Ми вирішили не лякати читачів, та поділили текст на декілька частин. У першій частині єпископ Никодим розповів про окупацію, свою єпархію та священників московського патріархату, в якому він перебував і сам.
Розкажіть, як пройшли півтора роки вашого життя на лівому березі Херсонщини?
508 днів.
Як ви там взагалі опинилися?
Там дім моїх батьків. Тобто, по суті, там було моє житло. Ну, може, більшу частину часу я проводив на службі, але ночувати завжди додому приїжджав.
Тобто ви там жили завжди?
Я там жив просто, так. Там будинок моєї матері. Батько помер не дуже давно. Війна застала мене в Олешках. Перед тим я в Херсоні був, 23-го. Приїхав додому ночувати. В 7:15 десь, напевно, може і раніше, мама будить, каже: “Війна почалась”. Я нічого не розумію. Думав, може щось перепутала, може там новини не ті якісь почула. Пішов радіо слухати – таки так – почалася війна. Там же міст бомбили вже в той день. Ну як бомбили, літаки, вертольоти пролітали вже ворожі. Перший раз в житті я побачив, як ті ракети літають – ті, що світяться.
Ви знали, що робитимете далі?
Я якийсь час вдома сидів, чекав, що буде. Правда, в той же час, в перший день війни настоятель місцевого храму Олешківського, теж з ПЦУ, подзвонив і каже, що вони вже в Умані. Мама якраз ходила в той храм. Каже: “Ви мене не підміните, ви ж там живете?” Якось, чесно кажучи, мені дивно було. Думав, Господи, ще війна тільки почалася, тільки по радіо почули, а він вже десь там далеко в Умані. Потім думаю, а як парафіяни? І взагалі як це має бути? І ніби моє рідне місто, я народився в Олешках взагалі. І ніби архієрей. І залишити отак. Ну ясно, що я погодився. У принципі всі 508 днів, по суті, я там регулярно служив.
А в Херсон приїжджали чи ні?
Приїжджав кілька разів. Тому що спочатку було страшно приїжджати. Стріляли…
Потім вже блокпости почалися їхні (росіян, – МОСТ). Не до кінця, скажімо, була інформація, наскільки мені безпечно особисто проїжджати через них. От у мене ж ілюзій не було про їхнє ставлення на ПЦУ. Хто там знаходиться, кого вони полюють?
Тому що казали, що там у них якісь списки є. А хто в тих списках? Ну потім, коли вже побачив, що більш-менш народ якось їздить, то вперше після того я приїхав у Херсон. На початку червня того ж року це було.
Якраз в отця Іоана День ангела був, то, думаю, привітаю.
І що побачили в Херсоні?
Ще жовто-блакитні прапори, по суті, висіли місцями по адміністраціях. Взагалі, якась ситуація така була. Автопланета, сказали, працює. Думаю, ну, машина на гарантії, якось треба її, напевно, обслужити, поїхати, відмітитись там. Заодно машину обслужив. Ну, а потім вже наступного разу на Пророка Іллі приїжджав. Це 2 серпня. А вже третій раз приїжджав – це День ангела був у Владики Деміана (Замараєва, – ред.), 18 жовтня. Перед самою евакуацією. Якраз я на катері додому поїхав – через день, по-моєму, вже сказали, що катери не ходять.
Що ще відбувалось? Ми ж знаємо, що було викрадення Сергія Чудиновича. По іншим не зрозуміло…
Його викрали, а увечері повернули. І не тільки його тоді викрали.
Його більше, мабуть, викрали не як священника, а як волонтера.
Напевно, так. Можливо, за якусь соціальну позицію чи політичну. Я знаю, що ще клірика Дмитра Дзядевича викрали – це вже московський патріархат. Викрали, тому що він на мітингах був. Також казали, що ще одного клірика ніби вони викликали за те, що він також на мітингах з’являвся, десь побачили, сфотографували його. Потім медійний шум підняли, через Facebook почали обурюватись…
І в Херсоні приходили, і в Олешках приходили.
