Побратим загиблого під Іловайськом лікаря батальйону «Херсон» Владислава Ковальова Володимир Мазур розповів "Тижню" про гумор Влада, розмови віч-на-віч, останні зустрічі та людей, які заважають перейменувати на честь героя лікарню в обласному центрі, де той працював хірургом.«Яку ногу відрізати?»
«Ми бачились і раніше, адже обидва були в херсонській Самообороні. Але познайомилися лише на медкомісії, вже в батальйоні. Потім багато спілкувалися, все розпитував його про фах. Владик дуже серйозно ставився до роботи, їздив на різні курси, зокрема і з тактичної медицини. І гумор мав «медичний» – своєрідний, трохи чорний навіть. Такий часто буває в лікарів: «Ну що, яку тобі ногу відрізати?».
Дав мені багато важливих знань. Скажімо, про той-таки джгут. Усі думають, що тримати його затягненим можна до 2 год. Зовсім ні! Що раніше знімеш, то ціліша тканина. Хоч на 5 хв затягни, якщо вдасться за цей час зупинити кров... І пам’ятай: швидше зняв – більше шансів вижити.
Мені подобалася Владова манера викладати воякам. Відомо, наскільки нудними бувають лекції на будь-яку тему: «Бла-бла-бла, це відбулось у ХVI столітті...» А Ковальов наводив приклади, все показував. Та ще й жартував: «Не помирай, брате! Ти мені гроші винен!». Попри цю напівсерйозну манеру, він готував бійців до найжорстокіших сценаріїв. Але для того ми й училися, щоб хтось залишився живий.
Умів і «построїти» аудиторію. Відразу шукав у ній спільників: бачив по очах, хто уважно слухає, і без слів робив їх своїми союзниками. Щоб вони при потребі самі рявкнули на інших: «Нецікаво – то йдіть звідси!».
«Розумів, куди їде»
«Якось через мого кума домовилися, що одна аптека допоможе батальйону з медикаментами. Ми із Владом вирушили туди. Їхали машиною, балакали віч-на-віч. Наодинці спілкуватися найкраще: не конче бадьоритися, заряджати інших... Можна бути собою.
– Владику, ти твердо вирішив іти на війну? – питаю. – В тебе ж діти…
– А я дружині сказав: «Добре, що син і дочка такі маленькі. Коли що – іншого чоловіка знатимуть як татка». Вона зраділа. Подумала, жартую. Але зрозуміло, що ні, – серйозно каже Влад.
У мене теж двоє дітей... Хоча всі під Богом ходимо, і ніхто не знає, що буде. Влад добре розумів, куди їде. Одначе таку мав громадянську позицію. І трохи хлопчачу, як багато хто з нас...»
«Влад був таким «хорошим хлопчиком» – добра освіта, дуже гарно поставлена мова... Навіть лаявся прекрасно! Але він відчував: у такі моменти, як зараз, треба бути чоловіком. Захисником. І чудово усвідомлював, на що йде...»
«Життя така річ...»
«На поминках усе казали, що Влад завжди такий веселий був – ну просто повітряна кулька! Але насправді не завжди... Часто сидів задуманий. Якось ми приїхали на одну фірму переробляти автомати – прилагодити планки, щоб можна було приціли тактичні ставити. Хлопці понесли туди зброю, а ми вдвох у машині лишились. І Влад почав якусь філософську розмову, ну в дусі «життя така річ...»
– Владику, ти чого так заговорив? – цікавлюсь.
– Думки вголос...
– А якщо конкретніше? Що за думки?
– Хлопці наші всі молодці, всі поводяться хоробро, – відповідає. – Але невідомо, хто як цю війну переживе. Це психологічно важко. Є багато факторів, посттравматичний синдром...
– А ти в собі впевнений? – питаю. – Знаєш, як сам перенесеш її?
– Сподіваюся, що нормально.
Тоді я поцікавився про себе.
– У тебе все гаразд буде, – відповів Влад.
Але почав перелічувати: отому хлопцеві важко буде, цьому теж... Дуже хвилювався за побратимів. Аж ніяк не завжди був на позитиві.
Додому телефонуючи, звісно, не казав, що все погано. Так і треба...
Дуже розумний був. Глибока, мисляча людина. З ним про все можна було поговорити».
