюванням.
“Він дуже класно стріляв. З автомата Калашнікова за 100 кроків збивав гільзу. Мав золоті руки, міг з підручних матеріалів зробити все що завгодно. Довго чекав, у військкоматі казали “ми вас викличемо”. Спочатку в протиповітряну оборону пробував попасти”, – каже друг військовослужбовця.
Мріяв помститися, оберігав маму й дівчину
У червні Роман на два місяці поїхав навчатися на полігон, а 9 серпня потрапив на фронт. Вікторія розповідає, що перед навчаннями він сказав їй, що нарешті зміг потрапити до ЗСУ і тепер помститься росіянам. Ворог розбомбив його будинок у Новій Каховці на Херсонщині, обікрав, а потім затопив – після підриву Каховської ГЕС.“Яким він був у житті – добивався всього, хотів справедливості. Мама не знала, що він на фронті, він не хотів їй говорити. Знали тільки його друзі, брат. Він пригрозив йому, щоб він цього мамі не говорив. І його сестра двоюрідна – всі, хто знали, що він пішов на передок. Він не хотів маму засмучувати, бо… це мама”, – розповідає Вікторія.
Роман Шаповал (справа) / Фото надав друг РоманаОберігав Роман і її – відправив додому, на Львівщину, коли почав їздити по військкоматах.
“Сказав, якщо його заберуть, щоб я тут не залишалась сама: “Краще ти зараз поїдеш і я буду спокійний, ніж оце потім я ще буду хвилюватись за тебе”, – каже дівчина.
Витягнув на собі пораненого командира
У перший свій штурм Роман поїхав 17 серпня. За документами він був помічником гранатометника, але по факту – кулеметником. Роман розповідав другу, що військові пробули в обороні 49 годин в 13 км від Бахмута.“Тільки вони туди приїхали одразу почалися артобстріли, обстріли з танків, закидували їх усім, чим можна. Казав, навіть якийсь газ пускали, що просто від нього втрачаєш свідомість. Втрачав свідомість на дві-три години, потім жахливо боліла голова, все німіло, але він все одно продовжував стріляти. Розповідав, як в його окоп на наступний день прилетіла міна. Його вибуховою хвилею відкинуло, каска злетіла, автомат. Але в нього уламками тільки трохи руку поцарапало. Він казав, що це диво, і що такого не може бути”, – каже Вікторія.
Віктор розповідає, що під час оборони військовий “спалив” два автомати, росіян було дуже багато. Роман отримав тяжку контузію.
“Писав, що це дві доби пекла було. До вечора другої доби в них вже перестала працювати евакуація, бо з нашої сторони всю техніку розбили. Не могли забирати поранених. Казав, що за дві доби три рази в нього були такі моменти, що вже прощався з життям. Коли наші вже почали відходити назад, на свої позиції, він три кілометри вночі через заміноване поле витягував пораненого командира з кулеметом”, – розповідає Віктор.
Відчував, що загине і прощався
У свій другий штурм Роман пішов 12 вересня. Дівчина згадує, він завжди мені казав, що не можна прощатися, коли військові йдуть. Однак цього дня Роман відчував, що може щось статися.“Ми з ним 11-го зідзвонювались, переписувались. Він не сказати, що попрощався… Просто такі слова казав, як прощання. Він таких слів мені майже ніколи, дуже рідко казав. І ще перед штурмом він позбирав речі. Усі свої речі зібрав у рюкзак. Я йому казала, щоб він не збирав, а він все одно. Казав, якщо з ним щось станеться, щоб не шукали, а все було одразу на місці”, – каже Вікторія.
Роман написав друзям усі свої дані і просив, щоб його тіло забрали з Донеччини. 12 вересня військові пішли в штурм. Більше з ним уже не було зв’язку.
“Потім ми дізналися, що вони тієї ж ночі виїхали до Оріхово-Василівки і їх одразу накрили з гранатомета, обстрілювали. Вони перебігли в посадку. І як тільки вони заскочили в окопи їх обстріляв танк прямою наводкою. Там була група, здається, з шести людей, всі шестеро там і загинули”, – розповідає Віктор.
Мріяв повернутися додому
Романа поховали 28 вересня у Дніпрі. Військовослужбовець просив, щоб його поховали на Київщині, де він прожив останні шість років, або на Львівщині – батьківщині своєї дівчини. Однак зробити цього не вдалося. Найближчі родичі Романа перебувають на окупованій Росією території.“Він дуже хотів поїхати в Крим, там де він провів усе своє дитинство. Дуже хотів повернутися в Нову Каховку. Це були його мрії вже після того, як війна почалася. Розповідав, що обов’язково мене завезе в Нову Каховку, покаже мені, де жив. Дуже хотів поїхати в Фінляндію і Норвегію. Про Норвегію кожен день він говорив, дуже хотів подорожувати”, – каже Вікторія.
