Хроніки степового блокпосту. Нотатки кореспондента «Голосу України» з переднього краю протистояння російських та українських військ.На знімку: над блокпостом біля села Ставки майорить прапор України і бойовий стяг десанту. Фото автора
Рух під прицілом кулеметів
Потрапити на лінію фронту нині дуже просто – дві години машиною від Херсона, і ти опиняєшся поміж бетонних брил, з яких одне в одного цілять з автоматів і кулеметів російські та українські вояки. Це два блок-пости на адміністративному кордоні Криму та Херсонщини, розгорнуті біля сіл Ставки й Червоний Чабан Каланчацького району області. На око водіїв транзитних легківок та вантажівок, вони нічим не різняться – ті ж самі відкриті капоніри для БТРів, та сама зброя, і ті самі слов’янські фізії під касками. Хіба що камуфльовані каски різної форми. Та насправді різниця є, і досить велика.
На українському блокпосту разом із жовто-блакитним державним прапором майорить і стяг десантних військ. А позиції цілком відкрито займають прикордонники та бійці однієї з найбоєздатніших у державі частин 79-ї аеромобільної бригади, зазвичай дислокованої у Миколаєві.
Хлопці облаштувалися тут за всіма правилами військової науки: бетонні блоки з амбразурами під кулемет на дорозі та БТРи з обох боків автотраси – то лише частина укріплень, видимих неозброєним оком.
Далі, ближче до зрошувального каналу, та на підступах до села Ставки помічаєш щойно відриті одиночні окопи - вогневі точки з брустверами. Просто за автобусною зупинкою облаштовується ціле військове містечко: намети для відпочинку особового складу зі спальними місцями, їдальня, і навіть кілька акуратних біотуалетів.
«Ставлення людей розчулює до сліз»
- В наметах живуть десантники, а ми чергуємо на блокпосту змінами, а тимчасовий прихисток знайшли в райцентрі Каланчак, де нам надали під розміщення якусь відомчу будівлю та спортзал, і навіть баню організували. Ставлення люду з навколишніх сіл просто розчулює до сліз. Несуть нам хто що може: «закрутки» з овочами, цигарки, навіть шкарпетки, - розповідає Олексій - начальник мобільного підрозділу Держприкордонслужби України у майорському званні. – Наше завдання – перевіряти машини, що проїжджають на півострів, та у зворотному напрямку. Стоїмо вже більше тижня, але за цей час жоден водій не обурився через зупинку. Навпаки: складається враження, що люди радіють – Збройні Сили не кинули їх напризволяще, заступивши навалу інтервентів.
На блокпості застав чергових гостей: менеджерів торговельної фірми з Миколаєва Сергія Фарафонова та Антона Іванова. Вони привезли воякам цигарки, генератор та 180 метрів мідного кабелю для облаштування автономної підстанції. Кажуть, «скинулися» з приятелями вчотирьох, і купили все це добро на свої кревні.
На знімку: миколаївський десантник тримає під прицілом свого кулемета дорогу до блокпосту сепаратистів.
«Серед бійців на блокпосту є наші миколаївські друзі, із якими ми у мирний час грали в пейнтбол. Спершу сподівалися стати разом з ними – пішли до воєнкомату, але автоматів у руки нам не дали, бо не служили. Тому просто допомагаємо своїм захисникам, котрі протистоять російській агресії, - пояснює Сергій Фарафонов. – Я в 90-ті жив у Грозному, тому набачився досхочу, як «миротворці» з триколірними нашивками влаштовують «примушення до миру», гатячи з гаубиць по житлових багатоповерхівках. Тікаючи від цього жаху, я оселився в Україні, і більше не бажаю, аби кошмар війни і тут повторився».
«Поки в нас не стріляють, ми стріляти не будемо»
Вояки з 79-ї аеромобільної бригади, котрі займають позиції на блокпосту, охоче спілкуються з журналістами, лише просять не називати своїх прізвищ та звань, аби «п’ята колона» не зашкодила їхнім рідним та близьким. Солдати й їхні командири (останні вже зняли розпізнавальні знаки, знаючи, що снайпери першочергово стрілятимуть саме по офіцерах) обіцяють у випадку атаки не відійти ні на крок, і полягти, однак своїх позицій не віддати.