«Радий, що не посварилися»
«Якось в Іловайську я перебіг зі своєї позиції – від маленької групки, що тримала адміністративну будівлю, до великого загону наших в ангарі. Був там і Влад. Сидить, курить, а сигарет уже мало... Похмурий. Намагаюся жартувати: «Що, ти не в настрої?». Відповідає лайкою, мовляв, погано все. «Ну що ж таке?» – запитую. Він усе одно на нервах. «Іди собі», – каже.
На тому розмову й закінчили. Але потім знову побачив його там. Обійняв: «Владику, хлопчику мій (він за мене молодший був), ти на мене образився?» А він каже: «Ні-ні, це я винен». І все нормально. Дуже радий, що тоді не посварилися.
У такі миті ніколи не знаєш, як поведешся. Хіба що вже десь служив. Ось Юг наш у Косові раніше був, я в Середній Азії, нас потріпало вже. І ми морально готовими прийшли: знали, що будуть кишки, відірвані руки-ноги... але це вже не шокуватиме. Навіть убиті на Майдані – це не те. На війні іноді просто чекаєш смерті.
В Іловайську Влад тримався гідно. Я бачив його очі, і він – мої. Ми тоді вишикувалися в одну колону. Вони стояли позаду нас, Владик на БМП сидів. Показав мені на пальцях, мовляв, усе о’кей. Подаю йому знак: присядь, присядь! А він знов: усе о’кей.
Намагався триматися. Коли БМП підірвалася, одні кажуть, ніби Влада потім іще бачили, що він ходив десь, сумку свою шукав. Може, може... Бо є в нас один хлопець, який, коли танк влучив у БМП, полетів разом із баштою – і цілий, неушкоджений! Тут кому як Бог дає. По собі скажу: сидів потім скрутившись отак... А як глянув навкруги, побачив, що осколки влучили в Дена з батальйону «Дніпро». У хлопця, який першим крикнув: «Ліворуч!». Життя нам урятував. Лишився без голови. Упав на мене. А мені у бронежилет влучило та в автомат. Автомат розбило. Ніхто не знає...
Таке сум’яття сталося. Нас тисячі півтори було, і всі бігали, тикалися незрозуміло куди, бо зосталися без командування...»
«За все треба платити»
«Лікарню чи принаймні хірургічне відділення, де Влад числився хірургом, хотіли перейменувати на його честь. Пропозицію цю більшість працівників начебто погодилася підтримати. Проголосували. Але начальник медзабезпечення управління на прізвище Коновалов уперся. Сказав, що ніяких перейменувань не буде. Чому він був так категорично проти? Думаєте, тут усі такі патріотичні? Нічого не змінилось у державі.
Майдан наш тільки на вулиці відбувся. Не в кабінетах. І нам іще працювати й працювати, щоб сталися зміни насправді.
Є там, скажімо, заступниця головного лікаря, чистої води сепаратистка. Ходить по суботах, коли нікого немає, і розповідає бійцям, мовляв, вони неправильно вчинили...
Одну лікарку з роботи звільнили за Влада, за активну позицію щодо перейменування... Почали з будь-якого приводу чіплятися. Вона така проукраїнська, браслети все носила жовто-блакитні... Є там дуже достойні люди. Знаю, бо мене туди із дніпропетровського шпиталю привезли. Але різне буває. До тієї ж таки лікарні, тільки-но він став трішечки транспортабельним, перевели Монаха з батальйону «Донбас», херсонця. І тут уже лікар йому сказав, що «за все треба платити».
На своєму місці
«Влад добре виконував свої обов’язки. Вони з лікарем батальйону «Миротворець» усе мріяли про швидку. І Владикові родичі завдяки «1+1» її таки виклопотали. Ця машина зараз тут стоїть, у дворі ОДА. Якщо хтось висуватиметься – поїде на передову. Певен, що Влад і сам її роздобув би. Він такий був. Чіпкий.
Мені бракує його. Це не дифірамби. Всіх загиблих шкода, всі нормальні хлопці були... Але Влада не вистачає.
Він був на своєму місці. Як профі, як медик, як боєць і як товариш. Пішов із нами одного разу в розвідку. Сказав йому тоді: «Док, не твоє завдання бути в авангарді. Ти маєш іти позаду, нести медичні знання, свій лікарський рюкзак... Але він уперед хотів».