Що казали? Вони приходили просто подивитись?
Справа в тому, що ми завжди на зв’язку з священниками нашими були по всій єпархії. І з тими, що залишилися, і з тими, що виїхали. Ті, що залишилися, сказали, що в Херсоні почали вони вояжі по храмах, казали, що хотіли зустрітися.
Вони – це ФСБшники, так?
Я так розумію, що так. Хотіли зустрітися. Домовилися зі священниками, що потім, як зустрінуться, вони розкажуть, що там було в них. Я так розумію, що в них більше якісь опитування йшли – як ви живете, як ви молитесь, за кого? Більш-менш щось таке нейтральне було – з того, що розповідали. Тобто сказати, що там відразу було “а ну вже переходьте сьогодні” не можна. Видно, росіяни зондували ситуацію. Але знов таки я думаю, що все б могло бути набагато гірше, якби не пікантна ситуація з московським патріархатом.
Розкажіть більш детально
Напевно всім відомо, що одна частина представників [Херсонської] єпархії московського патріархату виступила активними колаборантами. І та частина проти тієї частини, які не активно виступали, тобто вважали, що вони проукраїнські. Вони написали якусь кляузу поіменно на своїх же співбратів. Мені той лист потрапив в руки. Чому? Тому що мені з Києва прислали і сказали: дивіться, там такий лист дивний ходить, чи ваших кліриків там немає? Якщо щось, то попередьте, щоб вони там десь заховалися чи виїхали.
Я дивлюся – мене це здивувало – жодного клірика нашої єпархії вони там не поіменували. Вони зводили рахунки між собою. Там Шкіль знаменитий.
Тобто він був заводіла, так?
Ну я думаю, там і Фьодоров той. Вітрогон з Успенського собору. Олексій, який сидів в Кремлі потім – дуже цікава така особистість.
У нього були ж амбіції, я так розумію?
Звичайно. І причому, там, кажуть, цікава група така утворилася, вони вже між собою поділилися, що він буде архієреєм тут в єпархії.
Митрополит Іоан виїхав. Там знову така цікава історія, тому що вони з тітушками дуже сильно дружили. Всім же відомо, що Святодухівський собор тісно був пов’язаний з Захаровим (Русланом Захаровим, керівником ГО Твєрдиня Херсонщини, – МОСТ) і всією компанією.
Ми в інтерв’ю з вашим новим, скажімо, новоприєднаним священником про це говорили, він про це нам розповідав.
Ну, дуже сильно були поєднані. Вони казали, що Веніамін — це духовний отець.
Ну ми знаємо, Веніамін по суті був правою рукою Іоана, фактично. Сам себе називає правою рукою.
І тому вони там всі окормлялись.
Ці ж тітушки вони теж, вони ж не “колаборнулись”.
На рахунок того, скажімо, як фінансувалась та єпархія – Новінський фінансував, Партія регіонів, Литвин. От було таке, так? Я думаю, що Сальдо очікував, що вони повинні бути вдячними і показати, що вони продовжують бути [з ним] братами і в такому дусі. А після того, як ті (росіяни, – МОСТ) майже до Миколаєва дійшли, а потім назад почали відкочуватись, напевно, ілюзій вже не було.
А ви знаєте, коли виїхали керівники московського патріархату?
Мені казали після Дня Святого Духа (13 червня, – ред.). Кажуть, митрополиту Іоану стало зле, так розповідали. Потім він ніби в лікарню ліг. Потім якось сказали, що його вже немає.
Тобто це на початку червня?
Це храмове свято, по суті, в Святодухівському соборі. В той день, кажуть, йому стало зле, коли причащались. Він ніби в лікарню потім ліг. Ну і потім з лікарні якось вони разом з Веніаміном зникли.
І виплили, кажуть, на Закарпатті.
На Закарпатті, в Києві, де вони там. Потім, кажуть, він ще хворів.
