Нещодавно, перебуваючи в одному з регіональних вишів,
випадково став свідком доволі цікавого діалогу. Два декани затято сперечалися стосовно спорідненості спеціальностей.
Для пересічної людини предмет суперечки виглядає просто абсурдним. Однак для тих, хто «в темі», пояснювати нічого не потрібно: йде боротьба за абітурієнта. Причому, боротьба відбувається майже в буквальному сенсі.
Лише кілька університетів нашої країни сьогодні можуть похвалитися серйозними конкурсами (та й то — на лічені, так звані «престижні», факультети). Переважна ж більшість українських ВНЗ останніми роками відчуває страшенний дефіцит вступників. Дається взнаки так звана демографічна «яма» (адже саме зараз до вишів вступають діти, народжені в непевні дев”яності), свою роль відіграють також кризові явища в економіці і спричинені ними наслідки — безробіття, невисока платоспроможність населення, трудова міграція тощо.
Великі міста вирівнюють ситуацію за рахунок притоку молоді «со всех городов и весей», тому в регіонах дефіцит відчувається особливо гостро. Так, на моїй рідній Херсонщині ще у 2004-2005 навчальному році налічувалося понад 46 тисяч студентів, а зараз кількість спудеїв скоротилася до 27 тисяч. Це найнижчий показник за останні три десятиліття.
Проте справа не лише в тій горезвісній демографічній «ямі». У пошуках кращих можливостей для самореалізації і власної капіталізації молоді українці виїжджають з рідної домівки або до більш розвинених регіонів, або ж за кордон (в університетах світу зараз здобувають освіту щонайменше 68 тисяч українських громадян). Виїжджають і назад вже не повертаються. Наприклад, у тій же Херсонській області у 2016 році лише 24,6% випускників шкіл продовжили навчання у місцевих вишах, хоча ще у 2011 році таких було приблизно половину.
Причому, виїжджають, на жаль, кращі. І цьому немало посприяли запроваджені МОН нові умови прийому до вишів, за так званим загальним конкурсом. Так, з 649 херсонських абітурієнтів, що набрали 180 і більше балів ЗНО, лише 9 осіб (1,4 %) були зараховані до місцевих ВНЗ. Наводжу херсонську статистику, бо знаю її достеменно. Однак, впевнений, в інших регіонах країни тенденції приблизно такі ж.
Тому сьогодні навіть не дуже далекоглядний директор школи вже не вихваляється, як це було раніше, тим, скільки його випускників навчаються у столичних вишах чи виїхали за кордон. Бо з наслідками тривалої освітньої міграції цей самий директор стикається щодня. Навіть у своїй школі: педколектив з кожним роком старішає, молодих фахівців майже не приходить. А тягнуть усе на собі безвідмовні вчителі пенсійного і передпенсійного віку.
Керівник одного регіонального департаменту освіти та науки якось розповів мені про сільську школу, в якій вчитель географії через нестачу кадрів викладає біологію, хімію, художню культуру, музику і фізкультуру, а вчитель математики - правознавство, українську мову та літературу. Про якість такої освіти в цьому випадку, зрозуміло, казати взагалі не варто. Проте маємо бути вдячними освітянам, які попри вже поважний вік продовжують працювати, особливо — коли йдеться про сільську місцевість. Бо замінити їх просто ніким. Напевне, якщо б усі вчителі-пенсіонери України одночасно пішли б на заслужений відпочинок, в системі освіти стався б колапс.
На жаль, подібна ситуація спостерігається сьогодні не лише в освіті. Динаміка старіння кадрів та людського потенціалу по країні в більшості ключових галузей викликає серйозне занепокоєння. Знаю, наприклад, що на Херсонщині кількість працюючих пенсіонерів у сфері освіти становить 1280 осіб (а це 12% від загальної кількості педагогів!). У медичній галузі цей показник складає 1029 осіб серед лікарів та 1109 серед працівників серед молодшого медперсоналу.
Навіть якщо припустити, що всі випускники херсонських ВНЗ залишатимуться працювати в регіоні, на те, щоб задовольнити потребу області в кваліфікованих кадрах у згаданих сферах знадобиться чимало років. А по вчителях фізики, які через вкрай низький обсяг держзамовлення, стали на Херсонщині просто гострим дефіцитом, взагалі знадобиться пів століття. Бо школам регіону сьогодні не вистачає 38 учителів фізики, а Херсонський держуніверситет минулого року отримав замовлення на підготовку... одного.
Загальна ж потреба у дипломованих фахівцях в системі освіти області становить 1780 осіб, а забезпечені кадрами минулого року були лише 292 вакансії. В охороні здоров`я потреба складає 1719 осіб, а вдалося закрити лише 120 вакансій. За прогнозами експертів, вже через 5-6 років область очікує катастрофічний дефіцит кадрів, особливо не вистачатиме фахівців у сільській місцевості.
Потрібно віддати належне обласній владі Херсонщини — тут не стали відсторонено споглядати, як освічена, інтелектуальна молодь залишає свою малу батьківщину. Цілком усвідомлюючи, що визначальним чинником розвитку території є людський капітал і його якість, тут почали шукати шляхи подолання загрозливих тенденцій, що склалася. Результатом стала розроблена для регіону стратегія розвитку людського капіталу на найближчі п`ять років. У лютому, на розширеному засіданні Комітету з питань науки та освіти, її презентував голова Херсонської ОДА Андрій Гордєєв.
