Як справжня історія Півдня України відрізняється від “імперського міфу” та російської пропаганди
Міф про “Новоросію” – культурну та історичну приналежність степових та причорноморських регіонів нашої країни в значно більшій мірі до Росії, ніж до України, сьогодні, на жаль, продовжує процвітати не тільки в умах Кремля і адептів “руского міра”, але і багатьох наших співвітчизників. Загрозливість такого міфу сьогодні, в умовах війн з Росією та підтримуваними нею сепаратистами “Новоросії”, є очевидною.
Маріуполь, Херсон та Одеса – на століття старші за імперські дати
Позиції “русского міра” в південних регіонах України, попри провал спроб Кремля поширити “сепаратистські” виступи за межі східних регіонів Донбасу на всю “Новоросію”, залишаються доволі сильними – достатньо глянути на позицію щодо декомунізації, мовного питання та ставлення до Росії. Причина цього в тому, що жителі цих регіонів часто вважають, що самій появі їх малої батьківщини вони зобов’язані Росії. Що до імператриці Єлизавети на місці нинішнього Кропивницького росла кропива та бур’яни, а до Катерини Другої на місці сучасного Дніпра береги Дніпра поростали очеретом, і взагалі, до Росії в степу і в Криму тільки вовки вили.
Але такі уявлення, нав’язані століттями русифікації, абсолютно не відповідають дійсності. Адже в час приходу в степи України Росії з її імперськими амбіціями та “Візантійським проектом” в середині XVIII століття, українці та представники інших народів обживали Південь вже століттями. Козацькі поселення, розкидані по степу, досягали берегів Чорного та Азовського морів. Ще в XVI столітті на місці сучасного Маріуполя стояла козацька фортеця Кальміус – центр Кальміуської паланки війська Запорізького, а на місці Херсону ще в 1730-х запорожці заснували Олександрів шанець – центр Інгульської паланки. На місці Дніпра, дореволюційного Катеринослава ще за Речі Посполитої стояла фортеця Кодак, і пізніше розміщувалась запорізька Кодацька паланка.
Ті одесити, які дуже шанують Катерину Другу і не дуже – українську мову, чомусь не згадують, що Литовські князі випередили російську імператрицю майже на 400 років у заснуванні фортеці та торгового порту на місці Одеси – перші згадки про Коцюбїїв, більш відомий під назвою Хаджибей, датуються аж 1415 роком.
Як Російська імперія будувала Новоросію на крові
Достатньо кількахвилинного відвідування “Вікіпедії”, аби переконатися, що Російська імперія аж ніяк не може претендувати та пальму першості в заснуванні поселень в степовій та причорноморській Україні. З іншого боку, неможливо заперечувати активізацію та величезну швидкість колонізації Півдня саме за часів Російської імперії. Але не варто ігнорувати і те, що передували цій активній колонізації звичні для Росії переселення, утиски та злочини.
Зруйнування Запорізької Січі військами Катерини Другої в 1775 році – добре відома трагічна сторінка української історії. Але значно менше людей пам’ятає, що одною Січчю імператриця не обмежилася. Після зруйнування серця козацької вольниці на території Запоріжжя залишалось майже 6 тисяч козацьких поселень – зимівників, які російські війська методично руйнували протягом наступних років – очищаючи землі для “колонізації”.
Подібними насильницькими методами до колонізації готувався і Крим. Після війни з Османською імперією та відторгнення від неї Кримського ханства в 1778 році Катерина видала указ, згідно з яким з Криму було силою виселено до степових регіонів понад 32 тисячі вірмен та греків, що підірвало кримські економіку та суспільство, і зробили неможливим опір російській “колонізації”.
Всюди, куди приходила Російська імперія, вона руйнувала вже існуючи поселення та громади, щоб потім на їх руїнах побудувати нові і оголосити “своїми”. Зокрема, такою була доля козацьких слобід на місці нинішнього Кропивницького, яким за імператриці Єлизавети довелось залишати свої рідні землі, бо імперському уряду заманулося поселити на півдні України сербів. Вся історія “колонізації” півдня України наповнена такими сценаріями. І міф про “російську колонізацію” стоїть на крові і сльозах тисяч людей, чиї життя та сім’ї були зруйновані імперією.
Український Південь завжди був українським
Чи не найбільше адепти “Новоросії” люблять розповідати про економічні успіхи та провідну роль Росії, росіян і “русского міра” в історії розвитку Причорномор’я в період імперії. Але вперто ігнорується факт, виключну більшість населення регіону в часи імперії складали українці, а отже це їх право претендувати на ці успіхи. Наприкінці XVIII століття, коли регіон вже був цілком освоєний, на території Азовської і Новоросійської губернії українці становили 74% населення. І попри всі намагання Російської імперії “розбавити” українську більшість колоністами – німецькими, грецькими й іншими, досягти цього так і не вдалося. По справжньому “русскій мір” проникав на український південь не через колоністів і будівників міст, а через русифікацію і заборону української мови і культури. І, на жаль, проник так глибоко, що ми досі не можемо побороти його вплив.
Тому, розповідаючи історію великих міст Півдня, ми маємо пам’ятати, що імперська спадщина – вельми специфічна, і імператори-засновники частіше виступали як руйнівники. Донести цю історичну правду до народних мас – завдання національної безпеки. Адже Росія переконано стверджує, що українська приналежність Одеси, Дніпра, Миколаєва – це якесь історичне непорозуміння. Бо “велікая імперія” прийшла і понабудувала в дикому степу міст і заводів, а потім дурний Лєнін і ще дурніший Хрущов віддали все це “хахлам”.
Кожен українець має знати, що всі ці пропагандиські тези – вигадка. Бо історія українського Півдня починається задовго до ініціатив російських імператорів та імператриць. Більш того, Степ і Причорномор’я не стали в якийсь момент українськими – внаслідок колонізації чи якихось там дій правителів – вони завжди були українськими.
Вячеслав Масний, Київ