Я його бачив в Одесі, на Привозі. Виглядав доволі...
Ну все нормально. Можливо десь щось вплинуло, всі ті переживання, стреси. Тому що, ну, з ким би вони не були – ситуація ахова.
Але цікаво знати і з вашого боку.
Як ми бачимо, це все, я думаю, вплинуло на те, що нас не так сильно пресувати почали. Їм було не до того, щоб агітувати переходити. Тому що в них самих не дуже все приємно склалося. Тому, я так розумію, що вони настільки заплуталися в тій релігійній ситуації, що вони просто нічого не робили, а якось моніторили. Але сказати, що активно пхалися на початку не можна – напевно, вони самі не знали, що робити. Тому що найцікавіший момент, який розповідали про священиків, які підтримували руський мір, то це те, що і вони на яму потрапляли, їх били. Я не буду називати, є такий отець – Роман, скажемо там. Він хресник одного священника. Якось ми в Олешках на базарі зустрілися з цим хрещеним того Романа і він каже: “Я думав, що тебе на яму посадили, я чув”. Я кажу, ні, мені за тебе таке саме розказували. Каже, не знаю, а Романа брали на яму, сильно побили, два тижні він відлежувався. Аж синій. При тому всьому, що Романа явно не можна патріотом України назвати якимось таким активним, який би себе проявляв. Скоріше за все, навпаки. І тому взагалі якісь дуже дивні ситуації були.
Але таке не скрізь було?
По області, я скажу, дуже по-різному всюди було. В район Берислава, в Зміївці, Золотій Балці росіяни могли деколи ще в храм зайти, свічку поставити навіть. В Олешках, в Херсоні.
Були проблеми в Калинівській громаді. Там зараз служить ваш колега з Антонівки. Ми з ним познайомились, розмовляли, то і він, і люди місцеві розповідали про священника московського патріархату в тій же церкві.
А, що він там плясав?
Ні, що він навпаки був проти росіян.
Ну все можливо.
Потім довелося йому навіть виїхати, тобто він з ними сварився і сварив – по-різному, коротше.
Все можливо. У Любимівці (Каховського району, -МОСТ) був наш священик, отець Ємільян. Він буквально служив десь не більше року до того. Постриг у нього влітку був. І коли у Любимівці сильні обстріли були і стало питання евакуації людей, бо там взагалі був повний такий швах, то він не виїхав. Тобто він лишився з тими бабусями в селі. Каже, я буду з ними. Коли вони виїдуть, я з ними виїду. Він сам кухар за професією, допомагав їм хліб пекти, корів доїти, підгодовував їх. Між обстрілами. Кілька разів, рази три, каже, приходили орки-солдати, і автомат до голови приставляли, казали: “Львівський бандера, що служиш по-укрАїнськи?”. Потім на другий день приходило командування і вибачалося, казали, що дураки солдати. Є підозра, що, скажімо, якісь місцеві колаборанти і МПшники там разом випивали з тими і, коротше, підбивали розборки влаштовувати.
Тобто у Росії політики щодо ПЦУ на той момент не було?
Мені, здається, все залежало від того, хто стояв в тому місці – або військові, або ФСБ, або росгвардія.
Центральної лінії партії не було?
Тобто, наскільки я зрозумів, що якщо стояли більше військові, вони не дуже сильно розумілися в тій різниці. Тому що Ємільян мені дзвонив і казав, що той офіцер прийшов і каже байдуже, не лізьте до Бога, київські, московські – богу молиться і молиться. Такі розмови були. І більше того – один раз хтось йому півлітрову банку супа поставив. Він подумав, що він людям допомагає, і хтось його вирішив пригостити просто-напросто. Каже, з’їв – і дико отруївся.