Програма передбачає створення необхідних умов для розвитку в регіоні вищої освіти, накопичення якісного людського капіталу та забезпечення потреб регіонального ринку праці. А ключовою складовою програми є формування регіонального замовлення. Для підготовки у місцевих вишах необхідних громадам фахівців пропонується створити у складі обласного бюджету цільовий фонд, який формуватиметься на умовах співфінансування: 25% у вартість навчання вкладатиме обласний бюджет, а 75% - районний та сільський бюджети. І це виглядає абсолютно правильним. Адже в умовах децентралізації органи самоврядування отримали не тільки фінансові ресурси і значні повноваження, а й відповідальність за майбутнє своєї території і людей, які на ній проживають.
Громади визначатимуть свої потреби в кадрах і братимуть участь у фінансуванні їх підготовки, з розбивкою на 5 років уперед. Уже підраховано, що загалом протягом терміну дії програми потреба у фінансуванні складе близько 47,5 млн.гривень. На перший погляд сума чимала, проте, коли це відбуватиметься за рахунок коштів співфінансування з різних рівнів бюджетів, то виглядає цілком підйомною навіть для невеликих громад.
На даному етапі розробники програми вирішили обмежити регіональне замовлення лише на підготовку педагогів, медиків, працівників сфери культури і спорту. І в цьому, на мою думку, є сенс. Саме ці фахівці є найбільшим дефіцитом, особливо у сільській місцевості. І готувати їх потрібно тут, на місці, бо працювати у ФАПі чи викладати фізику до Іванівки чи Солонців із Києва ніхто не приїде, це ж очевидно. Тому регіональне замовлення в даному випадку є чи не єдиним можливим шляхом вирішення проблеми. До того ж, учителі, медики, працівники культури і спорту є безпосередніми учасниками процесу капіталізації людини.
Що ж стосується інженерів та агрономів, то їх час ще просто не прийшов. Через кризу в економіці місцевий бізнес поки не готовий системно замовляти для себе фахівців, бо не може спрогнозувати, яких саме спеціалістів і в якій кількості потребуватиме через 5-6 років.
Звертає на себе увагу і те, що, окрім основної мети, задля якої, власне, і була розроблена ця стратегія, - збереження і розвиток людського капіталу і регіоні, - програма херсонців буде сприяти вирішенню в регіоні ще кількох важливих завдань.
По-перше, ця модель дозволяє зрозуміти, хто як і за якими алгоритмами інвестуватиме в систему освіти. Регіональні виші матимуть реальні замовлення, і це дозволить їм достойно пройти цю горезвісну демографічну «яму».
По-друге, модель замовлення, коли влада, ВНЗ, роботодавець і студент укладають угоду, робить кожну із сторін відповідальною за її дотримання. Університет гарантує надання якісної підготовки, при цьому замовник отримує право контролювати і якість, і зміст навчальних планів. Студент зобов`язується після закінчення вишу відпрацювати вкладені в нього кошти на конкретному місці протягом трьох років. А орган самоврядування, який замовляє підготовку фахівця, має забезпечити йому це робоче місце і певні соціальні гарантії. Без взаємних зобов`язань усе це було б неможливим.
Представлену модель було позитивно оцінено учасниками розширеного засідання Комітету з питань науки та освіти. Більш того, профільне міністерство підтримало пропозицію вважати її пілотним проектом і запропонувало створити аналогічні моделі і в інших областях України.
... Майбутнє території є таким, яким його хочуть бачити люди. Скажу чесно: пишаюся тим, що мої земляки не захотіли миритися із тривалим «донорством» Херсонщини по відношенню до інших регіонів, яке вимивало звідси інтелект і позбавляло область права на достойне майбутнє. Обласна влада змогла консолідуватися перед цими серйозними викликами і розробити покрокову стратегію збереження людського капіталу в регіоні на перспективу.
Це те, чого, на мій погляд, не вистачає нам для вирішення цих проблем на рівні держави — стратегічного бачення і узгодження дій. Замість того, щоб за старою радянською звичкою вибудовувати перепони на шляху людини до власної капіталізації, держава зараз навпаки повинна всіляко спрощувати цей доступ.
Польща, Чехія, інші європейські країни виявилися більш гнучкими перед обличчям демографічної кризи — в результаті вони зараз вирішують ці проблеми за рахунок в тому числі української молоді, яка їде туди навчатися і працювати. Ми ж вихолощуємо шкільні програми, ставимо незрозумілі експерименти з держзамовленням. Так, ніби в нас немає ніякої демографічної кризи і нам байдуже, яким буде інтелектуальний розвиток наших дітей, чи перетворимося ми, зрештою, на сервісну націю...
На щастя, попри все, наша країна має ще значні резерви для розвитку людського капіталу. Але для того, щоб не втратити цей капітал, щоб підвищити його конкурентноздатність, на рівні держави потрібна чітка і зрозуміла стратегія. Насамперед, в освіті.
Інакше і далі безсило споглядатимемо, як наша молодь кудись виїжджає, а з нею тихо спливають і наші надії на краще майбутнє.
Олександр Співаковський, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки та освіти