На админгранице Херсонской области с Крымом доводят граждан до сердечных приступов.
В редакцию издания «Херсонщина за день» пришло письмо от жительницы г.Армянска, которая рассказала, как на КП «Чаплынка» проводят «оперативные беседы на выявление сепаратистских настроений». Текст письма:
«25 жовтня цього року, повертаючись з родиною до Криму, проходили перевірку прикордонних та митних служб на КП «Чаплинка». До нас підійшов чоловік, він не представився. Чоловік почав нас розпитувати звідки і куди ми їдемо. Я розповіла, що провідували хворого дідуся та повертаємось до Армянська, де проживаємо. На запитання відповіла, що працюю вчителем української мови та літератури, а також вчителем російської мови. І тут почалося – посипалися запитання. «Як так сталося, що я на окупованій території викладаю українську мову?», «Переїжджайте до України», «Чому ми до цих пір не переїхали на материкову частину?», «Якби захотіли, то давно вже переїхали», «Можна жити і в селі» . Така бесіда, яка, зі слів держслужбовця, називалася «оперативной беседой на выявление сепаратистских настроений» тривала майже 40 хвилин. Молодик фотографував на телефон мій паспорт громадянки України, погрожував взяти мене на якийсь облік, на кінець тряс моїм паспортом в мене перед очима. За час такої бесіди мені стало зле, розболілося серце, я намагалася випити пігулку. Мій чоловік став просити у молодика дати можливість прийняти мені ліки. Про те, цей молодий чоловік почав мені перешкоджати, зверхньо говорячи : Зачем вам таблетки, неужели я на вас так давлю?. До речі, під час так званої «оперативной беседы на выявление сепаратистских настроений» молодик розмовляв зі мною російською мовою. І на прохання перейти на українську, після двох банальних слів українською мовою знову повертався на російську. Так, у кого ще потрібно виявляти антиукраїнські настрої?
Я як і багато українців стали заручниками політичної ситуації. Я і моя родина проживаємо в Армянську. Та можливості переїхати на материкову частину не має. Я багато років пропрацювала вчителем української мови та літератури, мої учні стали студентами престижних вузів України. Так сталося, що я і мої знання стали нікому не потрібні. Про українців, які проживають на території Криму, забули та залишили один на один зі своїми проблемами. Щоб провідати своїх родичів нам доводиться витрачати по декілька годин на так званому кордоні, терплячи приниження від своїх же українців. Так для чого сіяти штучно розбрат?»