Потім прибіг фельдшер військовий тих. Вже після тих, напевно, ситуацій, коли його там з автоматами лякали в черговий раз. Дали йому якісь ліки, подивився симптом і каже: “Вас отруїли”. Тобто, по всім симптомам було видно, що хтось просто підставив і траванув його. Ну, якісь отакі дивні ситуації були. Ємільян якийсь час ще там був, потім виїхав, тому що у нього насправді при всьому тому, що він там переживав, у нього проблеми з серцем і з тиском величезні. Йому потім операцію на серці після того робили, і зараз він відходить на заході України.
Щодо ситуації в Скадовському районі – знов таки, там ,напевно, було більше ФСБшників, і на блокпостах дуже часто допитували, чому ви досі в ПЦУ у священників. Мені так розказували. В Олешках, значить, в мене особисто ось які історії. Я все радів, що вони досі не ходять якось, але розумів, що колись доведеться ту неприємність пережити. Дзвонить мені свічниця… Там якраз адміністрація почала мінятися, і прапори українські почали вже знімати. Рищук, по-моєму, виїхав якраз, мера Голої Пристані вже захопили. Ну і приїхав [від нової адміністрації], ну здрастє-здрастє, якийсь там один чеченської такої зовнішності був, якийсь один такий слов’янської. А ви тут служите, питають?
Ні, без, в цивільному.
Кажуть от ми представники нової адміністрації. А ви тут служите? Ну як, чи нема проблем, питань? Гуманітарка може потрібна?
Я то вже знав, що з гуманітаркою проблеми виникають. Починаєш активно відмовлятися – і ти можеш на яму потрапити. Ну, я трошки інакше схитрив. Кажу, ви знаєте, у нас тут приватний сектор людей в основному, тому люди, в принципі, мають щось їсти з городів, і тому вони якось не сильно хочуть брати, тому що вони розуміють, що іншим потрібно. Якісь такі історії розказував. Ну добре-добре, каже, от наші телефони нові, +7 вже були. Слава богу, там ще український зв’язок працював, якось в голову мало налазило, нащо кому той +7 їхній потрібний. Якщо щось, то дзвоніть. Ну дзвоніть, то й дзвоніть, поїхали. А потім я там чергував зазвичай кожен день.
А в той момент вже Олешківський московський патріархат, я так розумію, активно співпрацював з росіянами.
Я б не сказав, що всі. От знов таки, тільки одна парафія, що можна сказати, що активно там водичку носили, поїсти носили, і на блокпост на кругу.
Я бачив відео відомої Ольги Шкроб (колишня чиновниця Інспекції охорони пам’яток Херсонської ОДА та археологиня, яка роздавала в Олешках російську гуманітарку, – ред.), знаєте таку?
О, це ж вона якраз з церкви біля “33 квадратних метри”. Ота парафія досить активно співпрацювала. Що сказати про парафію біля пристані на Первомайській? Ну так, вони хоронили Журавка. Але з іншого боку, от уявіть, приносять покійника, кажуть похоронити. А що вони мають сказати? Тобто не буду хоронити чи як? Тоді будуть законні претензії. Ну похоронити будь-кого треба. Ну похоронили, добре. Сказати, щоб я щось чув активне таке, то насправді ні.
Ще росіяни приходили?
Ну і що стосується другого разу, я вже чергував в храмі. Коли я не на службі був, то чергував з 9 до 11 зазвичай. Думаю, люди приходять, може кому щось треба. Зі зв’язком проблеми почалися вже. Раніше – подзвонили, покликали. А тут може комусь поспілкуватися треба? Дивлюся, якісь заходять. Ми з нової влади, туди-сюди.
Місцеві чи росіяни?
Росіяни. Можливо, з “ДНР”. Не місцеві. Де настоятель, питають? Ну, свічниця каже, ну от, владика. Ага – підходять. Ви хто, питають? Кажу, я заміняю настоятеля. Він попросив, бо сам виїхав – дітей вивіз.