- Жоден з військовослужбовців бригади не відмовився виконувати бойовий наказ, і стати на оборону рідної землі. Та всі ми нормальні люди, і також хочемо миру. Тож поки в нас не полетять кулі, також стріляти не будемо, - по-військовому чітко окреслює тактичні плани заступник командира 79-ї аеромобільної бригади, підполковник Валерій Курач. – В нас усього вистачає – і набоїв, і сухих пайків, та й місцеві селяни щедро діляться продуктами, допомогли з технікою для облаштування позицій. Тут ми побачили, як насправді втілюється у життя гасло «армія з народом», і налаштовані народ захищати поза всяку ціну, виконавши бойове завдання.
На знімку: заступник командира 79-ї аеромобільної бригади, підполковник Валерій Курач.
З українського блокпосту дорожню «фортецю» сепаратистів, де розмістилися російські вояки без розпізнавальних знаків, але під прапорами РФ, неозброєне око не розрізняє – вона кілометрів зо три звідси. Але наближаючись до неї, вже здалеку помічаєш різницю. Огляд транспорту на українському блокпосту триває хвилину-дві максимум, тому черги на проїзд тут практично ніколи немає.
А от на посту «сепаратистів» майже завжди вишиковується довга вервечка з десятка машин. Водії кажуть, що тут від загороджувачів проїзду з кулеметами і автоматами нерідко відгонить спиртним, вони ведуть себе вкрай агресивно, і можуть стріляти без попередження.
Коли я поділився своїми намірами побалакати з учасниками протистояння на протилежному боці «фронтової смуги» та зробити бодай кілька знімків, українські десантники й прикордонними почали мене всіляко від цього відраджувати. Пояснювати, що «чужим» журналістам, тим паче репортерам державного видання, там не раді, а на відблиск об’єктиву фото чи відеокамери можуть стріляти без попередження. Каланчацький фермер Сергій Свищ, котрого на українському блокпості за безкорисливу допомогу у вирішенні всіляких побутових проблем називають «наш завгосп», навіть розповів історію про те, як жінка з салону власної легківки зробила кілька знімків на російському блокпосту, і намагалася поїхати в напрямку Криму. У відповідь їй прострелили шини, і без пояснень забрали фотоапарат.
«Е, альо, іди сюди!»
Я вислухав, але від наміру зробити хоч здаля кілька знімків все одно не відмовився. Херсонський побратим-журналіст підігнав свою «Мазду» на півкілометра до сепаратистського форпосту, я вийшов, і рушив туди на своїх двох, прямуючи паралельно дорозі й сподіваючись, що затримувати пішців там вказівки не було. І чим ближче підходив, тим більше розумів, що переді мною вже не просто окопи та бетонні блоки з прапорами РФ, а справжня польова фортеця. Між відвалами землі від зрошувального каналу по сусідству розташувався пересувний прожектор на вантажівці, по гребеню насипу тягнеться вервечка траншеї, де повно озброєних бійців. Метрах у двохстах витяг з кишені фотоапарат, але щойно став наводити об’єктив, як з блокпосту до мене перевальцем посунулися двоє у російському камуфляжі – один з автоматом, інший з гранатометом (!). Мабуть, пересувний патруль. Автоматник перевів «калаша» у готовність до стрільби, і голосом гопника з підворітні гукнув російською мовою із характерним «чалдонським» акцентом: «Е, альо, іди сюди». Я на таке «гостинне запрошення» не зреагував. Удавши, що не розчув його, став неспішним кроком повертатися до машини, чуючи ззаду все те ж розв’язне «Е, альо!», будь-якої миті очікуючи клацання затвору, і не в жарт побоюючись отримати кулю в спину. Адже своєї кулі, як відомо, не чути. Та колега зрозумів, що «тхне смаленим» - миттю підігнав свою машину, я стрибнув на сидіння, і він дав по газах. «Альо» ззаду так і не вистрілило – патруль, напевно, все ж якісь інструкції мав. Переслідування тут же завершилося, і озброєні молодики почали повертатися до блокпосту. Трохи вгамувавши адреналіновий шал у крові, зрозумів для себе одне: як би там не склалося на майбутнє, але в країні, де солдати полюють на пішоходів із гранатометом, особисто я жити не хочу. Якщо ж кому іншому сподобається відчути себе живою мішенню – гайда на блокпост!
Сергій Яновський, "Голос України"