Скажіть його адресу. Кажу, я з ним не знайомий, він просто знав, що я тут живу і попросив. В гості я до нього не ходив. Ну, коротше, довелося якось викручуватися. Зовсім мені не хотілось, щоб до нього прийшли додому і почали розкурочували хату його. Ну, вони не дуже повірили, але якось пронесло. Потім почали у мене питати, мовляв, що у вас такий кислий настрій? Кажу, ну немає настрою. Що ви такий депресивний, питають? Кажуть, ніколи не бачили такого депресивного священника. Кажу, війна йде. А хто вам сказав, що війна? Кажу, ну стріляють. Каже, по вас стріляють? Ну знайомі кажуть, що стріляють. Я почав викручуватися там.
Почєму у вас тут ПЦУ, почєму не московскій патріархат?
Тобто приходили ті, які вже розбирались в цій історії?
Ну, приблизно так. Почали мені розказувати, що у нас вселенський ЦРУ і так далі. Кажу, багато чого можна сказати взагалі на людину. Кажу, що є якісь документи, чи що? За Онуфрія почали. От ви, кажуть, повинні перейти в Українську православну церкву Московського патріархату, до Онуфрія від Єпіфанія. Кажу, а нащо мені Онуфрій? Я вже там був. От він молитвенник і всяке таке. Я кажу, Єпіфаній теж молитвенник. Все нормально, мене все влаштовує. Я в цій церкві можу порівняти, але не на користь того, де я раніше був. От зовсім не на користь. Кажу, поменше б там корупції було і всього на світі. Ну щось вони там сиділи, нотували. Ну, всякого нарозказував, особистих своїх вражень, досвіду. Ну, почали зразу казати “Ви там за собою дивіться, не треба осуджать”. Як тільки щось про них погане, то не треба осуждать. А свічниця ж мені розповідала потім – каже, той сидіть там і буром пре, а той, який збоку стоїть і дивиться на той пінг-понг весь, то його на сміх там розбирає. Як воно все відбувається, як один нападає, другий викручується десь. Почали за російський паспорт – ви будете брати, питають? Кажу, взагалі таких планів не було. Ну от російську сімку… Кажу, мені української вистачає, у мене немає людей на російських номерах і книги телефонної немає такої, в якій би написано було в кого який номер. Кажу, от кого я знаю – у мене всі +38. Ага, ну ладно-ладно, “ми єщо встрєтімся, понятна”.
Ну і, коротше, десь вони пішли, собі геть.
Ну а вони знали, хто ви чи ні?
Ну, довелося цим сказати. Кажуть, на ловця і звір біжить. Видно, у них якогось завдання ще не було такого, бо вони настоятелів ще шукали, тобто вони не сподівались. А потім у них, мабуть, ротації якісь відбувалися, можливо це були з Росгвардії, я не знаю. Бо ФСБшники якось себе трошки ведуть [інакше], який стиль поведінки інший в них, абсолютно, мені здається, то Росгвардія [була]. Ті якось більш культурно, можливо, намагаються себе вести чи більш виховано. А ті наглі, просто буром пруть. Військові – ті просто мало в чому розуміються, скажімо, якісь такі дивні питання просто можуть задавати. А третій раз ФСБшники [були], була бесіда. Коли з Херсона почали дзвонити, що от бесідують, ходять, ходять, ходять. Мене може і рятувала та ситуація, що я в Олешках сидів, а не в Херсоні. Тому що, в принципі, я на території своєї єпархії був. Тому що знову кажуть, а чого ви в перший день не виїхали? От уявіть, лишаються мої священники тут, лишається паства. Ну це наша земля, це наша територія. Я розумію, що прийшли, скажімо, окупанти. Але при всьому тому Олешки не перестали бути Україною. І Херсонщина не перестала бути Україною. Не знаю, що вони про це думають, але я думаю так. Як і всі люди, які тут живуть, правильно? Це мій дім, це наша земля, от і все. Тим більше, наша церква постійно казала «Церква з народом». Це ж не просто лозунги якісь. Ну, лозунги кидати — це добре.
Значить, МПшники — вони з своєю паствою, а ПЦУ — щось не так стало, то воно повтікало чи як?
Ну, я все ж таки відслідковував ситуацію. Тобто я дивився, чи можу я в даний момент перебувати. Знаєте, от знов таки взяти втекти і розуміти, що ти міг там бути… От поки якось особливо не чіпали. Ну, в принципі, знов таки парафія…
От раптом, я кидаю людей. Уявіть – ви парафіянин. От скажіть, яке ваше ставлення до тієї церкви після того? Настоятель уїхав, той другий потім взяв і…
Так же можна сказати і про нас, що читачі наші залишилися в Херсоні, а ми виїхали.
Ні, розумієте, преса – це трошки інше. Наприклад, люди, які працювали, скажімо, в мерії десь, на посадах, ну їх просто брали, допитували. Розумієте, наприклад, коли до мене прийшли…
Я думав, що так само буде і зі священниками.
Ну дивіться, знов таки – священникам трошки важче. Це як з лікарем, розумієте. От я служу Богу. От у вас до мене є якісь політичні претензії? Тобто ви можете сказати, що я там десь з транспарантами бігав, з прапорами, там що я взагалі робив, скажімо, не так? От священник є священник.
Ну все одно ПЦУ – це все ж таки і політична позиція в тому числі.
Ну як сказати, політична. Ну взагалі-то це єдина канонічна церква сьогодні в Україні. Визнана Вселенським патріархом і помісними церквами.
Ну для них це трошки питання політичне.
Я навіть гірше скажу для них. Для них будь-яка релігійна організація – це коло діяльності спецслужб. Як мені сказали при виїзді влітку під Ростовом – ви ж розумієте, що церква неправильна? Кажу, в якому сенсі “неправильна”? Кажу, вона у вас заборонена законом? Закон покажіть якийсь такий. Кажуть, ви ж розумієте, що будь-яка релігійна організація – це поле діяльності спецслужб? Я кажу, ні, не розумію, перший раз чую від вас таке. Скільки служу, по суті 30 років, – перший раз від вас таке почув. Вони так дивляться. Але я ж з своєї позиції виходжу. Я ж не можу, скажемо, сидіти і служити, думаючи про те, що вони там думають тільки про це. Я не міг переступити цю межу. Тим більше, думаю, от священники служать? Так раптом [що] – їх не чіпають. Вони якось служать і служать собі поки.
Я розумів, що прийде час – і будуть чіпати вже. Думаю, добре, я буду відслідковувати і дивитись, коли вже треба якісь активні дії, активні кроки якісь там вживати. Позиція була десь така, і тим більше вже коли наші почали від Миколаєва їх гнати, в Олешках, як і досі, всі сиділи чекали, коли вже в Олешках наші будуть, так само, з таким темпом.
Два-три тижні?
Всіх арестовичів слухали, всіх на світі. І, в принципі, всі сиділи в очікуваннях собі. Тому, знаєте, кудись брати їхати, якщо наші і так будуть… І коли ті ФСБшники вже почали по храмах Херсона [ходити], тоді і мені дзвінок поступив через телеграм з анонімного номера. Каже, я такий-то Роман, я б хотів з вами поспілкуватись. Він сказав, що він представник ФСБ. Каже владика Никодим, все як чин по чину, поспілкуватись [хочу]. Кажу, вибачте, я в Олешках, мені страшно по мосту їздити. Там з хаймарса стріляють. Каже, добре, ми самі приїдемо. Каже, де вам зручно? Думаю, в храмі не хочу, мало що. Ми там закриті, хто його знаю, що там буде. Я кажу, біля лікарні є парк біля Вічного вогню, давайте там. Думаю, хай буде на людях. Якось вони потім приїхали двоє, я в підряснику підійшов. Вже гримаси не став ніякі корчити, думаю, з іншого боку зайду. Кажу, якщо Господь вас привів, напевно, з якоюсь пастирською місією. Я свою місію бачу як пастирську, не знаю, як ви свою бачите. Вони мені почали розповідати якісь політичні свої бачення, я їм почав розповідати свої погляди на релігію, про відкритий христійний канон, все, що мені подобається, чому треба сучасною мовою служити і взагалі, як треба пастирську роботу вести. Ну, думаю, вас цікавить це, а мене цікавить це, зрештою.
Так, а що політичне? Що вони питали?
Про ПЦУ. Десь в якомусь храмі вони знайшли – чи в Антонівці, чи де – чорно-червоний прапор. Каже, це ж ваша єпархія? Я кажу, ну вибачте, священника нема. Хто туди заходив, я поняття не маю, я там не був в тому храмі. Кажу, мало що, я ж не знаю хто [там]. Це ви скажіть, хто його туди поставив, а не я.
Взагалі, кажу, я людина аполітична. Насправді, я скажу за себе, не те щоб я не любив активістів чи щось таке. Я просто розумію, що активісти своєю роботою займаються, діяльністю якоюсь, у них своє покликання. Як священнослужитель, я не повинен бути політруком якимось. В країні взагалі має бути церква. У чому в нас біда така, що багато людей чомусь думають, що ПЦУ – це мають бути політробітники. Це неправильно.
Ви ж розумієте, що питання надання Томосу, питання створення ПЦУ було політичним?
Ні. А знаєте, хто його зробив політичним? Не Порошенко. От знаєте, чому не Порошенко? Це ті, хто до Порошенка не давали це робити. Діло в тому, що держава не давала це робити. Партії Януковича, всі інші, було велике лобі при владі.
Навколо церкви постійно хтось вертиться. Це треба розуміти. Але це не факт, що церква навколо того вертиться і має вертітися. Є дуже багато людей, які очікують від ПЦУ, що вони чи союзниками нас вважають, чи щось таке. Але для мене союзник – кожна людина, яка вірує в Христа. Моя місія християнська, моя місія – проповідь. Наприклад, якщо до мене прийде людина якихось поглядів незрозумілих і скаже, що я хочу сповідатись – мені що її не сповідати чи як? Чи запитувати, яких ви поглядів? Я вам більше скажу – приходять навіть парафіяни ПЦУ, дуже різні люди приходять. І деколи, коли чуєш якісь їхні погляди, аж диву даєшся, думаєш, Господи, аж самому дивно, ніби ти обрав ПЦУ, і в той же самий час у тебе якісь такі екзотичні якісь політичні погляди можуть бути. І дуже часто це одне з другим може бути непов’язане. Тобто вони просто-напросто, знаєте, бачать нову церкву і вони просто хочуть знайти, скажімо, Бога у церкві, свою віддушину якусь.
Але все одно ж там ОПЗЖ – це обов’язково московський патріархат.
Ні, розумієте, це проблема ОПЗЖ і московського патріархату.
Я кажу, що все одно розподіл як політичний, так і релігійний.
Я знаю. Коли я служив в тій єпархії, моїм улюбленим святом була Пасха. Звичайно, це ж головне свято наше. І раптом приходить Новинський (Вадим Новинський, народний депутат України, засновник “Смарт-Холдинг”, клірик УПЦ МП, – ред.) в гості, сидить в алтарі.
Це коли було?
Кожен рік, скажімо, перед Томосом вже. Я там служив буквально, остання моя каденція була з 2006 року по 2018 рік, по кінець року. На початку 2019-го вже, після прийняти Томосу, я просто перейшов до ПЦУ.
У мене багато парафіян знайомих. У мене велика частина служіння пов’язана з Привозною церквою нашою. І, скажімо, приходить Новинський декілька років підряд…
І, знаєте, сидиш і думаєш, вони (священники УПЦ, – МОСТ) радіють Христу, який воскрес, чи Новинському? Знаєте, незрозуміло.
Це гнусно. От розумієте, мене коробило, мені заважало це святкувати. Звичайно радість Пасхи ніщо не переб’є. Але, з іншого боку, знаєте, от ти сидиш і думаєш, до чого тут Новинський до Воскресіння Христового? Ну іди в іншу неділю прийди собі, тоді цілуйтесь, вирішуйте проблеми. Є у вас там ціла територія. Що ви в алтарі там витворяєте? Ну, ладно, скажімо, то тільки питання. От я тому кажу, це їхні особисті проблеми. От, скажімо, мене за той час вже тоді натошнило все. От я просто розумію, що церква – це і є церква, в першу чергу. А все інше, наприклад, що стосується моїх стосунків з активістами. Знаєте, є серед активістів люди, які ходять до церкви, які активні прихожани. І вони прихожани, ми з ними ділимось своїми думками і щодо віри, і щодо політики, щодо чого завгодно, теми не обмежені абсолютно. Але при всьому тому в нас не обмежується це якимось ідеологічними справами. Справа в тому, що для мене є велика різниця між ідеологією і релігією. От релігія, вона розкриває таїнственне. А ідеологія, на мою думку, вона взагалі-то робить таємним явне, прикриває щось собою. Ну є такі моменти.
ПЦУ трошки не вистачає ідеологічності в своїй роботі, як мені здається.
Ну а діло в тому, що ідеологія – це Євангелія. Замість ідеології. Яка єдина ідеологія може бути?
Про це трошки пізніше, я ще задам питання. Ну і далі ви в Олешках залишились? Херсон звільнили, ви залишились?
Херсон звільнили, сполучення з Херсоном припинене.
В Херсоні я бачив, відразу після звільнення міста, Олександрівська церква була точно відкрита.
Той священник, який отець Андрій (Калита – ред.), оскільки він був депутатом міськради, то розмови не могло бути, щоб йому лишатися. Отець Володимир міг лишитись.
Не захотів зі мною спілкуватися. Не захотів розказати про окупацію. Казав, що йому потрібне благословіння чиєсь.
Невольник – не богомольник, тому тут таке діло.
А в Олешках?
Херсон звільнили, і всі Олешки стоять на вухах і чекають [звільнення]. Люди, наші парафіяни, вже пиріжки почали пекти. Я теж до храму йшов і кожен раз проходив через центр спеціально, щоб подивитися, чи прапор вже висить.
Тому що, знаєте, гучно було вже, гупало, стріляло, там, все-все-все-все. Потім більше, чим через місяць [стало] зрозуміло, що, може, не все так просто там. Знов лишилися в очікуваннях, знов таки сиділи і чекали наших всі. Ну і далі ми собі служили. От, як не дивно, з самого початку окупації і до останньої служби на Петра і Павла, я поминав Єпіфанія як предстоятеля за богослужінням, поминав Богом бережену Україну нашу, народ, владу і військо її. Можливо, це могло погано скінчитися для мене. Можливо, парафіяни не бігали і не здавали, як кажуть. Тому що щодо здавання в Олешках теж ситуація трошки така цікава була.
Розкажіть.
Коли почали рублі вводити і термінали забороняти українські, були такі історії, коли продавці знайомим через термінал з-під поли відпускали через карточку. І знаходились такі пенсіонерки, які бігли до орків і казали “а в тому магазині термінал працює”. Просто були свідки цього всього, які розповідали особисто про це. З наших парафіян ніхто не побіг і не сказав, що він там поминає Збройні Сили України чи щось таке. В Олешках, можливо, мені трошки в якому плані легше було. Як тільки звільнили Херсон, там жодного банка не лишилося російського. Там адміністрація десь уже не працювала в активному режимі. Поліція напевно теж якимось наїздами була, якась там десь на Житлоселищі, якась кімнатка була їхня, не знаю. І всякі Миртелекоми припинили своє існування на тій території, там якщо їх поповнювати. Зв’язок український з’явився. Тобто Олешки були в якомусь такому цікавому режимі, там напевно, більше військових було.
Сергій Нікітенко, Мост
Бесіда з Нікодимом тривала декілька годин, тож ми змушені розділити її на декілька частин. Наступна частина розмови буде опублікована за кілька днів.